Читаєте зараз
«На звалищах палять тіла. Це або трупи солдатів РФ, або тих, кого закатували». Історія вчительки з окупованого Херсона

«На звалищах палять тіла. Це або трупи солдатів РФ, або тих, кого закатували». Історія вчительки з окупованого Херсона

Polina Vernyhor
Окупація Херсона: спалені трупи, російські паспорти та високі ціни

Минулого тижня віцепремʼєрка та міністерка з питань реінтеграції Ірина Верещук заявила, що уряд обговорює можливість ввести кримінальну відповідальність за отримання російського паспорта. Заява викликала хвилю критики: передусім — чому держава замість захисту прагне переслідувати тих, хто вимушений брати російські документи, щоб вижити? Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з відважною мешканкою Херсона про те, як бути, якщо продукти подорожчали в 7–9 разів, про катування українців і чому Херсон чи не єдине місто, де радіють прильотам.


Війна

Війна почалася несподівано. І уявити не могли, що будемо в окупації, що нас так швидко здадуть. Через це ми нікуди не їхали й довго в родинному колі обговорювали та сперечалися, евакуюватися чи ні. 

У мене півторарічний онук — з такою дитиною неможливо їхати без зеленого коридору через обстріли й дуже важку дорогу. Люди стоять у полі по кілька днів. Окрім того, маємо ще чотирьох котів та трьох собак. Кидати їх тут також важко. 

Напередодні 24 лютого я переглядала новини, читала, що може розгорнутися повномасштабна війна. Але коли все сталося, не розуміла, що робити. Сподівалася до останнього, що вона не почнеться. Це безглуздо, абсолютно несподівано для всіх. Але сталося, що сталося: росіяни атакували наші міста. 

Ми почули гул літаків та гвинтокрилів над головами. Почалися бої біля Антонівського мосту на вʼїзді в Херсон. Згодом у місто стали евакуйовувати людей із прилеглих сіл та містечок. Вони поселились у нас у школі, і ми ходили допомагати. Це було до того, як в місто увійшли окупанти.

Пам’ятаю, якось верталася зі школи — а вулиці порожні. Був льодяний дощ і пусто. Нас тоді попередили, що місто зараз накриє бомбардування. Було дуже страшно.

Школа

Я вчителька. Перші кілька місяців ми працювали дистанційно. Зараз у дітей канікули, а в нас відпустка. Багато шкіл змушують відкриватися. Але наскільки я знаю, співпрацювати погодилося не більше як п’ять. Наша школа не погодилася — директорка і багато вчителів та вчительок повиїжджали з міста. Тому ми не відкриємося, з осені працюватимемо онлайн.

У колективі домовилися не говорити на уроках з учнями про війну. Я викладала у старших класах, їх треба було попри все готувати до вступу, до іспитів. Майже всі старшокласники виїхали — хто за кордон, хто у підконтрольні Україні міста. Всі хотіли додому, й ми старалися просто підтримувати. Коли вже прощалися з ними, я побажала, щоб вони жили та навчались лише у вільній Україні.

Зараз я продовжую іноді займатися з дітьми онлайн. Намагаюся всміхатися та казати, що все буде добре. Вони на підконтрольних територіях Україні, де лунають сирени, стаються обстріли, й часом учні розповідають про це. А ми тут живемо в концтаборі, коли нас викличуть на допит або коли нас розстріляють — невідомо. 

Тихий спротив

Виїжджати дуже важко, бо це дім. Нічого не хочеться їм віддавати. Окупанти заселяються і в приватні будинки, і в багатоповерхівки. Привозять сюди родини. Коли йду вулицею, то у мене вже як манія, як фобія: мені здається, що всі чужі, всі понаїхали, розмовляють не так. 

Говорити рідною мовою — дуже небезпечно. Це мій тихий спротив: в усіх магазинах спілкуюся українською — і тобі відповідають українською, усміхаються, починають більше довіряти. В транспорті заговориш українською — у людей аж сльози котяться. 

Дуже важко дивитися на пенсіонерів, які отримували пенсію на пошті, — зараз мусять іти по рублі, по паспорти. Хтось торгує, хтось бере десять тисяч рублів, бо іншого виходу просто немає. Вони не можуть ані виїхати, ані прожити якось інше. 

Десять тисяч рублів одноразово виплачують тим, хто отримав російський паспорт. Те, що люди беруть цей паспорт, не значить, що вони прийняли «рускій мір» і що їм це все подобається. Усі дуже похмурі й шукають, де взяти грошей. 

Багато дітей залишаються в місті, молодь теж є. Не можуть же виїхати всі 350 тисяч населення. Та й куди? Через Крим виїжджати просто не хочеться. І там теж фільтраційні табори, витримати які важко. 

Місто

Місто пусте зараз, після обіду майже нікого на вулиці немає. До обіду вулична торгівля — люди стоять та продають хоча б щось, щоб якусь копійку вторгувати, бо грошей у місті немає. Банки зачинені, тільки картками можна ще розраховуватися. Готівку дістати — хіба поміняти під відсотки. 

Ліки зараз уже позавозили. Росіяни відкрили свої аптеки. Ліки російські і дуже дорогі, тому ми знаходимо волонтерів, щоб доправляли якісь медикаменти. Моя невістка через родичку, яка виїхала, передає ліки, памперси. 

Магазини вони повідкривали свої. Ціни там — космос. Шампунь 700–900 гривень може коштувати. Продукцію завозять із Криму, Мелітополя, з окупованої території, з Грузії, Білорусі. Товари з окупованих територій коштують ще більш-менш нормально. Ми вишукуємо херсонські, але їх усе менше й менше, бо запаси закінчуються.

Овочі, фрукти, ягоди нам можуть завозити фермери з ближніх сіл. Вони дуже дешеві. Уже зʼявляються кавуни — по 5–6 гривень за кілограм. Людям потрібна хоч якась копійка. У фермерів із дальших населених пунктів або забирають усе і відвозять до Криму, або вимагають багато грошей, щоб ті могли їх бодай кудись провезти на продаж. Тому фермери часто просто викидають продукти, спалюють їх. 

Наш інтернет-провайдер під’єднався до кримського. Жодного безпечного зв’язку немає, тільки через вайбер, через вай-фай десь. Сімки продають їхні — по 250 гривень або 300 рублів. Ще й під паспорт видають. Хтось бере по роботі, комусь треба налагодити звʼязок у родині. У нас цієї сімки немає — не беремо. 

Банки всі зачинені. Якийсь один був відчинений, і там стояла черга пенсіонерів, щоб хоч якісь гроші забрати. Жоден термінал не працює. Поки що в магазинах можна розраховуватися українськими картками. Окупанти відкрили якийсь свій банк, але то, мабуть, уже для себе.

Місто зовсім не прибирають — мабуть, нікому нічого не платять. На вулицях гори сміття. Недалеко від мого будинку утворилося звалище, тому що сміття нікуди не вивозять і воно там гниє. Одного разу раптово пустили машини, що миють асфальт, — це було чудне щось. Якось повмикали фонтани. Думаю, це для картинки, щоб показати, що життя налагоджується.

Репресії

Коли росіяни увійшли в місто, перші тижні щонеділі херсонці виходили на мітинги. Спочатку в Херсоні були лише військові — вони стояли та могли лише стріляти, коли ми йшли ходою з прапором. Найбільший мітинг був 13 березня — тоді вийшло до десяти тисяч людей. Окупанти своїми машинами хотіли заїхати на площу, де збиралася акція протесту, та люди кинулися поперек і не пускали. Тоді вони не пішли на нас машинами. Стріляли вгору — щоб залякати, але це не спрацювало. 

Згодом у місто зайшла Росгвардія. Вони розганяли мітинги димовими шашками й попереджали, що якщо зараз люди не розійдуться, то всіх посадять в автозаки та вивезуть «на підвал» або депортують з міста.

Активісти намагалися ще одну неділю вийти. Під ноги летіли шашки. Ще тиждень-два влаштовували поодинокі мітинги. Росгвардія хапала на вулицях перехожих із жовто-блакитною стрічкою. Почали забирати людей із їхніх будинків. Тому всі активісти, хто організовував мітинги, виїхали. 

Декого з тих, кого забирали, відпускали за день і попереджали: ще раз вийдуть — попадуть надовго. Деяких відразу забирали надовго. Хтось здав росіянам списки нашої тероборони — їх усіх забрали. Тих, хто був в армії чи раніше служив, хапали просто з житла, дехто досі не повернувся. 

Так прийшли і до моєї родички — її чоловік був у списках захисників Херсона. Вперше це сталося у квітні, після Великодня. Тоді забрали багато особистих речей: ноутбук, телефон, якесь спорядження. Забрали й чоловіка. Протримали півтора тижня й відпустили. Він прийшов додому дуже побитий — його катували, залякували.

Весь цей час після повернення додому той сидів удома, майже нікуди не виходив. Кажуть, на нього хтось доніс. Але що можна було донести, якщо він нічого не робив? На початку липня по чоловіка прийшли вдруге. Відтоді про нього нічого не знаємо.

Ми писали в усі інстанції — і в підконтрольні Україні, і до окупантів. В українських органах нам відповіли, що не мають ніякої інформації. Ми просто чекаємо, поки його внесуть хоча б у списки на обмін. Окупанти сказали, що його ніде немає. Хто взяв — вони нібито не знають. Але його точно забрала або Росгвардія, або ФСБ. Найжахливіше — не знати, чи він узагалі живий.

Хто не може виїхати, того заставляють працювати. Або погрожують розправитися з сім’єю. Читала в місцевих телеграм-каналах і чула від інших людей, від свого родича зокрема, що допити — це найжахливіше. Тортури страшніші, ніж гітлерівські. Люди повертаються зломлені, забиті. Якщо повертаються взагалі. 

Кажуть, що на звалищах у нас палять трупи. Чиї це тіла, ми не знаємо: чи то вони палять трупи своїх, чи тих, кого закатували. Але вже багато скаржаться на мертвецький сморід. І бачили, що туди завозили трупи в мішках.

Думала, що колись і мене можуть отак забрати через те, що відмовляюся працювати. Я пенсіонерка, тому, в принципі, маю таке право. Але, мабуть, можуть прийти і до пенсіонерів. Тоді будемо якось виїжджати. Тільки-но прийдуть погрожувати — треба тікати. Бо працювати за їхніми програмами для мене просто неможливо. 

Ворожий режим

Я ще з 2014 року боялася, що вони підуть сюди, розуміла, що цей коридор до Криму потрібен їм. І думала, що не житиму в окупації. Живу тут тільки тому, що вірю — нас визволять! Якщо щось піде не так, то виїжджатиму будь-яким способом. 

Вони оселяються в помешканнях тих, хто виїхав. Ламають замки й заходять. Вони ходять по мікрорайонах, знають, де і хто виселився, та заїжджають сім’ями. Тут уже і жінки їхні, і діти. Їм тут рай і відпочинок. Цю область треба забирати, бо тут для них надто шикарно: дешеві фрукти, овочі, клімат — життя-рай. 

Наших же людей часто зупиняють на вулицях. Роздягають чоловіків і дивляться татуювання, обшукують машини, перевіряють телефони. Мого сина теж зупиняли, ставили багато запитань: чому не виїхав або чому не хоче виїхати. Він був із дитиною і дружиною. 

Тонування з машин змушують знімати. Або забирають машину, або знімають тонування просто десь на блокпостах. Якщо хтось із родичів їде машиною, обовʼязково має бути довіреність. Якщо зупинять десь і довіреності немає — теж забирають. 

Очікування

Ми то плачемо, то молимося. Дитина є дитина: з нею треба гратися, танцювати й сміятися. Тому тримаємося. Постійно читаємо якісь новини, дивимося на комп’ютері телемарафон. Це, мабуть, тільки у Херсоні таке, що коли десь бахкає, ми радіємо. Бо коли тихо — то це значить, що про нас забувають. 

Дуже важко тут, морально важко. Починаєш із кимось розмовляти — і люди заходяться плачем. Дехто каже, що не варто взагалі ні з ким говорити, бо ніколи не знаєш, хто на тебе донесе. Люди бояться довіряти одне одному. На вулиці я вже давно ні з ким не заводжу розмов. Кажу: «Доброго ранку!» — а мені у відповідь російською. Люди бояться, я це розумію. Але розмовляю спеціально українською.   

У мене в Америці є бойфренд, хоче мене забрати, та я не можу покинути Херсон і рідних. Він переживає, що по мене можуть прийти. А я кажу: ну що боятися? Я вже пенсіонерка, серце не дуже сильне — помру після перших тортур, довго не мучитимуся. 

Може, я залишилася тут, щоб бачити все ізсередини. Моя мати жила в окупації під час Другої світової — її ховали, аби не викрали. У нашому будинку мешкали румуни. І вижили: мама розповідала, як одного ранку вони прокинулися, а німці просто втекли. І ми з сестрою чекаємо, що цього разу буде так само. Ми виживемо, а вони втечуть. Я маю все це тут побачити. Сили вистачить. 

Мені страшенно болить за всю Україну. Пропускаю через серце Маріуполь, Миколаїв, Вінницю, Кременчук. Понад усе мрію обійняти нашого українського солдата. Я тут залишилась, аби їх зустрічати. Мій близький родич теж десь там, у війську. Інколи дзвонить мені й каже: «Не переживай! На кавуни ми приїдемо!» Дуже чекаємо. Нічого так не хочеться, як радіти перемозі. Тому до зустрічі в українському Херсоні!

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору