Фортеця «Європа»: як мігранти стикаються з поліцейською жорстокістю на Балканах | Заборона
Читаєте зараз
Фортеця «Європа»: як мігранти стикаються з поліцейською жорстокістю на Балканах

Фортеця «Європа»: як мігранти стикаються з поліцейською жорстокістю на Балканах

Фортеця «Європа»: як мігранти стикаються з поліцейською жорстокістю на Балканах

Сувора зима цього року тимчасово обмежила приплив біженців до Євросоюзу, але щойно сніг розтане, багато з них знову спробують проникнути в так звану фортецю «Європа». Один із популярних маршрутів веде з Боснії в Хорватію, де біженці часто стикаються з поліцейським насильством на кордоні.


28-річний Ахмед з Афганістану ночує на даху покинутого заводу в Бихачі — боснійському місті неподалік від кордону з Хорватією. Забратися туди непросто, оскільки сходи завалилися, але, як стверджує Ахмед, це найбезпечніше місце. Час від часу боснійська поліція приходить сюди з рейдами і примусово переселяє 250 біженців і мігрантів у табір із жахливими умовами утримання. Але поліцейські не хочуть дертися на дах, тому тут Ахмеду ніщо не загрожує.

«Я був солдатом в афганській армії, і це просто катастрофа, — розповідає Ахмед, не називаючи свого прізвища. — Якщо в тебе немає грошей або родичів в уряді, тебе посилають у жахливі місця. Я просто не міг більше. В Афганістані так багато проблем, що я вирішив звідти виїхати». Ахмед живе в Боснії вже понад рік.

Днем Ахмед сидить біля багаття серед уламків в одній із заводських будівель і готує їжу з того, що приносять місцеві — зазвичай це картопля. Багато з його афганських друзів, що сидять поруч, кажуть, що в них був вибір: або приєднатися до терористичної організації «Талібан», або покинути Афганістан. Вони обрали останнє. Ахмед і його друзі пережили важку зиму, але з приходом весни готуються до чергової спроби проникнути в заповітний Європейський союз. Торік Ахмед зробив 15 таких спроб — усі невдалі. Однак він вважає, що кожна з них чогось його навчила.

«Я просто мрію про мир. У мене немає конкретного бачення того, яким буде моє життя. Я просто хочу бути в безпеці — далеко від бідності й війни. Далеко від Афганістану», — каже Ахмед.

«Але перетнути кордон із Хорватією складно. Поліцейські часто б’ють мене кийками. Б’ють по обличчю. Вони відбирають усе: гроші, мобільний, весь одяг — навіть взуття. Цінні речі вони забирають собі, а решту спалюють. Мене залишають ні з чим», — продовжує він, додаючи, що кожен біженець у Боснії може розповісти історію про жорстокість хорватської поліції.

8 тисяч людей готові вирушити в дорогу

За оцінками ООН, зараз у Боснії перебуває приблизно 8 тисяч мігрантів і біженців — більшість прибули з Пакистану, Афганістану, Бангладеш, Сирії, Іраку та Ірану. Багато з них пройшли шлях через Туреччину, Грецію, Північну Македонію й Сербію, перш ніж потрапити в Боснію.

Історія Ахмеда про поліцейську жорстокість не унікальна. За даними Данської Ради у справах біженців, яка намагається допомогти людям, депортованим із Хорватії, понад 16 тисяч осіб були депортовані назад у Боснію у 2020 році. Приблизно в 60% випадків були ознаки застосування насильства хорватською поліцією.

«Переважна більшість розповідає про застосування кийків — гумових та металевих, — говорить Нікола Бей, керівник боснійського підрозділу організації. — Хорватська поліція завдає ударів по різних частинах тіла, у тому числі й по голові. У деяких біженців були переломи. Дехто з тих, кого побили в жовтні, лікується досі».

Данська рада у справах біженців — не єдина організація, яка говорить про застосування хорватською поліцією насильства до вимушених мігрантів. Human Rights Watch і Amnesty International серед інших також засуджували такі насильницькі методи хорватської поліції, як побиття, сексуальне насильство і приниження. Сама поліція заперечує правдивість таких історій.

Бей зі свого боку каже, що поліція бреше. «Немає жодних сумнівів у тому, що це дійсно відбувається, — пояснює він. — Ми фіксували це, мережа моніторингу кордонів фіксувала такі випадки, як і Amnesty International, Human Rights Watch і омбудсмен Хорватії.

Навіть самі хорватські поліцейські розповідали про це в ЗМІ — іноді анонімно, іноді відкрито».

«Таких свідчень тисячі, що дозволяє говорити про системну практику… Системне насильство застосовується не тільки на хорватському кордоні. Це звичайна практика в таких країнах, як Угорщина, Румунія, Італія, Словенія, Греція й Хорватія», — додає Бей.

Міграційна криза в Боснії триває з 2015 року, а прикордонний контроль в Угорщині й Румунії, що посилився в останні роки, зробив маршрут у ЄС через Боснію більш привабливим для біженців і мігрантів. За інформацією Агентства ООН у справах біженців, більшість мігрантів — самотні дорослі чоловіки. Багато з них фрустровані таким ставленням хорватської влади.

«Ми люди. Я не розумію, як ЄС дозволяє Хорватії так із нами поводитися. Ми не тварини. Ми — люди, — каже 26-річний Джавад з Афганістану, якого хорватська поліція недавно відправила назад до Боснії. — Не розумію, чому ЄС допускає таке. Як це можливо?»

Українська мігрантка

Заборона зустрілася з кількома біженцями й мігрантами в Боснії. Усі вони мріють про краще життя в ЄС і не розуміють, чому Євросоюз відмовляється їх впустити. За інформацією Ніколи Бея, приблизно 70 тисяч біженців і мігрантів приїхали до Боснії з 2018 року, але тільки 600 з них повернулися на батьківщину через жорсткий контроль на кордоні.

У парі кілометрів від старого заводу розташований покинутий будинок літніх людей, де теж живуть сотні біженців і мігрантів. У гарну погоду дехто з них грає в крикет на даху, щоби згаяти час. Одні грають серед будівельного сміття, поки інші спостерігають за грою з вікон й готують їжу на багатті — як 18-річний Есан із Пакистану.

Він покинув рідну країну три роки тому й каже, що цілий день «майже нічого не робить» і тільки чекає наступної спроби перетнути кордон. Велику частину часу він проводить із друзями в задимленій кімнаті. Для 14-денної пішої подорожі через Хорватію в Італію кожного разу потрібно збирати відповідний одяг і запасатися їжею, пояснює він. Есан мріє про краще життя, ніж те, що було в нього в Пакистані. І хоча він знає, що отримати статус біженця в ЄС важко, він каже, що «має спробувати».

«Я знову спробую за місяць, — каже 19-річний Мурат з Афганістану. — Я маю спробувати знову… Я мрію про те, щоби потрапити в ЄС, знайти роботу, зробити документи й потім, може, повернутися додому, коли це буде можливо й безпечно».

Більшість жителів цієї закинутої будівлі — мігранти з Південної Азії. Але є серед них і одне незвично європейське обличчя: 41-річна Олена з України теж намагається потрапити в ЄС. Вона покинула рідну країну в далекому 1996-му й нелегально працювала в Нідерландах близько 20 років. Приблизно два роки тому її депортували звідти, заборонивши в’їзд до Євросоюзу. Тепер вона намагається повернутися.

До інших мешканців будинку вона ставиться з турботою, майже як любляча тітка. До неї приходять із питаннями і звертаються по допомогу в побутових справах — й Олена допомагає, чим може. За її словами, продукти сюди здебільшого доставляють міжнародні організації та місцеві жителі. Наприклад, одного разу взимку боснійська жінка принесла багато дров, щоби біженці не мерзли. Без такої допомоги вони не вижили б.

«Як багато інших тут, я покинула свою рідну країну в пошуках кращого життя, — розповідає Олена. — Після стількох років я вважаю Нідерланди своїм домом, і коли мене депортували до України, я не знала, що робити. Зараз я просто намагаюся повернутися».

«Я теж дорого заплатила за спроби перетнути кордон, — каже вона. — Мені ламали ребра й били по обличчю, у мене забирали всі речі. Але, як і інші, я не здамся».

Нагору