Хадіджа та її хлопчики.
Як це – шукати сім’ю, що зникла в «Ісламській державі»
Автор: Катерина Сергацкова
Візуальна концепція: Катерина Сергацкова
Скульптор: Таша Левицька
Зйомка, обробка: Сніжана Хромець
Після розгрому «Ісламської держави» тисячі людей по всьому світу намагаються знайти й повернути додому своїх родичів, які кілька років тому виїхали до Сирії та Іраку, приєднавшись до найжорстокішої й наймасштабнішої терористичної організації в сучасній історії. Головред Заборони Катерина Сергацкова спробувала відшукати родину українки Тетяни Кобелевої, що зникла у 2017 році в Іраку, і розповідає, які перешкоди доводиться долати родичам найненависніших людей у світі.
Тетяна Кобелева знімає окуляри й через секунду надягає їх знову.
«Не розумію, що тут написано. Це те, що я тобі наговорила? — питає вона мене і вдивляється в сторінку із заявою. Слідом хапається за товсту теку з паперами й нервово витягує з неї запити в Інтерпол, СБУ, офіс омбудсмена, МЗС, кудись ще. — А оце точно не потрібно? Щоби показати їм, що я до них до всіх уже зверталася, а вони не відповіли…»
Жовтень, 2020 рік. Ми з Танею сидимо в кафе біля входу до Міністерства закордонних справ України. Точніше, я сиджу, а Таня постійно підхоплюється з місця й кудись біжить — то за мінеральною водою, то за печивом, то ще за чимось. Вона раз у раз хапається за свої речі — валізу на коліщатках і сумку з документами. Її руки трясуться, але в кого в такій ситуації вони не тряслися б: Таня чекала на цей момент майже п’ять років.
У МЗС після довгого мовчання призначили зустріч із жінками, які домагаються повернення своїх дочок, племінниць і онуків із таборів біженців і в’язниць у Сирії та Іраку. Що робили їхні родички в цих країнах? Жили під владою «Ісламської держави» — організації, яка була визнана терористичною практично всіма країнами у світі. Більшість їхніх історій як під копірку: чоловіка покликали брати участь у «будівництві Халіфату», а сім’я поїхала слідом за ним. Жили в «Ісламській державі», йшла війна, ставало все гірше. На початку 2019 року верхівка організації була розгромлена, чоловіки вбиті, а тисячі жінок із дітьми потрапили в табори, контрольовані силовиками різних країн і юрисдикцій, — і тепер благають рідних допомогти їм вибратися звідти, поки не пізно. Допомагати їм ніхто не хоче. Учасники «Ісламської держави» і члени їхніх сімей — це, відверто кажучи, останні люди на Землі, яким хтось хотів би допомагати. Та й навіщо? Ніхто не знає, з якими проблемами вони стикаються. Адже де Україна, а де — Близький Схід? Тетяна Кобелева теж нічого не знала про «Ісламську державу» — доки її дочка разом із маленьким сином не опинилися в Іраку.
1. Усе почалося раніше.
Фото: Сніжана Хромець- Фото: Снежана Хромец
Дістатися до Таніного дому непросто: вона живе в найбільшому спальному районі Східної Європи — харківській Салтівці. Район побудований із панельок, які давно підлягають знесенню. Квартири в них крихітні, як сірникова коробка.
«Я тут живу вдвох із котом, — каже Таня. — Але в основному просто відсипаюся: навіть не готую майже. Колупаєшся тут, лягаєш спати, йдеш на роботу — отак моє життя проходить».
За вікном сіро-синій день. Кажуть, що сірий — це головний колір Харкова. Кожного дня Таня чекає заходу сонця і йде на роботу в магазин.
У квартирі холодно. Батареї гарячі, але стіни в хрущовці затонкі й не утримують тепло. У крихітній, темній спальні в Тані стоїть старенький комп’ютер із пожовклим від часу блоком живлення. Вдома вона ходить у теплих спортивних речах із флісу. Сиве волосся забране у хвостик, на шиї — окуляри на ланцюжку.
Ще кілька років тому Таня жила з дочкою Наташею (ім’я змінено з міркувань безпеки) у зовсім іншій квартирі. Кипіло життя. Таня заробляла крихти в магазині, а дочка навчалася в академії управління і працювала продавчинею. Наташа — моя ровесниця: цього року їй мало виповнитися тридцять два. Наприкінці 2010-го в неї народився син Петя (ім’я змінено), але довелося виховувати його без батька. Таня з дочкою займалися ним удвох. Вона каже, що це «наш хлопчик» — її й доньки.
Одного разу, розповідає Таня, до Наташі в магазин прийшов покупець, молодий йорданець. Вона називає його просто «студент». Йорданець приїхав до Харкова вчитися, як багато арабів, на лікаря. «Студент» завів із Наташею розмову про дрібниці. Потім вона випадково зустріла його знову. Потім — ще раз, і ще, і ще. «Студент» сказав, що ця низка зустрічей невипадкова: їм судилося бути разом. Він став залицятися до Наташі й незабаром до неї переїхав. Вони розписалися.
Усе це розвивалося потай від Тані приблизно пів року — доки не обернулося загрозою. Таня згадує, що був кінець 2013 року, коли дочка зателефонувала їй і розповіла, що хоче втекти.
«Він її бив, ламав її характер, — розповідає Таня. — Шокером її лякав. Погрожував: у нас фінанси, у нас сила, казав — я тобі обличчя обіллю кислотою, якщо ти раптом захочеш піти. Не давав їй працювати. Вона його боялася, але розповідала про це тільки своїм подругам. Знала, напевно, мій вибуховий характер: що я за своїх дітей можу біду зробити. Тому нічого не казала і все це терпіла».
Одного разу, розповідає Таня, він викинув із восьмого поверху ноутбук, який вона подарувала доньці.
«Мама, скажи спасибі, що не мене», — згадує Таня слова дочки.
Таню це неабияк розлютило. Коли вона була ще дитиною, її бив батько. Мати померла, коли Тані було дев’ять, і захистити її від тирана було нікому. Потім був чоловік — теж знущався, розлучилися.
«Я вивожу дочку на край міста, знімаю кімнату, ховаю там, — згадує Таня. — Вона пише заяву на розлучення, [ходить] по судах. Одночасно вона вчиться, працює, і дитина в садок ходить».
А далі…
Листопад. У Харкові — сіре місиво під ногами. Таня бігає між роботою, домом, дочкою й дитячим садком. Важко, але все ж краще, ніж було. Раптом, розповідає Таня, «студент» виловлює Наташу після занять і каже: «Все, більше не буду тебе кривдити, вибач, був неправий».
«Що наші дівчата роблять у таких випадках? — каже Таня. — Вірять. Й ось уже вони переїжджають на її квартиру, він ставить їй на телефон «стеження», забороняє спілкуватися з подругами, водити дитину в садок. Але вона каже — мама, я хочу заміж, я буду слухняною. Не хочу, каже, як ти, жити одна з дитиною. Буду, каже, його слухати — і все буде добре».
Наташа зі «студентом» і сином повертається у свою кімнату в комуналці.
Літо 2014-го. В Україні йде війна. У Харкові це відчувається як ніде гостро: з Донбасу постійно привозять поранених. У місті з’являються тисячі вимушених переселенців і людей у військовій формі.
Наташа гуляє з сином у дворі й зустрічає дівчину в хіджабі, Сабіну (ім’я змінено) — теж із дитиною. Виявилося, що вона живе в сусідньому будинку. Розговорилися. Та розповіла, що вже сім років «в ісламі». Почали спілкуватися, Наташа зацікавилася «правилами ісламу». Чоловік не забороняє бачитися з новою знайомою — навпаки, каже, що з нею «можна». Так проходить понад рік. Вони починають ходити одна до одної в гості, проводити час разом. У якийсь момент, каже Таня, Сабіна переконує Наташу винайняти окрему квартиру для себе і чоловіка, щоби не було зайвих вух. А неподалік селяться двоє її знайомих чоловіків з Азербайджану та Росії. Донька не розповідає нічого матері: та дізнається про все з третіх вуст або здогадується сама.
Таня впевнена, що на той момент Сабіна й ті чоловіки входили до групи вербувальників «Ісламської держави», яким платили за постачу живої сили в Сирію. Тані здається, що та підсипала її дочці «психотропні речовини» в їжу, але доказів у неї немає — самі здогадки. Її дочка не могла, каже Таня, ні з того ні з сього потрапити до таких людей на гачок.
Вона показує мені фотографії: ось дочка виступає на концерті на честь закінчення коледжу, ось вона відкриває «Льодову арену». Наступне фото — дочка вже в хіджабі.
«Як вона могла сама, з власної волі, поїхати в ту Сирію? Вона ж розумна дівчинка!» — побивається Таня.
Влітку 2015-го Сабіна запропонувала Наталі поїхати до Туреччини — розвіятися й відпочити від війни. Наташа погодилася, їй і синові допомогли зробити закордонні паспорти.
Незабаром вона подзвонила мамі й сказала, що її із сином везуть до Борисполя в аеропорт. Таня насторожилася. Дочка додала: «навколо багато чоловіків». Так і сказала — багато чоловіків. Тон дочки здався їй дивним. Після цього дзвінка зв’язок із Наташею перервався.
2. Усе трапляється вперше.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
Через пару тижнів Наташа зателефонувала Тані з телефону Сабіни й повідомила: «Мама, нас садять в автобус». Сказала, що буде тур Туреччиною. На тлі, згадує Таня, плакав її онук, — кричав, що хоче додому. На уточнювальне запитання Наташа раптом повідомила, що її нудить і що хтось їй «дав пігулку». Як потім дізнається Таня, дочка була на перших тижнях вагітності. Після тієї розмови Наташа зникла з радарів на довгих три місяці.
«Ісламська держава Іраку і Леванту» утворилася 2013 року з іракського підрозділу джихадистської організації «Аль-Каїда» і її сирійських прихильників. Терористи виступили на стороні опозиції чинному президенту Сирії Башару Асаду, якого під час протестів, що дістали назву «Арабська весна», з 2011 року без успіху намагалися повалити. На початку 2014-го угруповання почало воювати з колишніми союзниками — «фронтом Аль-Нусра» й «Вільною Сирійською армією» — і захоплювати все більше територій. Влітку 2014-го ІДІЛ під керівництвом грузинського чеченця Тархана Батірашвілі, відомого як Абу Умар аш-Шишані, вдерся до Іраку й захопив друге за важливістю місто країни — Мосул. У головній сунітській мечеті, Аль-Нурі, голова ІДІЛ Абу Бакр аль-Багдаді проголосив Халіфат. Після цього на захоплені організацією території ринули тисячі людей з усіх усюд — щоби жити у світі, де все працює за «правилами ісламу».
До літа 2015-го ІДІЛ контролював уже 40% території Іраку і 70% — Сирії. На той момент уже весь світ знав, що в «Ісламській державі» страчують тисячі християн і мусульман, які не дотримуються суворих законів радикальної версії ісламу.
До зникнення дочки Таня ніколи не чула про проблеми на Близькому Сході й не була в курсі існування «Ісламської держави». Незабаром після того, як дочка полетіла «до Туреччини», Таня побігла в поліцію й написала заяву про зникнення. У поліції зареєстрували справу про умисне вбивство.
Потім вона побігла в Службу безпеки й харківський Інтерпол. Але там їй сказали, що Наташа доросла дівчинка й вільна сама обирати, з ким і куди їй їхати. Родичі йорданського «студента» звернулися до турецької поліції й там їх переконали: далі Туреччини пара не проїде, мовляв, за ними «спостерігають».
У СБУ Тані розповіли про «Ісламську державу» і про те, що за кожну відправлену до ІДІЛ людину вербувальники, швидше за все, отримали по кілька тисяч доларів. Навіть за дитину в утробі — так їй сказали.
А далі…
Дочка вийшла на зв’язок із Танею вже восени — знову з чужого телефону. Вона не сказала, що сталося. Говорила тихо і вкрадливо. Таня задавала їй мільйон питань, але дочка чомусь не відповідала на найголовніше — де вона. Пізніше, згадує Таня, їй розповіли, що під час «туру Туреччиною» Наташу із сином вивезли спочатку в Газіантеп — велике місто на півдні країни — і звідти через кордон у Сирію. Але Сирія велика. Куди саме їх поселили, Таня не знала.
Наташа виходила на зв’язок чомусь завжди вночі. Таня думала: ну, раз усі сплять, можна поговорити.
«Запитую: що у вікно видно? У якій ти країні? Ти одна? — згадує Таня. — А вона на іслам переходила [цитувала Коран]. Чую — поруч шурхіт. Я така [кажу їй]: зрозуміла. Поруч із нею постійно хтось був, контролював. Я їй говорила: ми тебе за будь-які гроші викупимо, ти тільки скажи, кому платити».
Одного разу, згадує Таня, коли навколо нікого не було, дочка сказала їй: «Мамо, думай, що говориш, тут усе прочитують, усе прослуховують, тут ріжуть голови, ти маєш зрозуміти, куди я потрапила».
Таня показує мені фотографії дочки, зроблені наприкінці 2016-го. Молода жінка з привітною посмішкою обіймає худорлявого хлопчика років семи. Вона одягнена в чорний хіджаб, на тлі — гола стіна. Жодних деталей, за якими можна було б здогадатися про місце. Таня каже, що ці фото були зроблені в підвалі будинку, у який поселили її дочку з дітьми, коли йшли обстріли. Молодшому синові був уже майже рік.
«Тільки ти їх не перезнімай, нікому не можна їх показувати — її там можуть за це вбити!» — каже вона.
Жінкам, які жили в сім’ях бойовиків «Ісламської держави», забороняли повідомляти близьким, де вони перебувають. За розмовами з «домом» пильно стежили іділівки з «хізби» — жіночої шаріатської поліції. Будь-які спроби передати дані про місцеперебування чи поскаржитися на побутові умови каралися в кращому випадку тюремним терміном, у гіршому — тортурами та стратою. Свідоцтв про жорстокість бойовиків «Ісламської держави» на той момент було вже задосить, щоби зрозуміти, наскільки все серйозно.
«Іноді їх виводили в магазин, — згадує Таня. — Тоді дочка дзвонила мені й говорила: якщо я пропаду зі зв’язку, ніколи нікому не набирай, від кого я дзвонила. Вона знала, що я почну купу питань ставити, а їй від цього буде погано. Одного разу вони були в магазині, і я почула, що [старший син] плаче. Я запитала, у чому річ, а вона каже — він не хоче бути на вулиці, хоче назад у кімнату. Я так зрозуміла, що там навколо були люди зі зброєю, він їх боявся».
Тим часом…
Таня була не єдина така мати. До літа 2015-го вже тисячі батьків знали, куди пропали їхні діти. Ботагоз Махатова, учасниця руху казахстанських батьків, що виступають за пошук і повернення своїх дітей, які жили під владою «Ісламської держави», каже, що у 2013-му п’ятеро батьків їздили в Сирію, щоб умовити своїх дітей повернутися — але змогли забрати тільки онуків, що народилися там. Вони були одними з перших, хто спробував зупинити витік громадян на війну в чужу країну.
У той же період у Сирію виїхало близько двох тисяч молодих людей із Росії — в основному з республік Північного Кавказу й Татарстану. Приблизно стільки ж людей вирушило воювати за «Ісламську державу» та інші радикальні ісламські угруповання з Узбекистану, Казахстану, Киргизстану та Азербайджану. У всіх цих країнах сформувалися закриті об’єднання батьків, які шукають своїх рідних на захоплених ІДІЛ територіях. Вони обмінювалися між собою переживаннями й інформацією про те, де можуть бути їхні діти. У новинах про такі речі не розповідали: навпаки, влада в більшості пострадянських країн створювала спеціальні закони, що забороняли відкрито розповідати про те, що пов’язано з «Ісламською державою». Батьки ризикували опинитися за ґратами через вчинки своїх дітей.
Таня не розуміла, як влаштований світ, у який потрапила її дочка. Від нових знайомих із цих батьківських груп вона дізналася, що Наташу тепер називають Хадіджею, а старший син із Петі перетворився на Мусліма. Молодшому, новонародженому, теж дали арабське ім’я.
Ще Таня дізналася, що її дочка з дітьми живе в Мосулі — іракській столиці «Ісламської держави». Саме звідти вона вийшла з нею на зв’язок востаннє в лютому 2017-го.
3. Свідки.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
Крізь Туреччину до Сирії в той час їхали найрізноманітніші люди, і їхні батьки як один кажуть: не змогли втримати.
Рушена Тахіржанова — молода кримська татарка. Вона виїхала з Києва до Туреччини, а потім до Сирії, коли їй тільки виповнилося 18. Каже, що поїхала слідом за чеченцем, з яким познайомилася онлайн, — і навіть уявити собі не могла, чим обернеться це знайомство. Ми з нею обмінюємося аудіоповідомленнями в месенджері. Вона перебуває в жіночій в’язниці в Багдаді: іракський суд засудив її до 20 років ув’язнення за участь в «Ісламській державі». Рушена жила в Мосулі, але до повного розгрому угруповання виїхала до Таль-Афару, і вже в серпні 2017-го здалася разом з іншими жінками курдській армії Пешмерга.
Про складну долю Рушени розповідала у 2018 році російська служба BBC, а мене насамперед цікавить інше: чи бачила вона в Мосулі Хадіджу. Вона підтверджує: бачила й навіть дружила з нею.
«Востаннє ми з нею бачилися в лікарні в Мосулі, — каже Рушена. — Це було в лютому [2017-го]. Я приходила до неї кожен день. У неї було двоє дітей, вона була дуже добра дівчина — життєрадісна, товариська».
Рушена говорить про Хадіджу в минулому часі: думає, що та навряд чи змогла б пережити бомбардування.
«Бомбили дуже сильно, просто нереально», — згадує вона.
Іракська влада разом із силами коаліції відповідали на атаки ІДІЛ артилерією й авіацією. Кожного дня гинули сотні людей з обох боків.
У лютому іракська армія повністю звільнила східні райони Мосула й почала наступ на західну частину міста. На той момент військові вже відновили контроль над мосульским аеропортом і військовою базою Газлані на півдні, а центр і північ міста залишалися під контролем бойовиків. Рушена розповідає, що в лютому командири «Ісламської держави» перевезли їх у республіканську лікарню на півночі Мосула, думаючи, що там буде безпечно й по ній не стануть вести атаку з повітря. Це було помилкою: щойно іракські спецслужби дізналися, що іділівці тримають у лікарні сім’ї іноземців, вони негайно почали її бомбити.
«Нас евакуювали звідти. Мене відвезли в Таль-Афар, і більше я Хадіджу після того не бачила. Але те, що вона залишалася в Мосулі — це точно», — каже Рушена.
На той момент перший чоловік Хадіджи, йорданський «студент», уже загинув — здійснив теракт в Іраку ще у жовтні 2015-го. Рушена каже, що після того Хадіджа вийшла заміж другою дружиною за чоловіка з Росії. З якого він був регіону і як його звали, вона не знає.
А далі…
Мене знайомлять із Фатімою — чеченкою з німецьким паспортом. Вона не називає свого прізвища, щоби не нашкодити родині. Фатіма вже пару років як повернулася до Німеччини з Іраку. Починалося все приблизно так само, як і в інших: чоловік сказав, що їде працювати до Сирії на благо «Ісламської держави» — і вона вирішила їхати з ним. Каже, що не уявляла, як житиме без чоловіка з двома маленькими дітьми. До того ж він сказав їй, що там — «як Саудівська Аравія або Кувейт, тільки бідніші». У липні 2015-го вони опинилися в сирійському місті Ракка, а звідти їх переправили до Мосула.
Коли почалася операція зі звільнення Іраку від ІДІЛ, Фатіму разом з іншими сім’ями почали перевозити з місця на місце. У квітні 2017-го її поселили в район, який і вона, й інші російськомовні жінки, які жили в Мосулі під ІДІЛ, називають Бабатоб. Це Баб аль-Тауб — місце в районі автовокзалу. «Баб» арабською означає «ворота». Автовокзал межує зі старим містом, поряд розташований великий базар. Іділівських дружин водили туди у вихідні за покупками.
Мосул до зруйнування, 1932 рік. Фото: American colony photographers / Wikimedia Мосул до зруйнування, 1932 рік. Фото: G. Eric and Edith Matson Photograph Collection / Wikimedia
Фатіму поселили у велике триповерхове приміщення разом з іншими, як вона каже, «сімейними».
Там вона познайомилася з Хадіджею.
«Вона готувала для дітей їжу, а мені речі не встигли привезти — і я попросила її: чи можеш ти дати моїм дітям щось [поїсти], хоч чашечку? Вона запропонувала локшину, — згадує Фатіма. — Для мене вона дуже хороша жінка, добропорядна. Близько я з нею не спілкувалася, але коли якісь питання [були], ми сиділи й розмовляли. Вона дуже багато займалася зі своїм старшим сином. Попри те, що школи не було, він знав математику. У неї вся увага була на дітей. Поки інші жінки базікали, пліткували, вона займалася дітьми».
Фатіма каже, що через місяць їх знову евакуювали. На той момент Хадіджа була в статусі вдови: загинув її другий чоловік. Тому, каже Фатіма, її переселили в будинок для вдів, а Фатіму — знову в будинок для «сімейних».
Кільце навколо «Ісламської держави» з кожним днем звужувалося. Іракська армія стріляла з мінометів, а з неба по будинках била авіація. Ключові бої зосередилися в старому місті, і пересуватися ним ставало дедалі складніше. Фатіма згадує, що влітку евакуація з одного кварталу в інший стала відбуватися мало не щодня. Жінок і дітей переміщали все ближче до річки — туди армії було складніше пробитися.
«Був червень, коли нас надто оточили. Сімейних і вдів перевезли в один будинок, — розповідає Фатіма. — По нас кидали ракети, усі сиділи в страху. Коли я зайшла в будинок і попросила місце для себе й дітей, мене провели в підвал — і там я побачила Хадіджу. Вона була з [обома] дітьми, не поранена».
Через місяць кільце остаточно зімкнулося й іракська армія оголосила про перемогу над «Ісламською державою» в Мосулі. Фатіма з дітьми потрапили під авіаналіт в одному з кварталів на схилі біля Тигра, вона дивом вижила і здалася солдатам. Про долю своїх дітей вона нічого не знає й досі.
4. Територія.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
У березні 2017-го я поїхала як репортерка «Громадського» в Ірак, щоби на власні очі побачити, як іде боротьба з «Ісламською державою». Однією з ключових точок, за яку йшли довгі бої, був музей Мосула. Він зберігав унікальні скульптури й археологічні знахідки часів Месопотамії. Коли «Ісламська держава» захопила північно-західні території Іраку, бойовики почали руйнувати пам’ятки культури. Вони перетворили музей на друкарню для випуску пропагандистських газет. У березні музей перейшов під контроль іракської армії, але й далі обстрілювався бойовиками з кварталів через дорогу.
Тільки через три роки я дізналася, що в цей час зовсім неподалік звідти жила Хадіджа і її хлопчики.
«Нас постійно перевозили в машинах, — згадує Фатіма про останні місяці життя в старій частині Мосула. — Зазвичай [до будинку] заходив чоловік і казав: збирайтеся, евакуація, іракська армія близько. І ми від страху збиралися й бігли — настільки боялися побачити [солдат]. Нам казали, що вони всіх розстрілюють, а жінок ґвалтують».
З кінця квітня сім’ї бойовиків жили в старому місті. Будинки там стоять впритул один до одного — так близько, що автомобілям не проїхати тими вулицями й залишається пересуватися пішки.
«Нам казали, що в ці вузькі вулиці військова техніка не проїде, тому нам там безпечніше, — розповідає Фатіма. — Але вони натомість постійно кидали ракети [з повітря]».
В останні два місяці бойовики пересувалися по зовсім вузькому периметру — від однієї точки до іншої можна було дійти пішки за 15–20 хвилин. Армія поступово витісняла їх до річки.
«Наприкінці червня — початку липня нас почали переводити все глибше, — згадує Фатіма. — І в самому кінці [спецоперації] ми займали вже останні квартали біля річки».
Тим часом…
Кожного дня Таня прокидається з питанням: чи могла її дочка з онуками вижити?
Карти військової операції, опубліковані іракською владою, і дані місії ООН показують, що найбільших руйнувань під час звільнення старої частини Мосула зазнали Баб аль-Тауб і символічний центр старого міста — мечеть Аль-Нурі, у якій 2014-го був проголошений іділівський Халіфат. Її показово зруйнували 25 червня — приблизно тоді, коли Фатіма востаннє бачила Хадіджу. Квартали на березі Тигра були пошкоджені значно менше.
Мечеть Аль-Нурі у 1932 році. Фото: American colony photographers / Wikimedia Мечеть Аль-Нурі у 2018 році. Фото: EU Civil Protection and Humanitarian Aid / Flickr
Бойовики не випускали мешканців зі своїх кварталів під загрозою вбивства. Сім’ї іноземців мали для них особливу цінність, тому їх постійно переміщували в найзахищеніші місця, але забороняли залишати територію «Ісламської держави».
Наукова співробітниця програми з міжнародної безпеки Дейвіс центру (Гарвардська школа ім. Кеннеді) Віра Миронова, яка спостерігала за мосульскою операцією від початку до кінця й у найдрібніших деталях знає, як проходили бої, каже, що, попри оточення, військові надавали бойовикам «зелений коридор», щоби ті покинули місто. Вона стверджує, що ІДІЛ неодноразово вивозив автобуси з жінками та дітьми в Таль-Афар — невелике місто на північному заході від Мосула, біля кордону із Сирією. Це підтверджує мені й одна з жінок (вона попросила зберегти анонімність), яку бойовики провезли через такий «зелений коридор».
Тим, кому вдалося потрапити до Таль-Афару, пощастило набагато більше, ніж «мосульским». Наприкінці серпня 2017-го курдська Пешмерга звільняла частину міста й надала жінкам і дітям можливість здатися. Офіційно влада Іраку каже, що в полон здалися понад 1400 людей. Серед них були й ті, хто до цього жив у Мосулі, в основному всі — громадяни країн пострадянського простору. З іноземців, які залишалися в Мосулі, здалося лише кілька десятків людей.
Фатіма розповідає, що наприкінці липня, коли старе місто остаточно оточили, вона була серед небагатьох іноземних жінок «Ісламської держави», які живими потрапили до рук влади. Їх відвезли в Багдад і судили в місцевому суді. Усім дали по 15–20 років ув’язнення, крім Фатіми — її визнали винною тільки в незаконному перетині кордону Сирії з Іраком і звільнили через рік: німецька влада доклала зусиль, щоби зняти з неї звинувачення й повернути додому.
Скільки людей загинуло з боку «Ісламської держави» в боях за Мосул, невідомо. Віра Миронова каже, що влада не вела підрахунок цих втрат. Вона стверджує, що тіла звозили в морг міста аль-Каяра (Al Qayyarah) під Мосулом — там розташована військово-повітряна база іракської армії. В одному зі звітів HRW також зазначалося, що в цьому місті правозахисники знайшли масове поховання прихильників ІДІЛ, убитих іракськими парамілітарними угрупованнями.
Проблема ще й у тому, що влада Іраку не відповідає на журналістські запити й ухильно розповідає про результати військової операції проти «Ісламської держави». А ті дані, що вони називають, часто не відповідають реальності. Наприклад, генерал-лейтенант командування об’єднаних операцій Абдул Амір Яраллах повідомив під час спілкування з пресою, що за 11 днів боїв за Таль-Афар військові вбили понад 2000 бойовиків ІДІЛ і 50 терористів-смертників. А міжнародна організація Human Rights Watch опублікувала дані про те, що курдська Пешмерга на початку вересня стратила понад 400 членів ІДІЛ, яких було спіймано або які здалися в полон під час боїв на півночі міста. Віра Миронова вважає, що навіть ці дані далекі від дійсності.
Якщо Хадіджа загинула, то знайти підтвердження цьому практично неможливо.
Але якщо вона вижила — куди вона могла потрапити?
5. Таємні в’язниці.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
У жовтні 2020-го Таня разом зі ще трьома жінками вийшла на пресконференцію в Києві, де розповіла свою історію. Це був перший раз, коли жінки, які намагаються повернути своїх рідних із таборів і тюрем Сирії та Іраку, заговорили публічно. Раніше вони мовчки писали листи в МЗС, уряд і Офіс президента, але це не працювало — ніхто не хотів братися за порятунок жінок і дітей терористів найнебезпечнішої організації у світі. У МЗС знали про проблему із самого початку, але вибрали тактику мовчання — про це мені неодноразово говорили в керівництві міністерства.
Після пресконференції міністерство закордонних справ вийшло на контакт із жінками. Фатіма Бойко, лідерка української групи родичів жінок, що бажають повернутися додому із Сирії та Іраку, буквально змусила чиновників зайнятися проблемою. На закритій зустрічі в міністерстві жінкам представили координатора від МЗС і пообіцяли, що до Нового року повернуть жінок і дітей із сирійських таборів Аль-Холь і Родж. Процес пішов.
Таня трималася на цій зустрічі осібно. Вона була єдиною, у кого вже кілька років немає зв’язку з родиною або навіть натяку на те, де їх шукати. У міністерстві їй сказали: напишіть листа, викладіть свою історію — а там подивимося. Вона обурилася, адже вже стільки разів писала одне й те саме — але написала. Запит передали в консульську службу в Багдаді, а там пообіцяли розіслати запити в усі в’язниці й дитбудинки Іраку.
Але в Іраку є місця, куди жодні запити не дійдуть. Це таємні в’язниці.
У листопаді 2020-го в ООН заявили про те, що нарахували в Іраку приблизно 420 секретних місць, де незаконно утримують тисячі людей. В організації звернули увагу на те, що проблема не вирішується роками й ситуація особливо загострилася після розгрому «Ісламської держави». Багато людей зникли під час бойових дій, а пізніше з їхніх родичів вимагали викуп за звільнення.
Ці зникнення пов’язують з угрупуваннями «народної мобілізації», або ополченцями — на арабському їх називають al-hashd al-shaabi, або просто Хашд. Їхні члени — в основному чоловіки, які належать до перського систанського етносу, що асоціює себе з частиною народу Ірану й Афганістану. Більшість із них є шиїтами, і боротьба проти «Ісламської держави» й мусульман-сунітів для них — «богоугодна справа». Хашд формально контролюються радником із нацбезпеки Іраку й отримують зарплату від держави. Офіційно в країні налічують приблизно 140 тисяч членів таких угруповань — і вони фактично некеровані.
Навесні 2017-го правозахисна організація Human Rights Watch звинуватила Хашд у масових позасудових стратах. Приблизно тоді ж стало відомо, що починаючи з 2014 року в Іраку пропало майже 4000 людей — це пов’язали із секретними в’язницями, які контролюють Хашд. Член іракського парламенту Зана Саїд визнавав, що в Багдаді є вулиці, якими навіть депутатам було б нерозумно ходити, оскільки «такі вулиці не контролюються урядом, і групи злочинців нападають на громадян, викрадають і вбивають усіх, кого хочуть». А в листопаді 2020-го HRW знову звернула увагу на те, що за більшістю зникнень у країні стоять саме Хашд.
Дослідниця Віра Миронова каже, що впродовж усієї військової операції в Іраку наявність угруповань Хашд ставала проблемою для регулярних військ. У зникненнях, торгівлі людьми та позасудових стратах іділівців і людей, яких прийняли за ворогів, були винні в основному Хашд, але тінь лягала на всі сили спецоперації.
Тим часом…
Українка Рушена Тахіржанова прийшла здаватися владі в Таль-Афар разом із сотнями інших сімей, які жили під владою «Ісламської держави». Та частина міста, куди вони вийшли, перебувала під контролем курдської армії Пешмерга. Більшість жінок із дітьми після цього передали владі в Багдад, але з Рушеною вийшло інакше: її викрали. Рушену й ще два десятки жінок посадили в автобус і відвезли в Барталлу — містечко між Мосулом і курдистанським Ербілем. Там розташована в’язниця угруповання Хашд, якою керує Абу Джафар.
«Нас тримали в будинку майже пів року і практично не виводили на прогулянки, — розповідає Рушена. — Мені вдалося підкупити одного солдата і вийти на зв’язок із родиною. Мама із сестрою здійняли галас, звернулися до органів влади, і мене перевезли до в’язниці в Багдад».
Рушена стверджує, що Абу Джафар мав намір продати її й інших жінок, які перебували в таємній в’язниці, у рабство до Ірану.
«До нас приїжджали іранці й казали: вибирайте Іран, це хороша країна — теж ісламська, — згадує Рушена. — Вони говорили, що будуть забирати нас групами по 20 жінок».
Людина, що досліджувала проблему торгівлі людьми між угрупованнями Хашд і громадянами Ірану, у розмові зі мною попросила не називати свого імені, оскільки вважає цю тему небезпечною для тих, хто вивчає її зсередини. Це джерело вважає, що угруповання Хашд із часів військової операції проти «Ісламської держави» налагодили канали торгівлі людьми з Іраном і Афганістаном. Багато жінок і підлітків, які жили під ІД і потрапили до рук таких угруповань, опинилися потім у військових таборах цих країн. Визволити їх звідти практично неможливо: ні в кого з них немає документів і зв’язку з домом, а рідні не знають, як їх шукати.
6. Порожнеча.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
Ми з Танею п’ємо каву в її кухоньці на околиці Харкова. За вікном — одинокі голі тополі, у заварнику — скам’янілий і посинілий від цвілі лимон. Стіл завалений фотографіями дітей. Більшість із них — знімки старшого онука від народження до останніх фотографій, які Наташа прислала наприкінці 2016-го.
«Подивися, видно ж, що в нього посмішка тут напружена, — журиться Таня. — Вона йому сказала — посміхайся. І він посміхається, але видно, що не по-справжньому».
Таня випиває пару пігулок валеріани й заварює собі гранульований «Нескафе». Слідом вона вип’є ще кілька банок енергетика.
Увечері Таня має йти на роботу. Вона працює в нічну зміну прибиральницею в цілодобовому магазині. Після 12 годин роботи, рано вранці, вона повертається у свою крихітну холодну квартирку, лягає спати і спить до вечора. Часом вона проводить на ногах понад 30 годин поспіль. Вихідних не бере: намагається зайняти себе на повну, щоби ні про що не думати. Та і платять у магазині копійки, тому доводиться брати більше змін, щоби хоч щось заробити.
Відколи дочка з онуками пропали, життя Тані перетворилася на тягучу, спустошливу рутину. Довгі пошуки ні до чого не призвели: немає бодай найменшої зачіпки. Є тільки спогади, що вислизають, і фотографії чотирирічної давності.
«Я звинувачую себе, що не завадила їй виїхати, — каже Таня. — Я погана мати, я мала не дати йому зламати волю дочки. Треба було її заховати десь, і дитину забрати».
Все ж таки..
За чотири роки, що минули, відколи Наташа опинилася в «Ісламській державі», Таня не зустрічала ні співчуття, ні участі від людей, до яких зверталася. У спецслужбах її весь час намагалися позбутися, а в уряді мовчали. Один тільки раз їй вдалося прорватися в оточення президента Володимира Зеленського — там їй організували зустріч із харківським губернатором. Зустріч була короткою й безрезультатною. Таня каже — їй натякнули, що повернення близьких із тих країв буде коштувати їй «суми із шістьма нулями».
«Одна жінка, кажуть, заплатила такі гроші — і їй допомогли витягнути рідних, — каже Таня. — Але вона для цього квартиру продала. А мені продавати нічого».
Україна на офіційному рівні ніколи не визнавала, що її громадяни виїжджали воювати за «Ісламську державу». Ця тема — табу для українських чиновників. Саме тому на заяву жінок на жовтневій пресконференції в МЗС відреагували швидко: не хотіли заробити собі репутацію зовсім байдужих.
Але так відбувається далеко не скрізь. Прикладом для всіх, хто зіткнувся з проблемою пошуку й повернення рідних з «Ісламської держави», є Казахстан. Тисячі казахів поїхали до Сирії та Іраку воювати на боці терористів. Проте у 2019 році уряд почав проводити операцію «Жусан» («Степовий полин») із повернення своїх громадян із в’язниць і таборів. За рік змогли повернутися понад 600 осіб, з них 407 дітей. А наприкінці 2019-го була здійснена спецоперація «Русафа» — повернули 14 казахських дітей з однойменної багдадської в’язниці, де відбувають покарання їхні матері.
Лідерка казахстанської групи батьків Ботагоз Махатова каже, що спочатку, коли стало ясно, яких масштабів набуває війна в Сирії й Іраку, усі були фрустровані та не розуміли, що робити. Її син у 2013-му поїхав до Сирії, завів там дружину й дітей, але через три роки загинув під час обстрілу. Вона хотіла визволити невістку з онуками, поки вони живі. Разом з іншими батьками вона звернулася до міністра в справах релігії Казахстану. Він погодився допомогти й організував серію «круглих столів», де батьки розповіли про долю своїх рідних, а також порушив питання перед президентом Нурсултаном Назарбаєвим. Сказав, що своїх громадян залишати там, у небезпеці, не можна.
Батьки разом із представниками уряду створили робочу групу: складали офіційні листи, списки на повернення, створювали візуальні матеріали російською та англійською мовами, щоби поширювати всюди, де це могло стати в пригоді. У результаті їх почули: Казахстан домовився із Сирією про повернення своїх громадян. Невістка Махатової з дітьми повернулася додому. Після повернення кільком жінкам присудили тюремні терміни за пропаганду, але основна частина тих, що повернулися, просто пройшли курс реабілітації.
«Ми просили уряд допомогти нам і натомість обіцяли, що беремо до кінця життя відповідальність за них, що вони пройдуть реабілітацію, а далі ми їх будемо підіймати, — каже Ботагоз Махатова. — Тут діє таке правило: якщо батьки не беруть на себе таку відповідальність, то й держава не візьме».
Проте близько ста казахських сімей досі не знають, де їхні рідні: востаннє їхні діти виходили з ними на зв’язок з Іраку на початку-середині 2017-го — тоді ж, коли й Таніна дочка. Більшість із них були в Мосулі, частина — у Таль-Афарі.
7. Один хлопчик.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
Я показую Тані фото, яке знайшла в одного інформагентства: біля стіни навпочіпки сидить хлопчик. На вигляд йому приблизно сім років. Він дивиться в бік, задумливо поклавши вказівний палець на підборіддя. На ногах — капці не за розміром. Навколо десятки жінок у чорних нікабах, які повністю закривають обличчя, і безліч дітей різних вікових груп.
Це Танін онук.
Принаймні, він виглядає точно як він. Знімок зроблений 30 серпня 2017-го в районі Аль-Аядія (Al-Ayadiya) на півночі Таль Атара. Саме в це місце впродовж трьох днів — з 28 до 30 серпня — прийшли здаватися понад 1400 жінок із дітьми з «Ісламської держави».
Таня бачила цей знімок раніше, але, каже, не звернула уваги.
«Я шукала серцем: моє — не моє, — зізнається вона. — Не дивилася на деталі».
Я показую їй деталі: ось лінія волосся, як у її онука. Ось однакові мочки вух. Ось завитки на лобі. Особливий рельєф черепа. Такі ж очі й овал обличчя. Така ж ямка на шиї. Такий же зріст, такий же вік.
Є й коротке відео: на ньому видно, як хлопчик, поглядаючи в камеру, щось жує — волонтери міжнародних місій роздали дітям їжу.
«Але маленького поруч із ним немає», — каже Таня.
«Так, і мами немає, — відповідаю я. — Зате тепер знаємо, що старший живий».
«Тепер наше завдання, кажу я Тані, — дізнатися, куди відправили онука після Аль-Аядії». Таня погоджується.
«Слухай, а я тобі не розповідала свій сон? — раптом каже вона. — Він був такий реальний — кольоровий, навіть із запахами. Ось послухай».
8. Сон Тані.
- Фото: Сніжана Хромець
- Фото: Сніжана Хромець
«Раз — і я стою. Дорога з кругляка. Літо, тепло, дерева зелені. Тут будиночки, лотки, столики. Стоять чоловіки й багато-багато товару.
Я стою й не можу зрозуміти, де я — ніби закинули. І чую: «Дівчино, підходьте, купуйте». І в мене в голові: «О, вони знають російську». Підходжу — три чоловіка. Показую їм фотографію. На фотографії моя дочка й онук. Я кажу: «Я загубила доньку й онука. Ви що-небудь знаєте чи бачили?» Вони уважно дивляться на фотографію, потім відвертаються й на своєму починають говорити, — російської вже не розуміють. І я розумію, що вони щось знають, але говорити не будуть.
Й ось я йду цією дорогою. Поселення. Потім уже в інтернеті я побачила, які будинки в Сирії, які в Іраку — схожі. […] І земля як у пустелі сирійській, іракській.
Бачу — стоїть моя дочка. Я кажу, що шукаю їх. Я питаю про онука — вона відповідає, що він їсть. Я пропоную йти додому. І ми йдемо назад берегом: справа гора, а зліва вода.
І тут у воду заїжджають дві величезні фури, з фур виходять чоловіки із собаками, собаки на повідцях, на ланцюгах, рвуться в наш бік. Аж звідкись — величезна кількість людей. І все лізуть на гору, і ми ліземо на гору. Ліземо, а земля сиплеться. Я штовхаю онука, відчуваю його вагу. Ми гребемо, люди гребуть, земля сиплеться, ні кінця ні краю. Хтось зривається у воду — плюсь! І собаки рвуть. Знову хтось зривається, плюсь, собаки рвуть, — а гора не закінчується. Ми як на одному місці деремося. Я не стримуюсь і дивлюся вниз. І бачу, що собаки рвуть не людей. Вони деруть одна одного, здирають шкури. Вода між берегом і фурою стає чорно-червоною, як кров, що кипить. І раптом — тиша.
Я повертаюся — на горі нікого немає. Ні людей, ні моєї дочки, ні мого внука. Я вниз — собаки, чоловіки заходять у фури, і вода стає знову прозора-прозора, берегів не видно. І чую десь там, за водою: «Мааа-мааа…» Розумію, що мені треба туди.
Оп — і переді мною пустеля, решітки, казарми. Жодної людини. Жодного кущика. Жодного деревця. Я розумію, що треба пробратися в першу казарму. Але ця територія охороняється. Я знаходжу хвірточку й намагаюся тихесенько пробратися. Повертаю голову — а там мій онук.
Я його хапаю на руки, притискаю. І розумію, що далі я не зможу шукати доньку, я маю його винести. Я його притискаю до себе, йду на вихід, і в мене таке відчуття — чужий. Я дивлюся йому в обличчя — та ні, мій, рідненький. Потім знову притискаю — чужий! Я згодом зрозуміла, що я його знайду, але він уже там жив, багато чого бачив, — він мене, може, уже не пам’ятає.
Я виношу його. Стоїть гойдалка неподалік, магазинчик стоїть, пісочниця. Я саджу онука на гойдалку, кажу: «Погойдайся трішки, зараз бабуся прийде». І сама йду в першу казарму, заходжу — дуже багато дівчат. Ліжка чисто застелені, і дівчата як між собою — в однієї в рушник волосся загорнуте, як голову помила, — і вони про щось розмовляють. Я підходжу до дівчини й показую їй фотографію, а там уже одна дочка, без онука. Показую й питаю: «Цю дівчину десь тут бачили?» Дівчина дивиться на фотографію й каже: «Десь тут!» І я прокинулася».
«Цей сон мені наснився за тиждень або два до того, як дочку вивезли з України, — каже Таня. — Я його розповіла їй. Але вона сказала лиш: «Мам, ну ти, як завжди, як нафантазуєш…»
За стінами крихітної квартирки на околиці Харкова вечоріє. Таня допиває чашку «Нескафе» й починає збирати фотографії з донькою та онуками в теку. Скоро на роботу.
Таня дивиться у вікно, на сіро-синій захід. Десь у далекому Іраку на захід, можливо, так само дивиться її онук.
Якщо вам відомо щось про обставини подій, описаних у цій публікації, будь ласка, зв’яжіться з редакцією. Напишіть нам, якщо ви можете якимось чином допомогти нам у пошуках сім’ї Тетяни або хочете її підтримати.
