«Нам доводиться зараз працювати із сотнями років історичного досвіду»: Гнат Забродський про ювелірну роботу меморіалізації

Юрист та культурний менеджер Гнат Забродський працює у сфері пам’яті та має досвід витворення політик, зокрема в гуманітарному полі. Експерт, попри те що добре обізнаний про хиби в роботі бюрократичної державної машини, певен: закладати основи для сучасних національних політик у цьому середовищі потрібно вже зараз, не чекаючи завершення війни.

Про важливість діалогу між усіма суб’єктами середовища пам’яті, про значення інституцій та інституційної пам’яті, а також про те, чому український досвід меморіалізації війни є унікальним, Гнат Забродський розповів у інтерв’ю Анастасії Платоновій.

Держава + суспільство + громадський сектор

Кого ти бачиш ключовими суб’єктами середовища пам’яті? У чому полягає роль кожного з цих гравців?

Мені видається, що ключовим суб’єктом і стейкхолдером тут є громадянське суспільство та громадські організації. Тому що тема пам’яті за своєю природою експериментальна: вона потребує численних спроб, тестування різноманітних гіпотез та, зокрема, можливості помилятися без зайвого остраху. І, на відміну від держави, громадський сектор може собі дозволити робити ці спроби, частина з яких буде вдалими, а частина, ясна річ, помилковими. Взагалі пробувати різні підходи, намацувати, рухатися вперед через експеримент — дуже логічно, так і має бути. Це про тестування гіпотез, які не можна перевірити в жоден інший спосіб, окрім як на практиці. Саме тому громадський сектор — це головний стейкхолдер у середовищі пам’яті.

Держава є не менш важливим, проте значно обережнішим гравцем у цьому полі. Адже вона зі зрозумілих причин не може собі дозволити такої ж свободи експериментувати й помилятися, як громадський сектор. Тому роботу з тестування гіпотез ми мусимо виконувати за державу, допомагати їй у цьому та співпрацювати заради кращого результату.

Роль держави полягає не в тому, щоб одноосібно формувати політики у сфері пам’яті. Коли є ми, громадянське суспільство (і це не лише ГО, а взагалі всі, хто взаємодіє на місцях і пропонує щось корисне), то держава не мусить нічого вигадувати — їй потрібно просто бути ефективним менеджером, що спроможний оцінити ризики й підхопити ініціативи, які здатні покращити наявні процеси. 

Ключовим суб’єктом з боку держави у сфері пам’яті є Український інститут національної пам’яті. Це одна з найефективніших новостворених державних інституцій у гуманітарній сфері, чиї повноваження доцільно суттєво розширити. УІНП мав би бути ключовою інституцією-зв’язковою у середовищі пам’яті, що координувала б взаємодію між різними гравцями цього поля й модерувала б цей процес.

Спільнота пам’яті

Сьогодні багато фахівців та ініціатив, що працюють у сфері пам’яті, інституціалізуються — у цьому вони вбачають спосіб бути ефективнішими та допомагати середовищу розвиватися. На твій погляд, у чому ще полягає важливість інституцій (зокрема у сфері пам’яті)? 

Дуже часто, говорячи про культуру пам’яті, ми згадуємо про поняття інституційної пам’яті. І тут важливо виділити постмайданний період як час витворення нових політик та правил гри, зокрема на рівні створення системи нових культурних інституцій, як-от Українського культурного фонду, Українського інституту, Українського інституту книги тощо.

Міжнародний досвід, зокрема й американський, доводить: хороші політики мусять будуватися навколо класу бюрократів — у найкращому з можливих сенсів цього слова, тобто системних професіоналів у своїх напрямах. Умовні міністри можуть щороку змінюватись — і це нормально, а от керівники профільних департаментів мають залишатися і працювати роками, забезпечуючи тяглість процесів. Бо всі хороші речі потребують часу: саме тому реальні результати реформ непомітні на відтинку трьох-п’яти років, це працює на інших рівнях.

Інституційна тяглість справді неймовірно важлива. І вона з’являється саме тоді, коли ми не кенселимо бездумно все зроблене раніше, навіть як нам щось не подобається, а шукаємо можливостей забезпечити сталість зусиль та процесів.

Взагалі, що таке інституційність? Це втрата контролю. Держава звикла повністю контролювати наративи й процеси, тоді як інституційність є станом речей, коли ключові процеси функціонують незалежно від того, хто обіймає ті чи інші посади. Це особливо помітно у випадку з темою пам’яті. Коли змінюються міністри, керівники, агенди, кон’юнктура, а поступ не переривається. У цьому сенсі інституції — це те, що дозволяє політиці (зокрема і політиці пам’яті) розвиватися незалежно від політики в популістському сенсі.

Умовна спільнота пам’яті розвивається дуже швидко. Які основні процеси, проблематики та запити ти бачиш у цьому середовищі?

Якщо говорити про спільноту фахівців, що працюють із темою пам’яті, дуже відчутний запит на витворення сучасних адекватних політик у роботі з цим полем.

Окрім професійної спільноти, є запити з боку представників місцевих громад. Ці громади мають своїх героїв, що загинули за час війни, і потребу їх вшанувати, а також свої бюджети, які можна спрямувати на процес меморіалізації. Часто з питанням, як це коректно зробити, вони звертаються до фахівців. І дуже тішить, коли просять експертизи, а не роблять самотужки, «як уміють». Адже для того і є експерти, щоб допомогти розібратися в таких випадках.

Які ще є варіанти, окрім як безпосередньо залучити фахівців? Тут ми підходимо до усвідомлення важливості ролі конкурсних процедур на створення меморіалів. Візьмімо, наприклад, комісію з меморіалізації у Великій Британії. Коли вони оголошують конкурс на меморіал, то вже на етапі подання конкурсної пропозиції разом з іншими документами аплікант мусить надати підтвердження, що відбулися громадські обговорення. Тобто ще до власне подачі на конкурс проєкт має пройти громадські обговорення, інакше він не може бути реалізований. Так на самому початку створюється поле для діалогу навколо майбутнього меморіалу.

Спільне обговорення проєктів

Тобто є місцеві громади, що мають сьогодні запит на меморіалізацію. Держава як оператор цієї сфери на національному рівні не може їм допомогти напряму. Вочевидь, тут потрібна певна сполучна ланка, модератор цієї взаємодії. Хто міг би взяти на себе цю роль та як би це могло відбутись на процедурному рівні?

У нас, на жаль, типова ситуація, коли на папері все виглядає чудово, проте з реальністю це немає нічого спільного. Зі сферою пам’яті все ще гірше: тут навіть на рівні законодавства нічого не виписано до ладу. Безсумнівно, щоби процедури працювали на практиці, їх потрібно спершу зафіксувати на папері. Але опція «лише на папері» не буде ефективною: потрібно комбінувати «батіг» (необхідність законодавчо закріпити певні норми й процедури) та «пряник» (це може бути спеціальна інституція, що консультувала б місцеві громади з питань меморіалізації, — наприклад, УІНП). 

Як би це могло відбутися на процедурному рівні? Уявімо, що в нас є закон, який регламентує проведення конкурсів на створення меморіалів. Але ж цей регламент може бути виписаний так, аби конкурс міг виграти лише один аплікант Х — і більше ніхто. Щоб уникнути такого ризику, під час створення процедури, а також у конкурсній комісії мусить бути представник Українського інституту національної пам’яті. Конкурс може відбуватися онлайн, тож таким чином можна працювати з будь-якою територіальною громадою в країні. Також можуть бути залучені представники громадського сектору — як на етапі оцінки проєктів, так і на етапі їхнього допрацювання.

Подвійне залучення експертів дозволить нам вийти з одвічного замкненого кола оцінок штибу «подобається / не подобається», коли йдеться про суб’єктивний критерій смаків щодо конкретного меморіалу. Водночас громада лишається залученою до дискусії: пам’ять у нас спільна, отож і меморіалізація має бути предметом спільного обговорення.

Витворення політик у сфері пам’яті

За твоїм відчуттям, чи на часі сьогодні випрацьовувати нові політики й підходи, що знадобляться для повоєнного відновлення та розвитку? Над чим у цій сфері є сенс працювати просто зараз, а що краще відкласти на майбутнє?

Я переконаний, що зараз — найкращий час для витворення політик у сфері пам’яті.

Під час культурних подій у Європі до нас підходять і з розумним виглядом кажуть: «Ну, ви ж розумієте, що культура — це зброя?». Та звісно, розуміємо. Разом з тим ми розуміємо, що, якби була політична прийняти нас зараз до НАТО, перехід на стандарти Альянсу минув би швидко й легко. Бо в України вже є натовські номенклатури зброї, наші військові проходили там навчання тощо.

А от якби діяли умовні загальноєвропейські стандарти функціонування культурної сфери, чи був би перехід на міжнародні рейки для нас таким же безпроблемним? Дуже сумніваюся. Наші культурні політики застарілі, а законодавче поле — вкрай недосконале. Саме тому зараз дуже важливо закласти підвалини для майбутнього розвитку сфери. Вікна можливостей завжди відчиняються несподівано, а зачиняються дуже швидко. Тому ми мусимо бути готові.

При цьому мені видається, що важливо намагатися існувати одночасно і в тактичному, і в стратегічному горизонті. Стратегічна гра в довгу завжди вартує всіх докладених зусиль. Зміни у свідомості людей потребують часу, підготовки на рівні політик, забезпечення умов для діалогу тощо. Проте це єдиний рецепт для незворотних змін на краще. 

Водночас зараз ми бачимо запит на швидку комеморацію. І, на мою думку, її не потрібно стримувати чи стигматизувати.

Глосарій термінів меморіалізації

У рамках проєкту «Культура пам’яті у повоєнній Україні» команди ГО «Музей сучасного мистецтва» та платформа пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» створили policy paper. Розкажи, будь ласка, детально.

Ми справді замислювали цей документ як policy paper. Але в процесі роботи зрозуміли, що тема пам’яті настільки чутлива й делікатна, що не зовсім правильно заходити в неї, одразу постулюючи чіткі рішення. Куди важливіше дати ширший аналітичний масив та залучити до процесу різних стейкхолдерів. Отож у процесі роботи формат документа трансформувався — нині це радше policy note.

Під час роботи над проєктом у нас було чітке бачення того, якою має бути активність навколо нього. Ми усвідомлювали, що надзвичайно важливим тут є діалог. Зокрема, ми від початку хотіли реалізувати соціологічне опитування щодо того, як суспільство сприймає ті чи інші питання, пов’язані з темою пам’яті, а також зафіксувати все зроблене в певному документі.

Окрім того, команда платформи пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» вже давно працювала над глосарієм термінів меморіалізації — і ми його розширили. І тут не йдеться про те, аби виробити якийсь універсальний термінологічний апарат. Це виключно для того, аби бути on the same page у площині термінів, які ми вживаємо, коли працюємо з темою пам’яті.

Логіка будь-якого policy-документа полягає в тому, що найперше необхідно описати ситуацію станом на зараз. До цього завдання ми підійшли одразу з двох боків: в одній з частин документа, яку назвали «Мапування пам’яті», перелічили основні наявні інституції, установи, процеси, що пов’язані з темою пам’яті. Також додали туди результати нашої польової роботи та проведених обговорень. Таким чином вдалося зафіксувати всю палітру поглядів, які є наразі стосовно теми пам’яті та форми комеморації. Утім, ми спілкувалися передусім із професійною бульбашкою.

Щоб захопити ширші думки та погляди, ми залучили соціологічну агенцію Gradus і спільно зробили соціологічне дослідження. Сформульовані питання були від загальних до дуже специфічних, на кшталт: «Чи можуть місця пам’яті бути прибутковими?». Для нас це стало можливістю і протестувати певні гіпотези, і отримати широкий зріз актуальних у суспільстві поглядів у сфері пам’яті.

Зафіксувавши поточний стан думок, ми подумали, що далі слід було б звернутися до концептів у полі меморіалізації. Ми дуже докладно досліджували інклюзивні й ексклюзивні моделі меморіалізації та міжнародні практики їхнього застосування, аналізували супутні переваги та ризики. Таким чином ми ніби наклали картинку актуальної ситуації у сфері пам’яті на концептуальний бік питання та міжнародний досвід.

На який саме досвід ви взорувалися?

Ми дивилися на Польщу, країни Балтії, Велику Британію тощо. Проте зрозуміли, що, схоже, жоден із чужих досвідів для нас не релевантний і доведеться винаходити власну модель. 

Адже всі ці країни вирішували якусь умовно одиничну проблему. Наприклад, переосмислювали події Другої світової війни або ж радянський спадок. І завжди йшлося про відносно короткий проміжок часу і доволі чітку рамку питань. Водночас нам зараз доводиться працювати з горизонтом подій, що не вичерпуються ані 2022-м, ані 2014 роком, — це про сотні років історичного досвіду. Але також і про поточну війну. 

При цьому ми можемо запозичити в інших країн багато практичних досвідів: від процедурних моментів до досвіду витворення інституцій та політик.

У підсумку в нас вийшов документ, що пропонує широкий погляд на поточну ситуацію у сфері пам’яті й зовсім небагато рекомендацій.

Меморіалізація та комеморація

Про що ці рекомендації, якщо коротко?

Перше — це інклюзивна модель меморіалізації.

Друге — посилення ролі Українського інституту національної пам’яті як медіатора ключових процесів та взаємодій у середовищі. УІНП має створювати та підтримувати діалоговий простір між усіма стейкхолдерами сфери.

Третє — методологічні рекомендації щодо практичних інструментів комеморації. Це така собі сукупність загальних підходів та принципів зі створення меморіалів та символів. Загалом же нам, звісно, потрібен окремий закон про основи історичної політики в Україні.

І останнє — це важливість просування успішних практик конкурсних процедур і внесення уточнень до нормативних документів.

Якими можуть бути сфери застосування цього policy note, окрім як використання цих напрацювань для витворення державних політик у середовищі пам’яті?

Ми розіслали документ представникам професійної спільноти, провели експертні обговорення та зібрали фідбек. Отримали багато ґрунтовних коментарів від понад двох десятків експертів. Зараз ми опрацьовуємо ці дані й фіналізуємо документ. Наступним етапом стане його передача до МКІП та УІНП — і ми дуже сподіваємось на продовження діалогу та внесення низки важливих змін, зокрема процедурних і нормативних.