Грузія переживає важкі часи — і для України це має значення. Юліана Скібіцька привезла із найвільнішої країни Кавказу важливі висновки

Грузія розкололася на прихильників влади та опозиції. Тут ростуть консервативні, ультраправі та проросійські настрої. Усе це дуже схоже на Україну — і ми маємо шанс не повторити грузинських помилок. Великий текст про те, що відбувається в Грузії, читайте тут. А в цій колонці заступниця головреда Заборони Юліана Скібіцька розповідає, що важливо знати про країну, яку називають найдемократичнішою на Кавказі.

Якщо розмовляти в Грузії російською мовою, на вас спочатку подивляться з підозрою. Але, почувши, що ви з України, одразу розпливуться в щирій посмішці. Українців тут по-справжньому люблять — і тому, що вони часто приїжджають відпочивати, а, отже, годують більшість населення, і тому, що багато хто вважає, що Україна та Грузія мають схожу долю. Росіян у Грузії можна зустріти дедалі рідше — тим паче, що прямі рейси між Росією та Грузією заборонені. Після війни 2008 року Росія та Грузія — відверто недружні країни. Парадокс, але на цьому фоні все частіше звучать ідеї про те, що тільки з Росією Грузія буде сильною і справжньою, а західний шлях для грузинів згубний.

Така позиція у нас може бути сприйнята в багнети — як так, адже Україна завжди рівнялася на Грузію. Грузинські експати приїжджали допомагати нам реформувати країну. «Грузинське диво», яке зміг зробити після Революції троянд Міхеїл Саакашвілі, для України завжди було взірцем. Батумі фактично збудували заново, електрика в країні є завжди, а не лише в певні години, а з Тбілісі до аеропорту можна доїхати автобаном, а не ґрунтовою дорогою. Але все це не скасовує того, що Грузія — дуже бідна країна. І це добре видно, варто від’їхати бодай на сто кілометрів від столиці.

Ось, наприклад, місто Цаленджіха на північному заході країни — єдиний муніципалітет, де на місцевих виборах у жовтні цього року перемогла опозиція. Щоби дістатися до нього з Тбілісі, треба проїхати майже всю країну через гірські села та напівзакинуті селища. Уздовж узбіччя багато сміття, місцеві підлітки ходять з автоматами за спиною. У цих селах може не бути шкіл — натомість обов’язково буде церква, можуть бути розбиті будинки — натомість могили на цвинтарі оформлені як альтанки, там завжди чисто та не хитаються лавки. Це і є справжня Грузія — сільська, часто неосвічена, глибоко релігійна, патріархальна й бідна.

«Владі не потрібна хороша економічна ситуація, — запевняла мене віцемерка Цаленджіхи Тамара Белканія, яка нещодавно перемогла на місцевих виборах від опозиції. — Що краще людина живе, то більше вона думає про політику, про права. А владі це не потрібно».

Белканія теж політикиня, і в її словах багато політичних гасел. Але вона, безумовно, має рацію в тому, що політики вміло використовують консервативність, патріархальність і бідність грузинів у своїх цілях.

На цьому ґрунті й розквітли проросійські настрої — консерватори, які прямо чи опосередковано одержують гроші від Кремля, запевняють, що західні цінності чужі для Грузії. Насамперед йдеться, звичайно, про ЛГБТ+ людей. І якщо в Тбілісі ще можна знайти симпатиків гей-спільноти, то в таких селах їх просто немає. Влада не намагається переконати їхніх жителів — навпаки, прем’єр-міністр на всю країну каже, що більшість населення проти геїв, а значить, їм не потрібно виходити на вулицю. Після таких заяв ультраправі та консерватори отримують індульгенцію на насильство — вони виходять на вулиці та забивають людей до смерті, як це було 5 липня в Тбілісі.

Розкол по «республіках»

Як і в Україні, у Грузії є свої «невизнані республіки», які повністю контролюються Росією. Як і в українському суспільстві, в грузинів немає чіткого консенсусу, що ж робити з цими територіями і як їх повертати — м’яко інтегрувати чи обрати військовий шлях.

Від Цаленджіхи до території невизнаної Абхазії — близько 20 кілометрів. У місті можна зустріти абхазів. Коли в нас не заводилася взята напрокат машина, кілька чоловіків зголосилися допомогти. Почувши, що машину ми орендували в Тбілісі, вони обурено сказали: «От, с***, грузини, що ж вони тобі таку машину дали!». Незначний побутовий інцидент — але він добре показує непримиренність, яка є між грузинами та абхазами, грузинами та південноосетинами. Зовсім як в Україні, де деякі представники громадянського суспільства називають мешканців окупованого Донбасу та Криму зрадниками.

А що роблять політики? Вони продовжують використовувати тему окупованих територій у своїх цілях. Одні стверджують, що треба воювати й не йти на жодні поступки з питань повернення своїх територій. Інші ж знову підштовхують до Росії — мовляв, лише дружба з нею допоможе налагодити стосунки з невизнаними республіками. Підставте сюди хоч Грузію, хоч Україну — ситуація однаково підходить для обох. Усе це ще більше розколює суспільство, віддаляючи людей один від одного.

Грузія як приклад

Згущувати фарби не хочеться. В Україні все ж вища толерантність до гей-спільноти: прайди в Києві проходять, а не скасовуються під тиском консерваторів. Прозахідний курс країни начебто незмінний, а президент навіть бореться із проросійськими силами. Але Грузія — приклад того, як легко можна все втратити.

Київські ультраправі майже щотижня виходять на «рейди» закладами Подолу. Вони громлять бари, нападають на відвідувачів — і загалом це сходить їм із рук.

Ультраправі часто працюють у зв’язці з Міністерством внутрішніх справ, поліція як така в Україні надзвичайно гомофобна — а це означає, що відкат може статися будь-якої миті.

Президент України Володимир Зеленський дедалі більше переходить на ручне управління, а його чиновники та депутати закриваються від медіа. Президент дозволяє собі відчитувати журналістів на пресмарафоні, а його підлеглі ігнорують численні запити від преси. Незалежна журналістика дратує владу завжди і скрізь. Але ще гірше, коли проти неї налаштовують суспільство. У Грузії так уже сталося.

Чи вдасться Грузії впоратися з кризою? Хочеться вірити, що так. Чи вийде в України не повторити грузинських помилок і зробити правильні висновки? Тут усе залежить лише від нас. Якось ми вже заплатили дуже високу ціну за справжню незалежність, втративши «Небесну сотню», Крим та тисячі людей у ​​війні на Донбасі. Наступного разу ціна може бути ще вищою.

За підтримки Медіамережі