Читаєте зараз
«Мам, я обовʼязково повернуся». Історія жінки, яка втратила в Маріуполі сина

«Мам, я обовʼязково повернуся». Історія жінки, яка втратила в Маріуполі сина

Polina Vernyhor
Війна в Маріуполі: історія матері Богдана Пилипенка, який загинув від обстрілів

9 травня російські окупанти провели в Маріуполі цинічне «святкування» Дня перемоги. У цей самий час у зруйнованому вщент місті росіяни продовжували діставати з-під завалів тіла мертвих містян, зокрема жінок та дітей. Точна кількість загиблих цивільних та військових досі невідома, і не факт, що ми взагалі колись її дізнаємося: трупи, які потрапляють до рук окупантів, спалюють або ховають у братських могилах. Журналістка Заборони Поліна Вернигор збирає історії тих, хто пережив жахи війни у рідному Маріуполі. Розповідаємо про Ксенію Каян, яка втратила під обстрілами сина Богдана та була змушена витягати свою поранену матір зі знищеного міста.


15 травня Богданові Пилипенку мало виповнитися 17 років. Він навчався на другому курсі морського ліцею, був там старшиною і мріяв про карʼєру моряка — хотів бути схожим на свого дідуся. Коли почалася війна, хлопець намагався допомагати не тільки своїм близьким, але й майже незнайомим людям. А ще Богдана щиро обурювало, що війна забирає його підлітство. Проте сталося так, що війна забрала у нього не лише підлітство, але й життя. 11 березня хлопець загинув від попадання у будинок ворожої ракети.

Золота дитина

Зараз мені складно називати Богдана дитиною, бо у свої 16 років він був уже чоловіком — серйозним, розсудливим. У дитинстві перечитав усі книжки, які були вдома. Мав добру вдачу: постійно тягав з вулиці кошенят, собак — ми їх прихищали, а потім знаходили для них господарів. Богдан був дуже чуйним, намагався допомагати всім, кому тільки міг. 

Ще він виявляв артистичний хист — у дитячому садку та школі грав у всіх виставах. Богдана любили вихователі в садку, вчителі в школі, викладачі в ліцеї, тому що він був відповідальним, мудрим, начитаним, вихованим, дуже інтелігентним.

Добре вчився, бо знав, чого хоче, і прагнув до цього. При цьому ми ніколи його не змушували — востаннє я заглядала в підручники сина, коли той був у першому класі. Прекрасно володів російською, українською, англійською, знав французьку. Чудово розумів історію, захоплювався читанням, писав оповідання, мав свій ютуб-канал. Любив фотографію: ми подарували йому професійний фотоапарат, і він запрошував людей на зйомки через інстаграм. 

Богдан був лідером, але дуже демократичним. Завжди з емпатією ставився до людей. Він був настільки справедливим за своєю натурою, що завжди заступався за слабкого, йшов розбиратися та захищати ображених. Серце в дитини було золоте.

Його дідусь був моряком і провів у морі майже все життя. Богдан захоплювався ним — наскільки дідусь був освічений, наскільки високого класу він був професіоналом. Тому вирішив вступати до Маріупольського морського ліцею. Подавати документи пішов зі своїм другом — обидва пройшли конкурс. Із 50 претендентів на бюджет потрапили лише вони двоє. Я навіть не знала, що він пішов складати іспити. Богдан просто потім показав мені результати і сказав: «Мамо, я вступив».

«Мамо, війна почалася»

Вранці 24 лютого Богдан мене розбудив зі словами: «Мамо, війна почалася. Потрібно збирати речі та думати, що робити далі». Спочатку ми планували їхати до родичів у Харків. Оскільки почали бомбити по всій Україні, зокрема й у Харкові, куди тікати — було не дуже зрозуміло. Наш план евакуації зірвався. 

Ми жили на девʼятому поверсі багатоповерхового будинку навпроти Маріупольського торговельного порту та судноремонтного заводу. Це Приморський район — доволі небезпечне місце. 

Вирішили, що безпечніше поїхати до нашої бабусі у центр міста. Там був невеликий льох у гаражі — знали, що можемо там сховатися, а коли з’явиться трохи більше інформації, можна буде далі думати, куди евакуюватися.

Богдан укріпив нашу домівку: набрав у мішки землю і заставив ними вікна. Провів усім інструктаж, знайшов у будинку безпечне місце, де діє правило двох стін. Він бігав по сусідах, допомагав, рубав дрова, оскільки люди готували їжу на багатті. У перші дні, коли деякі магазини ще працювали, на власні гроші купував цигарки, шоколадки й носив українським військовим. Їздив до центру переливання крові, щоб здати кров, але в нього, як у неповнолітнього, не взяли.

Памʼятаю, як він бігав по сусідству до знайомого заряджати на генераторі телефони всім бабусям на вулиці. Богдан тримав зв’язок зі своїми друзями з інших міст, намагався знайти їм безпечніше місце та житло на заході України.

Якось ми сиділи з ним, розмовляли, і він сказав: «Мам, я ж маю зараз ніби з дівчинкою зустрічатися. А мені доводиться через цю війну копати землю, зміцнювати хату». Його дуже обурювала несправедливість цього світу і війни. Але він робив усе можливе, щоб рятувати й допомагати всім навколо.

Одного дня у будинок неподалік прилетів снаряд. Там жили дві бабусі, у них заклинили двері та вікна. Богдан кинувся їм допомагати — він вибив вікна, витягав через шибки цих бабусь і вів до нас. Я бігла за ним вулицею і просила повернутися додому, щоб із ним чогось не сталося. Він зупинився, глянув мені у вічі і сказав: «Ні, мам, я маю це зробити. Я обовʼязково повернуся, а ти йди додому».

«Навіть попрощатися з сином шансів не було»

11 березня ми всі були вдома: я, Богдан, моя мама, сестра з чоловіком і племінниця. У наш будинок прилетіли «Гради», мене оглушило. Коли я трохи прийшла до тями, дістала з кишені ліхтарик та перевірила реакцію зіниць усіх, хто був зі мною. Якщо реакції зіниці немає — це або кома, або смерть. Богдан та чоловік сестри загинули одразу. Мені довелося рятувати всіх, кого я ще могла врятувати.

Мама була непритомна, зіниці на світло реагували. Я почала її відкачувати. На той момент бачила перед собою одне завдання — урятувати тих, кого можна. І все. 

Звідкись узялися сусіди, прийшов якийсь військовий. Вони нас витягли й відправили до лікарні. Тобто у мене не те що поховати, навіть попрощатися з сином шансів не було. Його поранило в шию ззаду. Єдине, що я встигла зробити, — підклала йому під голову теплу кофту і накрила обличчя рушником. 

Рефлексія за вбитим сином розпочалася тоді, коли ми дісталися території, підконтрольної Україні. Це сталося лише 9 квітня — до цього нам довелося пройти ще багато чого.

На лінії вогню

Після обстрілу ми потрапили до лікарні. Я була там чотири дні і весь цей час волонтерила: обробляла рани, допомагала приймати пологи, обробляла після ампутації кукси, годувала дітей у реанімації, виносила трупи. Доводилося робити все, бо медперсоналу катастрофічно не вистачало. Натоді це була єдина лікарня на підконтрольній Україні території — дитяча травматологія біля розбомбленого пологового будинку. Решту вже було знищено.

Ми не знали, чи виживе племінниця. Їй 14 років. Вона була сильно посічена, втратила дуже багато крові. Однак її реанімували. Мама, племінниця, сестра — всі були лежачі.

Потік пацієнтів був такий, що людей просто складали штабелями у коридорах. Ідеш по лікарні, а в тебе людська кров під ногами. До цього постійні обстріли, які не припинялися ні вдень, ні вночі. Літаки пролітали як маршрутки з періодичністю 15–20 хвилин. Бувало, йдеш у реанімацію мити чи годувати якусь дитину і не знаєш, скинуть на вас зараз бомбу чи ні. Може, це буде останнє, що ти зробиш у житті.

У лікарні були нестерпні умови. Гуманітарна криза в усьому місті настала 2 березня, коли вимкнули світло, зник зв’язок, інтернет, вода, газ. На той час уже були розбомблені та розграбовані всі магазини й аптеки. Надзвичайно бракувало ліків. Нам не можна було навіть просто помити руки, бо вода була лише питна. І за таких умов лікарі продовжували працювати, виконувати свій обов’язок.

Люди, які були там, поводилися по-різному. Хтось сидів у куточку і говорив, що нікуди не піде, бо тут ніби стінки товстіші. Хтось, як і я, волонтерив, допомагав — робив усе, що міг.

Через чотири дні нам із мамою сказали йти у бомбосховище, оскільки в нас є ноги. В лікарні мали залишатися тільки хворі, що лежать, бо койок на всіх не вистачало.

Домовилася з хлопцями з лікарні, щоб доглянули за сестрою і племінницею. Нас із мамою забрав волонтер. Сказав: «Я їду до бомбосховища. Вибирайте: до драмтеатру чи до філармонії». Я відповіла: до філармонії. Два дні по тому на драмтеатр скинули авіабомбу.

У філармонії ми провели 16 днів. На той момент вона була під обстрілом з обох боків, якраз на лінії вогню. Вийти з підвалу було неможливо навіть для того, щоб просто винести відро, в яке всі разом ходили в туалет. Усі ці 16 днів ми не бачили сонця.

Кожен підйом на перший поверх філармонії, щоб узяти порцію їжі, яку готували на другому поверсі, — ризик для твого життя. Я не знала, повернуся чи ні. Та від мене прямо залежало життя мами, бо вона була дуже слабка: три тижні не могла ходити сама, втратила багато крові та дістала контузію.

Умови в цьому бомбосховищі жахливі. Фактично це навіть не бомбосховище — просто підвал. Медикаментів не було. У мами почалася двостороння пневмонія, і мені дивом вдалося знайти жінку, яка мала антибіотики. Завдяки цій пачці антибіотиків мамі вдалося вижити.

Втеча

На шістнадцятий день я зрозуміла, що треба йти, бо почалися дуже сильні бомбардування. Було страшно залишатися під завалами. Ми зібрали групу з 15 осіб, домовилися, що спускатимемося у бік моря, йтимемо з лінії вогню. У нас була інформація від чоловіка, який дістався філармонії з Приморського району. Він сказав, що у Приморському районі зараз тихіше. Головне — добратися туди. Маму я несла на собі кілометрів зо три. Ми йшли під «Градами».

Дісталися до нашого дому. У гаражі була машина для евакуації — до війни ми якраз зарядили акумулятор. Напхала повне авто людей, вивезла їх у Мелекіне [село на Донеччині за 20 кілометрів від Маріуполя]. Вивантажила. Ще двічі під обстрілами поверталася, вивозила людей.

У Мелекіному вирішили залишитися і почекати на відкриття міста, бо 8 квітня Маріуполь закрили на в’їзд. Ми чекали відкриття, щоб можна було шукати сестру та племінницю.

Вʼїзд так і не відкрили. 8 квітня нам вдалося зловити дуже слабкий мобільний зв’язок — у вайбері мені прийшло смс від [мобільного] оператора так званої «ДНР». Я знайшла людину, яка мала картку цього оператора, і зателефонувала на номер, що відправив повідомлення. Це була племінниця. Вона розповіла, що їх із мамою вивезли до «ДНР». Вони обидві лежачі й зараз перебувають в лікарні.

«Відповідальність не тільки на росіянах»

Я вважаю, що за загибель мого сина відповідають не тільки росіяни. Власне, не тільки мого сина, а всіх цивільних загиблих у Маріуполі. Мер Маріуполя Вадим Бойченко покинув місто на убій. Він виїхав із міста 26 лютого — на третій день війни. Він не підготував жодного бомбосховища, не подбав про генератори для людей. У нас сирена повітряної тривоги звучала рівно два дні. Він утік і не підготував місто.

Зараз він розповідає, що хвилюється про мешканців. Але це все хрінь. Кожен маріуполець про це знає. Жодної централізованої евакуації не було. Півмільйонне місто просто кинули — Маріуполь був приречений з першого дня, як тільки почали мінувати Чонгар. І міська влада чудово про це знала.

Ми ж чекали на зелений коридор. Вмикали радіо на батарейках, ловили радіостанції. Зеленого коридору так і не сталося. Коли ми зрозуміли, що нас ніхто не врятує і треба вибиратися самим, уже нічого не можна було вдіяти. Місто було в повному оточенні, стріляли з усіх боків.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій