Харківські художники Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський займаються дослідженням минулого, майбутнього й сьогодення — і створюють цікаві концептуальні роботи, унікальні для українського артландшафту. Наприклад, вигадану історію загадкового вбивства з використанням мок’юментарі — постановки в реальних умовах.
Журналістка й арткритикиня Оксана Семеник спеціально для Заборони розповідає про головні проєкти Рачинського-Ревковського і про те, чому вони надихають на суспільні зміни.
Минуле
У 90-х молода жінка Валентина їде в Дніпродзержинськ (після декомунізації перейменований на Кам’янське) працювати водійкою трамвая № 2. 2 червня 1996 року перед виїздом на маршрут вона помічає, що гальма працюють погано, і повідомляє про це своєму колезі й пасажирам. Але ніхто не хоче чекати, щоби розібратися чи усунути несправність: усі поспішають у своїх справах. Отже, трамвай КТМ-5 разом зі 150 пасажирами і Валентиною виїжджає на маршрут. Він розганяється на крутому спуску, набирає швидкість і стає некерованим. Після двох кілометрів він сходить із рейок і стикається з бетонною огорожею.
34 людини загинуло, понад 100 були травмовані. Валентина отримала умовний термін і серйозну моральну травму. Маршрут, яким їздив той трамвай, ліквідували, загиблим поставили пам’ятник, а постраждалі отримали пільги. Але трамваї моделі КТМ-5 і далі використовують в Маріуполі.
Трамвай КТМ-5. Фото: Thomas E. Fischer
Дніпродзержинська трагедія зацікавила Рачинського й Ревковського. Вони провели ціле розслідування: знайшли Валентину, розшукали схеми того самого маршруту № 2а, досліджували Маріупольське трамвайне депо. Щоправда, з ними відмовилися спілкуватися й жінка, і працівники депо, тож художники вирішили відтворити деталі самостійно — або вигадати їх. Так з’явився проєкт «КТМ-5», який показали на експозиції премії Pinchuk Art Prize 2018.
Ця історія непроста і для показу, і для сприйняття аудиторією PinchukArtCentre. Але художники придумали, як зробити її цікавою: вони використовували прийоми травесті й перформативні практики. Переодяглися у Валентину, розіграли проводи з її рідної Вінниці на роботу в Дніпродзержинськ і сфотографували все на плівку.
Робота «КТМ-5» розповідає історію однієї катастрофи, яка змінила життя кількох сотень людей. На перший погляд, художники хочуть знайти винних у цій трагедії. Але робота змушує задуматися і про те, скільки «невеликих» катастроф траплялися і трапляються регулярно. Чи можна їх уникнути? Як саме? І чому вони так швидко забуваються?
З проєкту «КТМ-5». Фото надане Андрієм Рачинським і Даніїлом Ревковським
З практиками травесті й перформансу Андрій і Даніїл продовжують працювати і в «Бешкетниках», які теж виставлялися на Pinchuk Art Prize у 2020 році. У цій роботі художники використовують метод псевдоісторичної реконструкції. Вони створюють цілу кімнату, майже музейну експозицію, присвячену «бігунам» — підлітковим бандам, які існували з кінця 1980-х до середини 1990-х у Кривому Розі. «Війнушки» між дворами перейшли в дуже жорсткі розборки — детальніше про це явище Заборона писала тут.
Якщо не знати історію, то перша частина експозиції з куртками, нашивками і відібраними в супротивників трофеями нагадує підліткові пустощі, гру, бажання копіювати героїв популярних бойовиків. Друга частина витвережує: убиті за порушення вуличних правил молоді люди, убиті міліціонери, відкриті кримінальні справи. Жорстокість не вкладається в голові, але художники знову холоднокровно ставлять питання: про що ще ви не знаєте, поки живете у своєму маленькому світі, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо?
Сьогодення
Свої дослідження Ревковський і Рачинський часто проводять у соціальних мережах. Наприклад, для проєкту «Кіптява» вони шукали «ВКонтакті» відео, зняті робітниками заводів Дніпропетровської області. Спочатку фільтрували користувачів за місцем роботи, а потім переходили «по друзях» у пошуках відео з робочих місць. З цього вийшла «Охорона праці на Дніпропетровщині» — монтажна склейка різних відео, які показують, як на виробництві порушується техніка безпеки, щось горить і вибухає, а за кадром робочі коментують те, що відбувається.
Інколи це страшні й шокові для глядача ситуації, коли щось горить чи падає, але є й абсурдні моменти. Наприклад, відеозапис похорону миші, яка померла на заводі. Поставте собі питання під час перегляду: що ви відчуваєте в цей момент? Подив, відразу, нерозуміння?
«Кіптява», як і «КТМ-5», присвячена Кам’янському. Робота складається з трьох елементів: відео «Охорона праці на Дніпропетровщині», фрагмента декоративної огорожі кафе Paradise і фотографій торців будівель із нанесеними на них літерами, які складають фразу «МЫ ПРОЕБАЛИСЬ».
Фраза написана на різних будинках у різних районах і проявляється тільки на фотографіях у стінах галереї. Здається, що в Україні така ж ситуація з усіма справами: загалом «ми проїбалися» в кожній сфері потроху.
Декоративна огорожа Paradise пояснює назву.
«Вперше шар графітової кіптяви ми побачили на підвіконні зовні, коли винаймали квартиру в одному зі спальних районів міста, — розповідає Забороні Андрій Рачинський. — Спочатку подумали, що це бруд, але, провівши пальцями, зрозуміли, що цей пил має характерний відтінок. Наступного разу, рано вранці, ми йшли центральною вулицею неподалік від Дніпровського металургійного комбінату й побачили велику кількість графітової кіптяви на землі уздовж бордюрів. У наступний свій приїзд ми зібрали в самому центрі Кам’янського пів мішка графітового пилу за допомогою віника й совка».
На декоративній огорожі ми бачимо рослини, на які часто можна натрапити в муніципальних лікарнях або їдальнях. Ця огорожа пов’язана з кафе біля прохідної заводу, де обідали художники. Там висіло штучне листя, щоби хоч якось захистити відвідувачів від викидів заводу. Коли художники торкнулися листя, їхні руки почорніли від кіптяви.
«Кіптява». Фото надане Андрієм Рачинським і Даніїлом Ревковським
«Нас дуже здивувала екологічна ситуація в Кам’янському, — говорить Даніїл Ревковський. — Дніпровський металургійний комбінат, Дніпровський коксохімічний завод, Хвостосховище «Дніпровське», що містить 12 млн тонн відходів переробки уранових руд, — усі розташовані на березі Дніпра. У місті впродовж багатьох років тримається найвищий рівень забруднення повітря в Україні. Екологія безпосередньо впливає на онкозахворювання, і Дніпропетровська область у цьому лідер».
Художники кажуть, що проблеми робітників їх теж цікавлять, але більше у сфері здоров’я: як на них впливає робота на виробництві, яка середня тривалість життя, які захворювання типові.
Якщо «КТМ-5» — це робота про катастрофу, яка ламає життя кільком сотням людей, то в «Кіптяві» катастрофа екологічна. Вона, як метастази, поширюється з маленького містечка на всю область, а з області — на всю країну. Цю тему художники продовжать у роботі «Хвостосховище» у 2021 році.
«Кіптява». Фото надане Андрієм Рачинським і Даніїлом Ревковським
Майбутнє
«Хвостосховище» — новий проєкт Ревковського і Рачинського. Він представлений у формі Музею людської цивілізації, створеного вже після загибелі людства. Постапокаліптичні настрої і створення «музею цивілізації» популярні в українському артсередовищі останнім часом. Наприклад, проєкт «Чорнобильдорф» розмірковував про те, що може залишитися після людства і як вмиратимуть гуманітарні науки.
Кінець людства для Андрія й Даніїла — це не лише зникнення корисних копалин, питної води і зміна ландшафту, але і втрата людських якостей і мови.
Про це відеоробота «Брязкання, стукіт, суперечка та булькання» — чотири відеоновели, де художники приміряють на себе ролі останніх жителів Землі. Навколо них — ландшафти Кривого Рогу з закинутими трубами, брудною водою та червоними від руди полями. Між собою вони говорять тільки бульканням, звуками і криками, які дуже нагадують розмову п’яних у спальному районі.
Відео «Брязкання, стукіт, суперечка та булькання» з проєкту «Хвостосховище». Фото надане Андрієм Рачинським і Даніїлом Ревковським
«Ця виставка — погляд на сьогодення з майбутнього, — говорить Андрій Рачинський. — Музей людської цивілізації, створений уже після її зникнення, розповідає про різні періоди на прикладі однієї території Кривого Рогу. За основу взяте реальне хвостосховище — комплекс спеціальних споруд, призначений для зберігання радіоактивних, токсичних та інших відвальних відходів збагачення корисних копалин. Дивно, цікаво й одночасно страшно, як людина власноруч змінює ландшафт Землі, тим самим створюючи химерні форми величезних масштабів. Ця виставка досліджує тему відповідальності і візуалізує те, до чого людство прийде, якщо його ставлення до природи й земних ресурсів не зміниться».
Кадри вже занедбаних індустріальних ландшафтів витвережують тим, що це документальна зйомка, а не вигадка. Індустріальна занедбаність і порожнеча, прекрасна й жахлива одночасно, асоціюються з фільмом Валентина Васяновича «Атлантида» про Донбас 2025 року. У фільмі Донбас стає непридатною до життя територією через військові дії і екологічну катастрофу: шахти отруїли підземні води. Кінець цивілізації Рачинський і Ревковський теж прогнозують на найближче майбутнє — 2087–2093 роки.
«Мене дуже захоплює чорна металургія України з 2010 року, коли ми з батьком за п’ять днів відвідали дуже багато міст Донецької й Луганської областей. Найбільше мене вразили Макіївка, Єнакієве, Алчевськ і Маріуполь, — говорить Даніїл Ревковський. — Це була суміш дитячого захоплення і тваринного жаху. Це відчуття не покидає мене й досі. Якщо дивитися на сьогодення таких територій, як кар’єр Південного гірничо-збагачувального комбінату в Кривому Розі, де за 65 років видобули 1,5 мільярда тонн руди, і зміни, які він спричинив у рельєфі Землі, стає страшнувато за майбутнє. І це тільки один кар’єр із безлічі розкиданих по території приблизно в 80 кілометрів. А у світі таких місць дуже багато».
Закінчення війни теж присутнє в практиці Андрія й Даніїла. Робота «Темрява» присвячена ПТСР і тотальній мілітаризації суспільства. Про мистецькі проєкти, присвячені цим темам, Заборона розповідала тут. Рачинський у цьому проєкті стежить за «полковником» (Ревковським) — у його кімнаті ми бачимо фотографії стеження, записи про «об’єкт». У відтвореній кімнаті полковника, який повернувся з війни, ми читаємо записи зі щоденника й занурюємося в його психологічний стан — жагу насильства й параною.
Роботи художників зіштовхують нас із жорстокою реальністю — з помилками минулого, темним сьогоденням або безпросвітним майбутнім. Це нагадує теорію удару Харківської школи фотографії, коли зображення мають шокувати, а іноді викликати огиду або дивувати своєю відвертістю. Роботи Рачинського-Ревковського — це великі дослідження інформації, ландшафту, антропологія людських взаємин із довкіллям, з роботою та один з одним. І попередження людству про те, що майбутнє може виявитися саме таким жахливим, яким вони його змальовують, залишаючи водночас можливість цього уникнути.
