Тому що за 2020 рік ми зрозуміли, що багато людей — через коронавірус або з інших, наприклад, екзистенційних причин — втратили нюх, а втративши, усвідомили, наскільки сильно він визначав смак життя. Хтось, навпаки, став краще прислухатися до навколишнього світу й наших потреб у ньому. Ми вважаємо за обов'язок розповідати нашим читачам про тих, хто обирає шлях солідарності і взаємодопомоги, вкладаючи свої сили в розвиток відкритого, відповідального суспільства.

Ми виділили 10 категорій, якими найчастіше цікавляться читачі Заборони. У кожній із категорій ми склали список людей і ініціатив, чиї досягнення нас надихнули і хто, на нашу думку, зробив внесок у зміни українського суспільства й подав хороший приклад Східній Європі. Лідерів категорій ми визначили за допомогою внутрішнього таємного голосування. Подивіться, що вийшло — і давайте обговорювати у нас в телезi.

Як акції «Аваков — чорт» стали головним протестом країни

У травні цього року двоє поліціянтів у Кагарлику Київської області катували, а потім зґвалтували місцеву жительку. До цього в Броварах поліція виявилася замішаною в перестрілці між місцевими маршрутниками. Ці два гучних інциденти вкотре довели, що реформа поліції, яка триває вже п'ятий рік, не працює.

Протест

Попри це, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков залишається головним старожилом сучасної української політики. Його призначили на цю посаду ще в лютому 2014 року, коли депутати спішно формували новий уряд після втечі Віктора Януковича. Відтоді мінялися міністри, склад Верховної Ради, президенти — але Аваков так само залишається на своєму посту. За цей час до нього накопичилося чимало претензій. Серед головних — нерозслідувані вбивства активістки Каті Гандзюк і журналіста Павла Шеремета.

Акції проти поліцейського свавілля проходять регулярно, але саме цього року протест став таким масштабним, що охопив кілька міст. Крім того, напевно, уперше він об'єднав людей кардинально різних поглядів і, якоюсь мірою, навіть ворогів. На акції проти Авакова вийшли ультраправі та гей-активісти, політики та анархісти, а ще правозахисники, військові. Серед гасел протестувальників були «Поліція вбиває» та «Куди дзвонити, коли ґвалтує поліція». Але головним гаслом протесту було лаконічне «Аваков — чорт». Цей вислів пізніше став народним мемом.

«Поки Аваков залишається на своєму посту, про подальший розвиток України як держави не може йти мови, — каже Забороні лідер «Автомайдану» Віталій Устименко. — Все так чи інакше впирається в нереформовану поліцію, за що Аваков не поніс ніякої політичної відповідальності. Звичайно, каталізатором стала справа Каті [Гандзюк]».

В активіста за легалізацію медичної марихуани Тараса Ратушного була інша мотивація. Уже багато років поспіль різні організації домагаються того, щоби медичний канабіс можна було використовувати в лікуванні, однак ці спроби безуспішні. Колишня виконавиця обов'язків міністра охорони здоров'я Уляна Супрун казала, що на законодавчому рівні такі ініціативи блокує МВС і особисто Арсен Аваков.

«Саме МВС системно протидіє реалізації стратегії державної наркополітики, — каже Ратушний. — У результаті 2 мільйони медичних пацієнтів «терплять» без ліків. Суди завалені справами за п'ять грамів коноплі, через це шанс отримати вирок за наркоторгівлю в Україні стає все примарнішим».

На перший погляд, протест не домігся своєї мети: Аваков залишається міністром і питання про його відставку знову зникло з порядку денного. Однак такі акції все-таки впливають і на громадську думку, і на роботу поліції — під пресом громадськості їм складніше замовчувати або ігнорувати резонансні справи. «Крім того, тепер усі знають, що це не міністр, а чорт», — додає Віталій Устименко.


Що почитати про це на Забороні:

Уже п'ять років в Україні реформують поліцію, але стає тільки гірше. Розповідаємо, що не так і як це можна виправити

В'ячеслав Ратинський / УНІАН

В'ячеслав Ратинський / УНІАН

Галерею (Ліза Герман, Марія Ланько, Марк Уілкінс) від усіх інших відрізняло те, що навколо неї миттєво склалося ком'юніті колекціонерів, об'єднаних цінностями поваги до праці й спадщини, а також прагненням підтримувати сучасних українських авторів. Видавництво IST Publishing (Катя Носко, Анастасія Леонова, Борис Філоненко) з'явилося в тому ж 2018 році в Харкові і спеціалізується на критичній літературі про сучасну культуру. А Foodies (Яна Жадан, Христина Скрипка) з 2013 року проводять у Києві публічні вечері, розвивають фермерський підхід до ресторанної культури і пропонують ставитися до приготування їжі як до ритуалу.

Пандемія коронавируса застала всіх зненацька. Foodies щойно провели неймовірно успішний благодійний обід для тисячі літніх людей і збиралися відкривати власний ресторан. Галеристки Naked Room планували цілу серію знакових виставок і публічних подій. А видавництво IST Publishing розраховувало видати кілька важливих книг. У березні уряд постановив обмежити доступ до громадських місць, фактично дозволивши виходити з дому лише за найнеобхіднішим. На Рейтарській, визнають в NakedRoom, спочатку розгубилися.

«Ми сподівалися, що локдаун триватиме недовго — пару тижнів, максимум три, — згадує Ліза Герман. — Тому слухняно зняли виставку, відправили роботи до сховища й пішли на самоізоляцію».

Герман розповідає: досить швидко стало зрозуміло, що локдаун прийшов надовго — і довелося перебудовуватися. Галерея організувала онлайн-продаж принтів художників, які виставлялися в галереї, і почала просувати колекціонування українського мистецтва в соцмережах.

«Коли всі культурні установи ще були зачинені, ми побачили можливість відновити виставкову діяльність, — каже Герман. — Ми зрозуміли, що так чи інакше двері галереї залишаються відчиненими, адже це «прохідна кімната» до бару, який працював на винос. Оскільки клієнти бару проходили крізь галерею, шкода було залишати її порожньою. Ми відновили виставкову програму — і тепер у нас кожен день набагато більше відвідувачів, ніж було до локдауна. А з вересня повернулися й колекціонери: наші постійні й багато нових».

Foodies під час повного локдауна організували в приміщенні галереї мініринок фермерських продуктів, які можна було замовити онлайн, а співробітники розвозили замовлення. Незабаром їм почали завозити товари різні малі бренди, яким через локдаун теж приходилося скрутно. Наприклад, тут можна було придбати букети із сезонних квітів і заодно замовити плакат із галерейної серії. Foodies запропонували спільноті важливу цінність: купувати товари не в супермаркеті, а у маленьких господарств і в такий спосіб підтримувати фермерів, артизанів і працівників Naked Bar.

«Для нас найкращий спосіб пережити раптові зміни — діяти, — розповідають Забороні Христина Скрипка і Яна Жадан. — Нашою цінністю було зберегти все те, що ми втілюємо: команду, місце, підхід. Ми організували доставку продуктів, бо вона не давала нам і команді зупинитися, підтримувала малих постачальників, з якими ми працюємо, і загалом стала важливою розвагою».

Книжковий корнер теж змушений був переосмислити формат роботи, оскільки продажі критично впали на 70%. За півроку IST Publishing не видало жодної книги. Перехід на режим онлайн-продажів допоміг утриматися на плаву.

Співзасновниця видавництва Катя Носко розповідає Забороні, що під час локдауна вони зважилися на два спонтанні кроки.

«У відповідь на переляк від повного локдауна ми запустили open call для друзів видавництва і створили клуб книжкових амбасадорів — ентузіастів-книголюбів, яким цікаво перебувати в тісному контакті з нашою командою, — каже Носко. — Друге, що ми зробили — запуск краудфандінгової кампанії на артбук Павла Макова та Сергія Жадана. Ми планували цю книгу ще до пандемії, але не знали, де знайти фінансування. З початком карантину ми сіли й подумали: щось стільки часу вільного з'явилося — давайте-но зробимо краудфандінг! І несподівано зібрали потрібну суму впродовж перших 22 годин, отримали даблфандінг від фонду «Відродження» та збільшили наклад з 1000 до 2000 примірників. Для нас як видавництва, яке часом видає 100, а часом — 50 примірників, зробити 2000 — це новий етап».

Усе це допомогло зберегти маленькі компанії на плаву в найважчий період і разом зі спільнотою пережити кризу.

Як організація «100% Життя» допомагає людям із ВІЛ, поки держава їх ігнорує

2020 рік став викликом для організацій, ініціатив та активістів, які працюють у сфері прав людини. Пандемія оприявнила десятки недоліків системи. Упродовж року ми писали про те, як волонтери допомагають бездомним (а влада каже, що краще цього не робити), як в умовах локдауну множиться домашнє насильство, і як юристи роками витягають невинно засуджених на довічні терміни.

Права людини

За словами Кристини Рівери, одна з основних проблем для людей із ВІЛ — те, що майже кожен другий із них не знає про свій статус. Зарадити цьому може ще одне відкриття організації — оральні тести на ВІЛ, які можна замовити поштою та забрати в будь-якому населеному пункті.

«Перевіритися на ВІЛ можна, потерши паличкою ясна. У тому числі завдяки таким тестам можна дослідити групи, які зазвичай найбільш необстежені. Наші дослідження свідчать про високий показник виявленого ВІЛ серед чоловіків 35-46 років. Тобто ця група чи не найбільш необстежена», — додає Рівера.

Серед інших напрямів організація запустила кампанію «Мій сімейний лікар», щоби зробити лікування доступнішим для людей із туберкульозом, та адвокувала легалізацію використання марихуани в медичних та наукових цілях.

«Наша робота — розвивати спільноти: секс-працівниць, чоловіків, які мають секс із чоловіками, трансґендерних людей, хворих на туберкульоз, засуджених чи колишніх засуджених, — кажуть у «100% Життя». Ми розвиваємо ці спільноти, щоби вони самі могли відстоювати свої права».


Що почитати на Забороні з цієї теми:

Канабіс виключили зі списку найнебезпечніших у світі наркотиків. Як це вплине на легалізацію марихуани в Україні

Дім для життя. Як у Львові допомагають людям з інвалідністю та чому держава цього не робить

Сім кіл пекла. Чому білоруські мігранти не можуть оселитися в Україні й до чого тут міграційна служба

Сфера охорони здоров'я очікувано була чи не найбільш ураженою — і не лише через боротьбу з коронавірусом. Багато лікарень перепрофілювали на «ковідні», а ті, кому була потрібна системна допомога й до коронавірусу, не завжди її отримували.

Скажімо, попередньо в українському бюджеті на 2020 рік було передбачено понад 200 мільйонів гривень на підтримання людей, які живуть із ВІЛ: зокрема, на профілактику та закупівлю препаратів антиретровірусної терапії. Щоправда, до справи гроші так і не дійшли. Фактично держава не закуповувала антиретровірусну терапію у 2020 році, хоча людині, хворій на ВІЛ, вона потрібна без перерв та впродовж усього життя.

Громадська організація «100% Життя» взяла це на себе, закупивши та постачаючи препарати 138 тисячам українців, які живуть із ВІЛ.

«Припиняти терапію не можна. Якщо зробити паузу, може розвинутися резистентність, а вірус почне розмножуватися, — розповідає Кристина Рівера, фахівчиня з комунікацій у «100% Життя». — Україна не закуповувала ліки з жовтня 2019 року — мовляв, через те, що стрімко змінювалися міністри. Раніше людям видавали ліки на пів року, а потім стали давати максимум на два тижні. Разом із Глобальним фондом ми почали закуповувати їх і поширювати. Тільки завдяки цьому ми зараз можемо підтримувати людей, які живуть із ВІЛ».

Крім того, організація «100% Життя» першою в Східній Європі та Центральній Азії оскаржила монополію на бедаквілін — протитуберкульозний препарат нового покоління. Відтак право виробляти та продавати препарат більше не належить одній компанії, що робить його доступнішим і дешевшим.

Як українські жінки змусили владу помітити проблему

9 жовтня 2020 року Фатіма Бойко виступила на пресконференції в Києві. Вона розповіла, що її племінниця Аміна, кримчанка, у 2014 році виїхала з України до Сирії, щоби жити разом із чоловіком на території, захопленій «Ісламською державою» — організацією, яку практично весь світ вважає терористичною. Бойко нагадала, що десятки українських жінок із дітьми, так само як сотні громадян з усього світу, застрягли в тюрмах і польових таборах Сирії та Іраку — у лімбо, яке виникло після перемоги над «Ісламською державою» в цих арабських країнах. Вони хочуть повернутися додому, але це можна зробити або за допомогою небезпечних незаконних схем, або через дипломатичні канали.

Видимість

Фатіма Бойко належить до неформальної міжнародної групи жінок, які розшукують своїх дітей і онуків, що опинилися в Сирії та Іраку під час військових дій. У цій групі є активістки, наприклад, з Азербайджану, Киргизстану, Казахстану, Росії, Латвії, Німеччини та Швеції, а Бойко — головна по Україні. Бойко 68 років, вона уродженка Таджикистану й останні роки живе в Німеччині. Завдяки громадянству однієї з європейських держав вона має можливість подавати запити до країн Євросоюзу — й отримувати на них відповіді.

На пострадянському просторі держави бояться відкрито займатися поверненням своїх громадян з «Ісламської держави», оскільки це непопулярне рішення: народ противиться, щоб у країну поверталися люди, яких вони таврують «терористками», а їхніх дітей — «дітьми терористів». Процес реінтеграції та ресоціалізації цих людей займе роки, однак якщо вони залишаться в тюрмах і таборах, є великий шанс, що вони радикалізуються. Крім того, жити і виживати там дуже важко.

Українки вперше відкрито заявили про проблему й публічно попросили допомоги в держави. Це сильний крок, адже впродовж кількох років про це мовчали всі. Фатіма говорить, що зайнялася нею, тому що більше ніхто не міг цим зайнятися. Передусім вона хотіла повернути додому свою племінницю й сімох її дітей. Вона вважає, що Аміна опинилася в «Ісламській державі» не зовсім з власної волі.

«Друзі її чоловіка сказали йому, що в Сирії потрібна його допомога, щоби будувати будинки для мусульман, — а він будівельник, — розповідає Бойко в інтерв'ю Забороні. — Аміна змушена була поїхати за ним, щоби не розлучати дітей із батьком. На той момент вона була вагітна четвертою дитиною. У Сирії її чоловіка вбили за те, що він збирався виїхати звідти: його відправили на машині на завдання й підірвали».

Бойко розповідає: коли стало ясно, який масштаб проблеми, вона почала звертатися до самих різних людей за підтримкою, але всі вони як один крутили пальцем біля скроні: «де ти й де війна в Сирії й ІДІЛ?». У 2019 вона написала звернення до президента Володимира Зеленського та до омбудсвуман Людмили Денисової із проханням взятися за повернення українських жінок і дітей, проте це не призвело до жодних конкретних дій. Пресконференція в жовтні 2020 року стала останньою краплею. Після неї в Міністерстві закордонних справ України, каже Бойко, пообіцяли повернути дітей до нового року.

«Поки втішних відповідей немає, — каже Бойко. — На мої дзвінки відповідають: ми працюємо, ведуться переговори. Не знаю, що потрібно зробити. Наші жінки — не загроза суспільству. Вони всі усвідомили свою помилку, що поїхали слідом за своїми чоловіками, що були обмануті. Жінки й діти — жертви війни, і поки вони живі, треба подумати про їхнє здоров'я».


Що почитати на Забороні з цієї теми:

Магда в Ісламській державі. Заборона розповідає історію польки, яка живе в сирійському таборі для біженців

У сирійських таборах живуть десятки українок із дітьми, які втекли з ІДІЛ. Вони роками чекають повернення на батьківщину, але їх не забирають

Як «КиївПрайд» провів найпровокаційнішу й найважливішу акцію року

21 червня в мережі з'явилося відео, в якому над скульптурою Батьківщини-матері в Києві майорить райдужний прапор — символ ЛГБТ-спільноти. Дрон створив ілюзію, ніби Батьківщина-мати тримає цей прапор у руці. Акцію організувала громадська ЛГБТ-організація «КиївПрайд». Вона отримала назву «Мама зрозуміє й підтримає».

Сильний жест

Після Революції гідності Україна істотно просунулася в розвитку толерантного суспільства. Марші рівності проходять щороку і збирають усе більше учасників. У 2015 році парламент, хоч і з труднощами, але прийняв антидискримінаційні закони, які, серед іншого, забороняють звільняти людей з роботи через сексуальну орієнтацію. Однак попри ці важливі зміни, українське суспільство все ще залишається гомофобним. За останніми опитуваннями, тільки 14 % українців готові прийняти гомосексуальність — і це найнижчий показник у Східній Європі, на рівні з Росією. Такі акції, як «Мама зрозуміє», піднімають питання видимості ЛГБТ-спільноти — і чим більш сміливими і яскравими вони будуть, тим краще.

«2020 рік з пандемією й обмеженнями забрав у нас левову частку видимості, — каже Руслана Панухник. — А вона життєво необхідна ЛГБТ-спільноті в нашій країні: видимість додає безпеки публічним акціям, сприяє прийняттю й толерантності в суспільстві, додає голосу сили і впливу на суспільно-політичні процеси. Акція «Мама зрозуміє й підтримає» задала цей дискурс і підняла дискусію. Це ще один доказ того, що видимість гей-спільноти й конструктивний — хай і не завжди — діалог сприяють розвитку нашої країни».


Що почитати про це на Забороні:

«Полетіли яйця». Чого боїться й як розважається харківська ЛГБТ-спільнота

Плати, бо ти гей. Нападників на геїв в Україні жодного разу не засудили за гомофобію – великий репортаж Заборони

Червень — традиційно місяць, присвячений ЛГБТ-спільноти. У цей час «КиївПрайд» та інші організації проводять лекції, семінари і виставки. Головним заходом зазвичай стає Марш рівності — масштабна хода в центрі Києва. Але цього року через пандемію від Маршу довелося відмовитися.

«Ми намагалися знайти креативні рішення, — каже директорка «КиївПрайду» Руслана Панухник. — Спочатку був задум створити «місто для всіх»: ми планували «повісити» прайд-прапори на найбільш значущі і видимі пам'ятники столиці. Однак не так сталося, як гадалося: уже в день акції ми зрозуміли, що в історичному центрі сигнал для управління дронами заблокований. Але Батьківщину-матір ми вже відзняли на той час і вирішили зосередитися на ній».

Акцію багато критикували. Писали, що це блюзнірство — «чіпляти» райдужний прапор напередодні 22 червня, дати, коли нацистська Німеччина напала на СРСР. Наприклад, народний депутат «Опозиційної платформи За життя» Олег Волошин, який активно виступає проти ЛГБТ-спільноти, назвав активістів «людьми з девіаціями» і сказав, що саме через такі акції їх не приймають у суспільстві. У «КиївПрайді» кажуть, що були готові до такої реакції, а дата 21 червня була обрана давно і з пам'ятними датами жодним чином не пов'язана. Та й Батьківщину-матір обрали невипадково.

«Мама може прийняти своїх дітей будь-якими, — пояснювали сенс акції організатори. — Мама зрозуміє їх. Тому що любить. Так само й Україна має прийняти вибір кожної людини, ким і як їй бути. У цьому і полягає рівність, повага, толерантність. У цьому і полягає любов у загальнолюдському розумінні».

Як організація «Жіночі перспективи» рятує від насильства

Катя (ім'я героїні змінено) жила з чоловіком-кривдником тринадцять років. Від нього вона тікала п'ять разів, однак щоразу була змушена повертатися. Востаннє — через карантин, бо втратила роботу, не могла орендувати квартиру і їй буквально не було де й за що жити з донькою.

Дія

Історія Каті не поодинока. Пандемія коронавірусу загострила проблему домашнього насильства. Через жорсткий карантин навесні 2020 українська поліція отримала на 30 тисяч більше звернень від постраждалих порівнюючи з минулим роком. Хоча й це далеко не повні цифри, адже невідомо, скільки людей просто не звернулися по допомогу. Здебільшого від домашнього насильства потерпають жінки. Низька зарплата, втрата роботи через коронавірусні обмеження та догляд за дітьми змушують їх залишатися поруч із кривдником, навіть коли є загроза життю.

В Україні є закон, який має запобігати домашньому насиллю. За побиття чи зґвалтування чоловіка-агресора можуть посадити до в'язниці чи зобов'язати виконувати громадські роботи. Але на практиці закон не завжди працює. Поліція може не прийняти заяву, а жертва — відмовитися від своїх слів через страх перед кривдником. Є й інші проблеми: не вистачає мобільних груп реагування та державних центрів допомоги жертвам насилля. Тому в цьому питанні часто можна розраховувати лише на громадські організації.

Центр «Жіночі перспективи» працює у Львові вже 21 рік. Громадську організацію у 90-х заснували п'ятеро жінок: Любов Максимович, Марта Чумало, Галина Федькович, Ірина Трохим і Світлана Бєляєва. Вони фахівчині з права, психології, економіки й бізнесу. Організація протидіяла торгівлі людьми, працювала над тим, щоби залучити якомога більше жінок до підприємництва та органів влади. А паралельно обстоювала права тих, хто постраждав від домашнього насильства, і допомагала подолати наслідки сімейних конфліктів. З початком пандемії роботи стало більше.

«Тоді [під час пандемії] суди не приймали швидко рішення, які могли захистити жінку: про обмежувальні приписи, аліменти, насильство. Почалися проблеми з транспортом, тож ті, хто хотів втекти від кривдника, не могли зробити цього самостійно. Поліція могла приїздити на виклики із запізненням», — пригадує активістка і правозахисниця «Жіночих перспектив» Марта Чумало.

Марта Чумало каже — найбільше жінок турбувало те, що вони втратили навіть ту хитку безпеку і свободу, яку мали до карантину. До «Жіночих перспектив» найчастіше зверталися, бо не знали, де знайти притулок, не мали грошей на існування, не могли собі дозволити юриста, який би відстоював права на аліменти в суді. Організація допомагає розв'язувати всі ці питання безоплатно.

З огляду на запит, у пандемію «Жіночі перспективи» стали проводити онлайн-зустрічі з правоохоронцями, чиновниками, юристами й постраждалими від насильства. Це допомогло привернути увагу до проблеми та напрацювати спільний механізм дій у випадку звернення, наприклад, оперативніше підключати безоплатну правову допомогу.

А для прихистку тих жінок, які таки втекли від кривдника, однак не мали грошей на існування, активістки винайняли ще одну квартиру у Львові.

«Коли почався локдаун, зрозуміли, що одного приміщення, яке ми вже орендували, замало. Притулок був перенаселений — жінки спали на дитячих ліжках. Зазвичай ми віддаємо одну кімнату одній жінці, тоді у квартирі їх мешкає троє. А в карантин було семеро на одне житло», — пригадує Чумало.

У Львові досі немає спеціалізованого притулку для жертв домашнього насильства. Хоча міжнародні стандарти передбачають, що на 8–10 тисяч людей має бути одне місце в такому закладі. «Жіночі перспективи» подали петицію до міської влади з вимогою створити такий притулок. Необхідну кількість голосів документ зібрав, однак приміщення досі не виділили. Тому, пояснює правозахисниця, доводиться шукати інші шляхи допомоги.

«Ці дії не виглядають якимись масштабними. Однак вони реально допомагали людям впоратися з кризовими ситуаціями, а це для нас головне», — каже Марта Чумало.


Що почитати на Забороні з цієї теми:

«Коли поліцейський побачив мене побиту, перестав сміятися». На Донбасі через війну погіршилося домашнє насильство — й ось чому

Весна в пеклі. Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами

Фотограф Олександр Чекменьов десятиліттями фотографує бездомних — і це змінило їхні життя

Коли навесні 2020-го оголосили карантин, місто завмерло: зачинилися кав'ярні, готелі, метро, вокзали, автостанції та поодинокі громадські вбиральні. Людей на вулицях різко не стало — всіх окрім бездомних. Вулиця стала єдиним місцем, де їм було дозволено перебувати — бо всі інші, де раніше можна було зігрітися, перечекати негоду, поїсти, сходити в туалет чи помитися, стали недоступними.

Мистецтво змін

Попри це, міська влада не вбачала тут проблеми — мовляв, бездомних не варто підгодовувати чи «балувати» у якийсь інший спосіб, хай ідуть собі працювати. Так вийшла на поверхню ще одна проблема, яка довго замовчувалася. Виявилося, що крім волонтерів та кількох громадських організацій, які ризикували тисячними штрафами, допомогти людям на вулиці нікому.

Фотограф Олександр Чекменьов знімає бездомних уже близько тридцяти років. Він починав із того, що фотографував людей на вулиці в Луганську на початку 90-х.

«Я не пам'ятаю, щоби хтось із них говорив, що він бездомний. Це були люди, які побудували нашу країну, а наприкінці життя про них незаслужено забули. Це наш народ», — каже Олександр.

Відтоді Чекменьов регулярно знімає бездомних у різних містах — і через світлини розповідає їхні історії.

«Я підходжу до людей дуже близько. Ми зазвичай спілкуємось довго і в результаті виходить психологічний портрет. Людина відкривається і стає собою», — каже він.

На додачу до самих світлин Чекменьов розповідає те, що вдалося дізнатися про людину: ім'я, вік, минуле — все, що зазвичай лишається за дужками.

«Для мене бездомні завжди будуть цікавими. Це ті люди, які залишаться в історії і через сто, і через триста років. Усім буде байдуже, як виглядало життя чиновників: цінність матимуть звичайні люди. Я хочу, щоби про них лишилася згадка», — пояснює фотограф.

З активізацією соцмереж Чекменьов почав викладати ці світлини туди, пропонуючи людям долучитися до допомоги тим, чиє обличчя та історію нарешті можна роздивитися без стигми «бездомності».

У такий спосіб він поєднав та допоміг не одному десятку людей. Дехто зміг відшукати родину та знайомих, дехто — потрапити додому, вилікуватися або знайти роботу.

«Одного разу після публікації фотографії син знайшов маму, яку не бачив майже 20 років. Вона була бездомною, вони зустрілися і досі підтримують зв'язок. І це лише одна публікація», — каже фотограф.

Цьогоріч він разом із кількома однодумцями взявся за ще одну ініціативу — продавав власні роботи, а на зароблені гроші придбав будинок для родини вимушених переселенців із шістьма дітьми.

Чекменьов пояснює: він хоче, щоби його фотографії приносили користь не шматком хліба.

«Нагодувати легко, — каже він. — Важче, але важливіше, — допомогти та врятувати хоча б одну людину. Кожна з них — це книжка, яку викинули. Усі вони разом — ціла забута бібліотека. В ідеалі це все треба зібрати та привести до ладу».


Що почитати про це на Забороні:

Самоізоляція на вулиці. Через карантин київські бездомні ледь виживають, але влада каже, що проблеми немає

«Знущатися над людиною не можна, а над бездомними — дозволено». Як в Україні задля втіхи вбивають безхатченків

Як громадський рух «Чесно» вчить не вестися на порожні обіцянки політиків

Попри пандемію коронавірусу, політичне життя в Україні не зупинилося. Упродовж 2020 року українці стежили за роботою монобільшості в парламенті й цього ж року обирали місцеву владу. Спостерігали й за свавіллям із боку Конституційного суду, який поставив під загрозу антикорупційну реформу країни.

Прозорість

Непрозорість виборчих, законотворчих і судових рішень в Україні, посилена COVID-19, лише підтвердила: роботи багато, хоча й досягнення є.

З 2011 року в Україні працює громадський рух «Чесно», який допомагає розбиратися в політиці та політиках. На старті активісти перевіряли депутатів та кандидатів на доброчесність, домагалися, щоби партії не включали до своїх списків або ж виключали з них осіб, які замішані у корупційних скандалах, порушують права і свободи людини, ігнорують засідання парламенту.

Сьогодні ж рух розширив свою діяльність. Тепер, крім традиційної перевірки депутатів, «Чесно» опікується й політичною грамотністю населення.

Цьогоріч активісти відкрили у восьми містах України «Музей виборчого трешу». За допомогою раритетних щоденників «ТигрЮля», винної бочки із символікою партії Ющенка й тортів на день села «Чесно» показало, як кандидати підкуповували і далі підкуповують виборців. Це один зі способів яскраво та наочно продемонструвати, наскільки дешево політики оцінюють голоси українців і українок, — пояснюють у русі.

У 2020 стартував новий проєкт — «ЧЕСНО.Бюлетень». На базі «Політхабу», де зібрана інформація про понад сто тисяч політиків та близько чотириста партій і блоків, команда «Чесно» створила онлайн-бюлетені для виборців обласних центрів.

«Якщо раніше виборці вперше бачили бюлетень у кабінці для голосування, то зараз можуть заздалегідь ознайомитися з інформацією про кандидатів та партії: усе стало зручним і клікабельним», — пояснює координаторка «Чесно» Віта Думанська.

У «ЧЕСНО.Бюлетені» активісти зібрали інформацію про політиків з офіційних джерел і журналістських розслідувань. З нього у два кліки можна дізнатися, як кандидат працював і в яких скандалах фігурував.

Діяльність активістів «Чесно» на свою користь намагаються використовувати навіть ті, кого спіймали на порушеннях. Наприклад, позов до суду подала депутатка Верховної Ради 8-го скликання від «Самопомочі», кандидатка на парламентських виборах від «Голосу» в Києві та на довиборах до Верховної Ради від «Європейської солідарності» на Харківщині Вікторія Пташник. Причина — публікація на сайті «Чесно» інформації про те, що Пташник не вказала у фінансовому звіті, скільки грошей витратила на рекламу у Фейсбуці.

Попри те, що матеріал вийшов у квітні, позов політикиня вирішила подати в серпні — напередодні старту місцевої виборчої кампанії. За словами Думанської, звернення до суду напередодні виборів стає звичною практикою для політиків. На таких акціях вони будують свою агітаційну кампанію, розповідають, як активісти намагаються спаплюжити їхнє ім'я. У цьому випадку суд став на бік «Чесно» й відхилив позов Пташник.

В Україні й досі є проблеми з прозорістю та відкритістю органів влади, каже Віта Думанська. Традиційною проблемою лишається «кнопкодавство», хоча на початку 2020 парламент криміналізував відповідальність за це порушення. «Чесно» виявляє такі випадки та звертається до Генпрокуратури. Але далі потрібно працювати над впровадженням технічного рішення, яке унеможливить неособисте голосування — встановити сенсорну кнопку.

«Така біда є не лише в парламенті, а й у місцевих радах. Але зараз ми аналізуємо, над якими напрямами слід посилити роботу, аби ефективніше впливати на політиків. Тож у 2021 році точно будуть нові продукти», — каже координаторка «Чесно».


Що почитати на Забороні з цієї теми:

Знайти «гречкосія», хабарника чи хамелеона. Як за 5 хвилин проаналізувати кандидата

5 інструментів, які допоможуть перевірити кандидатiв на виборах

Як «Хмарочос» змінює Київ і допомагає людям краще розуміти місто

У Києві проживає десята частина населення України. Бюджет столиці сягає майже двох мільярдів доларів, тоді як бюджет, наприклад, Вінниці — лише приблизно 150 мільйонів доларів. Попри величезні доходи в міську скарбницю, Київ посідає третє місце у світовому рейтингу забрудненості повітря. Третій він і за рівнем заторів у Європі. Київські дороги здебільшого будують за радянським зразком, а отже, про європейські острівці безпеки чи велодоріжки тут практично не згадують.

Урбанізм

Говорити про ці й інші проблеми міста, шукати способи їхнього розв'язання та пояснювати, чому Київ такий, який є, і як його можна змінити на краще, взялися Тарас Кайдан, Юлія Салій, Влад Захаров і Андрій Роїк. У 2014 році вони заснували громадську організацію «Хмарочос», а разом із нею й однойменний онлайн-журнал про місто.

Спочатку фінансово медіа підтримували лише грантодавці та інституційні партнери, як-от Ґете-Інститут. Однак тепер є і замовлення на рекламу, і підтримка читачів. Наприклад, у 2016 «Хмарочос» зібрав на краудфандингу понад 60 тисяч гривень для своєї роботи. А з березня цього року читачі можуть щомісячно підтримувати видання грошима: мінімальна сума внеску — 50 гривень. Таких «підписників» у «Хмарочоса» вже майже 300, каже співзасновник Тарас Кайдан.

Люди готові підтримувати проєкт, бо знають: тут вони можуть отримати якісну інформацію, яка буде важливою для них і для долі їхнього міста. Наприклад, цього року видання випустило два матеріали з кандидатами на посаду міського голови Києва. Планували, пригадує Кайдан, поговорити з п'ятьма, однак із тих чи інших причин троє відмовилися. Завдяки цьому читачі могли виваженіше обрати, за кого голосуватимуть.

Крім того, цього року на «Хмарочосі» вийшла серія із шести матеріалів — «Візія Києва». У них журналісти разом з експертами в галузі містобудування, дослідниками публічних просторів, науковцями та громадськими активістами аналізували, що потрібно зробити, аби вивести Київ із системної кризи екології та транспорту.

А ще у 2020 на «Хмарочосі» стартував спецпроєкт «Енергетичний діалог» за підтримки USAID. Він, за словами Тараса Кайдана, присвячений темам енергетичної безпеки і взаємодії держави з бізнесом та кінцевим споживачем в енергетичній сфері. Це пояснювальні матеріали.

«Пояснювальний контент ми визначили для себе як найважливіший три роки тому, — каже співзасновник «Хмарочосу». — І з того часу намагаємося розвиватися в цьому напрямі. Так ми розповідаємо читачу про український і міжнародний досвід. Прочитавши ці тексти, людина може приймати важливі рішення для себе. Якщо це чиновник, він зрозуміє, що турбує громаду, і буде знати, у якому напрямі впроваджувати зміни. Якщо це власник бізнесу, він розумітиме, як краще розвивати свою справу».

Сьогодні влада не дуже реагує на публікації в ЗМІ, каже Кайдан. Втім, на його думку, медіа й не мають тиснути на владу. Вони мають давати людям інформацію і ставати майданчиком для тих, хто бачить проблеми й готовий їх розв'язувати. Медіа можуть допомогти однодумцям згуртуватися, дати ширший контекст для розуміння ситуації. Як приклад Кайдан наводить матеріал про збій роботи е-квитка в метро. За законом, містянам дозволено безоплатно їхати в метро, якщо через технічні збої системи вони не можуть оплатити проїзд. Однак коли киянин спробував пройти повз турнікет, його жорстко затримали правоохоронці. «Хмарочос» розібрався в ситуації та пригадав, як розробляли електронний квиток і скільки це коштувало. Це дало відповідь містянам, як діяти в подібній ситуації, на які документи посилатися. І чим більше буде таких статей, тим краще люди розумітимуть своє місто й себе в ньому.


Що почитати про це на Забороні:

Головний кітч країни. Чому Майдан Незалежності виглядає так, як зараз — і чи можна щось із цим зробити

Простір забуття. Як змінювався Бабин Яр під впливом радянської влади

Ракета замість маршрутки. Яким був український річковий транспорт і чому важливо його повернути

Як змінився кліматичний активізм за рік пандемії — і чому це теж про економіку

У 2020 році стало зрозуміло, що кліматичний активізм не може йти в розріз з іншими рухами. Проблеми клімату нікуди не ділись. Впродовж літа ми писали про виклики, що постали перед країнами за останні роки: мільйони людей були змушені лишити свої оселі, тому що клімат зробив життя там нестерпним, обсяги промислового тваринництва ростуть, а компанії отримують мільярдні дотації з бюджету, забруднюючи довкілля.

Кліматичний виклик