

Річ, яка нагадує про те, що тебе забудуть
1968 рік, мамі два роки. Перебираючи її фото, останні два роки я чомусь називаю її південною леді — вона завжди, завжди одягнена у білі речі, як дуже давно було заведено в заможних родинах з південних штатів Америки. Фантазерка, вигадниця, яка шукала фей посеред правобережних степів, маленька Аліса в Задзеркаллі, яка могла вигадати духів і примар посеред комуністичного і нудного Запоріжжя — такою мені її описували мамині батьки.
Дивлячись на це фото, я починаю плакати — тихо, десь всередині себе. Просто тому, що в живих вже нема жодної людини, яка пам’ятатиме її такою.