Чи можна вважати Крим колонією Росії? Ми знайшли цьому чотири причини

Заборона продовжує серію матеріалів, присвячених окупації Криму та (де)колоніальній політиці стосовно півострова. В першому тексті в межах спецпроєкту ми розповідали про найпоширеніші російські міфи щодо Криму — від цивілізації, що Росія начебто принесла в регіон ще кілька століть тому, до безкровного «приєднання» півострова 2014 року. В цьому ж матеріалі ми пояснюємо, чи теоретично правильно казати, що окупований дев’ять років тому Крим — це колонія Росії? Ми знайшли цьому чотири обґрунтування. 

Анексія Криму — це колоніалізм?

Анексія Криму 2014 року поставила складне питання: чи можна категоризувати протизаконні дії Росії як колоніалізм? Чи це якась нова, гібридна форма експансії?

До окупації Криму та частини Донбасу Росію — принаймні стосовно України — можна було назвати неоколоніальною державою: її зовнішня політика щодо сусідів збігається майже з усіма рисами, характерними для країн-неоколоніалістів.

Ось декілька з них:

Проте окупація українських територій стала реверсивним актом з поглядом у минуле, коли РФ автоматично перейшла з категорії неоколоніста в ряд старорежимних, штибу XIX сторіччя, колоністів. Фактично Росія залишається єдиною колишньою імперією, що продовжує реалізовувати колоніальний проєкт, на відміну від усіх країн-колонізаторів, які відмовилися від територіальних претензій у 1950–1960-х роках.

На думку критиків політики Кремля, анексія Криму, як і воєнні дії на території материкової України, в Чечні, Молдові та Грузії, — це протиборчі сучасності колоніальні війни; точніше — архаїчні війни за утримання впливу на колишні колонії. Історик Філіп Лонгворт вважає, що президент РФ Володимир Путін намагається створити п’яту реінкарнацію Російської імперії.

Проте російський колоніалізм має відмінні від європейського риси. На думку деяких академіків, європейський колоніалізм мав і позитивні наслідки для колонізованої країни. Американсько-канадський історик Брюс Ґіллі й шотландський теолог та етик Найджел Біґґар вважають, що, попри расизм, насилля чи в деяких випадках геноциди, колоніалізм Британії та Франції був позитивним явищем. На їхню думку, після так званого євангелічного просвітництва колоніалізм перетворився на ліберальний проєкт, скерований на припинення регіональних війн між племенами й етносами, придушення работоргівлі, а також упорядкування демократії, судової системи, технологій, медицини й освіти. 

Однак сучасна Росія проходить через кризу політичних ідей, економічну та технологічну стагнацію — буде великим перебільшенням казати, що путінський колоніалізм спрямований на привнесення інновацій; це архаїчна, одержима ресурсами та територіальною експансією кампанія.  

Ось декілька факторів, які пояснюють, чому це так.

Русифікація регіону

Попри заяви політичного істеблішменту про те, що Російська Федерація — це мультиетнічна країна (що є правдою), окупаційні адміністрації проводять у Криму націоналістичну політику, русифікуючи захоплений регіон, асимілюючи чи переслідуючи представлені на півострові етноси. На момент анексії Криму Російською імперією 1783 року 90% населення становили кримські татари. Немає сенсу прописувати етапи витіснення кримських татар й інших корінних народів — достатньо додати, що за сприяння Російської імперії та СРСР 2014 року етнічні росіяни становили домінантну частку населення півострова, і це значно підігравало сучасній пропаганді Російської Федерації.

Та витіснення корінних народів почалося не 2014 року. Колоніалізм завжди створює субальтернів — пригнічені соціальні групи, позбавлені політичного голосу й агенції. Проте політика пригнічення може мати кілька рівнів. Наприклад, українців на окупованих територіях позиціюють як поневолених «маленьких русских», тоді як кримські татари залишаються не просто поневоленими, а ще й «іншими». Подвійний рівень спрямованої на них політики пригнічення тягне за собою ще й політику виключення як незрозумілого та культурно віддаленого чужинця.

За істориком Джеффрі Госкінгом, один з найпоказовіших прикладів розмивання інакшої ідентичності — впровадження ще за Петра I відмінності між «русским» та росіянином — етнічною більшістю та підкореним й інтегрованим в імперію етносом (подібне притаманне і для інших колишніх країн-імперіалістів: можна згадати різницю між англійцем та британцем чи турком та османом). 

Топонімічна агресія

Крим був периферією російської колонії за часів Російської імперії, СРСР та путінської федерації — тому русифікація місцевості й розмивання кримськотатарської ідентичності почалися ще кілька століть тому. За географом Борисом Радоманом, сучасна Росія продовжує здійснювати те, що він називав політикою топонімічної агресії — перейменування природних та урбаністичних ландшафтів на російський штиб. 

Вакуф-Карджав, Джага-Челебі, Сарайли-Кият, Айдар-Гази — автентичні назви, які русифікують не лише на рівні адміністрацій та буденної мови, а ще й у літературі та на картах, залишаючи циркулювати ці топоніми лише в обмежених соціальних групах.

Під час декомунізації, в травні 2016 року, український уряд ухвалив постанову, згідно з якою 70 населеним пунктам повернули оригінальні кримськотатарські назви. Це не тільки антикомуністична акція, а ще й перші кроки України в деколоніальному русі.  

Некрополітика щодо мігрантів

Описуючи концепцію некрополітики, камерунський філософ Ахілл Мбембе писав, що «практикувати суверенність — це практикувати контроль над смертністю». Згідно з Мбембе, чиї роботи стали важливою частиною постколоніальних досліджень, колоніальні держави експлуатують ресурси захопленої країни, дестабілізуючи економіку й соціальні механізми. Не маючи змоги вести гідне життя в окупованій країні, її мешканці шукають роботу в метрополіях, перетворюючись на емігрантів.

За Мбембе, некрополітика — це не тільки політика навмисного знищення певних соціальних груп, а ще й політика вибору, хто помре (to let die). Перетворюючись на емігранта, людина опиняється в сірій зоні без доступу до медицини, безпеки та юридичного захисту, стаючи так званим прекаріатом — особою, життю якої загрожують самі умови її життя.

У статті соціологів Джона Раунда та Ірини Кузнецової йдеться, що путінська Росія (і особливо це помітно за політикою мера Москви Сергія Собяніна) систематично реалізує некрополітику, спрямовану на мігрантів із Середньої Азії та Кавказу (в матеріалі мова не про кримчан, однак, імовірно, мігранти з півострова не виняток). Мігранти неслов’янського походження, як правило, працюють у поганих умовах, утворюючи групу тих, кого Мбембе називає «залишеними живими» для мобілізованого труду та праці. 

Меморіцид

Русифікація регіону та топонімічна агресія слугують і цілям меморативної політики — стратегічного, розрахованого на десятиліття (чи століття) проєкту з вимивання пам’яті про певну історію, соціальну групу чи мову. 

Росію, як і інші неоконсервативні політичні сили, можна назвати ретроградною країною, що постійно апелює до своєї (міфологізованої) історії та при цьому відчуває дефіцит футурологічних наративів. Говорячи простіше, путінський уряд не може запропонувати гідну модель майбутнього, тому звертається до знайомого минулого.

Минуле й історія — податливий, як пластилін, ресурс, який можна змінювати згідно з політичною кон’юнктурою. Грубо кажучи, русифікуючи історію та приділяючи Росії перше місце на політичній карті світу, кремлівські методологи навмисно вимивають колективну пам’ять про перпендикулярні й опозиційні їм наративи — наприклад, про історичну прив’язаність кримських татар та інших тюркських народів. Завдання колоніста — інтегрувати окуповану країну в тіло держави, зокрема вимивши з площини пам’яті згадку про її альтернативну, доколоністську історію.