'
Читаєте зараз
Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя

Polina Vernyhor
Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя

У березні мережею ходило багато мемів про пересувні крематорії, які росіяни привезли в Україну. Мовляв, Росія настільки не поважає своїх громадян, що навіть спалюватиме мертвих солдат, аби не платити їхнім сім’ям компенсацію. Та вже за місяць стало зрозуміло, що мобільні крематорії від самого початку призначалися для мирного населення. Сьогодні в Маріуполі росіяни активно спалюють тіла містян, щоби приховати численні військові злочини. Журналістка Заборони Поліна Вернигор взялася розповідати історії маріупольців, щоб не дати поховати у братських могилах та пересувних крематоріях правду про геноцид над українцями.

  • Тут ми публікували історію жінки, яка втратила в Маріуполі найбільше кохання свого життя і не змогла його нормально поховати.
  • Тут історія медика швидкої допомоги, який відважно рятував життя маріупольців під обстрілами та дулами автоматів.
  • Тут розповіді тих, кому вдалося вирватися з оточеного росіянами Маріуполя на підконтрольну Україні територію.
  • Тут історія про сусідів, які допомагали одне одному вижити в маріупольському підвалі.

Володимир Васильович Жук, 84 роки

Володимир Васильович в дитинстві пережив Другу світову війну, але втратив на ній батьків. У молодості він працював електриком на «Азовсталі», а коли вийшов на пенсію, дуже любив розгадувати кросворди. А ще — із захопленням вивчав історію і знав напамʼять головні історичні дати. Він часто казав, що мозок має постійно працювати, тому не можна лінуватися та опускати руки. 14 березня 2022 року Володимир Васильович насмерть замерз у своєму будинку, куди за кілька днів до цього влучив російський снаряд. Публікуємо спогади його онуки Юлії.

Коли я повернулася до Маріуполя, до своїх старих, дідусь сказав мені: «Добре, що ти знову з нами. Тепер мені не страшно вмирати, бо я знаю, що ти нас поховаєш, як треба». Тоді я боялася, що не впораюся з похованнями, з їхньою організацією, що розклеюся і не зможу зробити все правильно.

Тоді я зробила це фото. Дідусь читав газетку, а кішка хотіла уваги, і все це виглядало дуже мило. Кішки були біля нього постійно — пухнасті і не дуже, лагідні та дикі. Усі вони відчували, що добрішої людини в будинку немає, тому постійно ходили до нього.

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Володимир Васильович. Фото надане Юлією

Він заслужив померти тихою смертю у своєму теплому ліжку, але 10 березня до будинку прилетіла «визвольна» міна. Дах провалився і двоє старих залишилися за температури -10 у будинку без опалення, світла та надії. 14 березня його серце не витримало. Він просто замерз уночі. Потім мене запевняли, що він помер спокійно, не в муках, не так, як інші. Але це не заспокоює навіть зараз.

24 квітня було 40 днів, як мого любого дідуся не стало. Він був похований у дворі свого будинку. Будинку, який сам збудував. Будинку мого дитинства. Будинку, якого також більше немає. У місті, якого немає.

Він народився 1937 року, побачив Другу світову війну, втратив у ній батьків. Так сталося, що і сам він помер у війну. В останні дні, коли ми з чоловіком ще могли прийти і відвідати їх з бабусею, він запитував мене: «Чому вони нас бомблять? Чого вони хочуть?». Я не знаю, дідусю. 

Я тільки знаю, що назавжди запам’ятаю, як ти чекав на Великдень саме мої паски, і як тішився, коли я приїжджала. Як ти пам’ятав усі історичні дати та розгадував усі кросворди, які тобі траплялися. Як краще за будь-якого гіда розповідав мені про Маріуполь та його історію. Як водив мене на наше море, і в кожній людині міг знайти щось добре. Як просив не приходити, бо «обстріли, не ризикуйте, а в нас все гаразд». У тебе завжди було все гаразд. Я сподіваюся, що тепер тобі справді краще.

Вибач, дідусю, що не змогла поховати як треба.

Ася Беглярова, 42 роки, та Денис Блохін, 41 рік

Ася та Денис все життя провели у Маріуполі. Раніше вони були у шлюбі, але згодом розлучилися — останнім часом Денис зустрічався з дівчиною, а Ася збиралася заміж. 13 років тому Ася та Денис створили компанію, яка займалася організацією свят для дітей. 23 березня 2022 року в будинок, де вони перебували, впала ворожа ракета. Двоє їхніх дітей залишилися сиротами. Публікуємо спогади про Асю її подруги Яни.

Ася була неймовірною. Таких, як вона, днем з вогнем не знайдеш. За 13 років вона змогла побудувати компанію з нуля до неймовірних масштабів. У Маріуполі працювали два майданчики театру свята «Крібле-Крабле» та сімейний клуб «Облака». Ми періодично працювали у дитячих будинках та влаштовували свята для дітей з інвалідністю. Останній рік ми з нею разом розвивали нову ідею — приватний дитячий садок «100 мов дитинства».

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Ася. Фото надане Яною

Ася була дуже начитаною та розумною. Часто цитувала книжки та фрази відомих людей. Вона допомагала людям знаходити себе — з кожного, хто приходив до нас у команду, вона робила професійного артиста. Її усі любили.

Памʼятаю, якось ми робили новорічну виставу з героями «Крижаного серця». У нас в команді був лише один хлопець, бо решта була на інших викликах. А чоловічих ролей було дві: сніговик Олаф та Дід Мороз, які мали вийти до дітлахів в кінці вистави. Ми не могли зрозуміти, як вийти з ситуації. Тоді Ася запропонувала самій вдягнути костюм Олафа і вийти до дітей фотографуватися. Діти дуже здивувалися, що Олаф на початку вистави був заввишки 186 сантиметрів, а в кінці вийшов вже зростом у 156 сантиметрів, бо в костюмі була Ася. Тоді вона вигадала історію, що поки Олаф йшов фотографуватися, трохи підтанув. Батьки дуже сміялися, а діти повірили у це.

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Фото надане Яною

Звʼязок із нею зник десь в середині березня. Ася якось знаходила звʼязок і пару разів говорила з подругою з Дніпра. Ця її подруга потім розповідала, що Ася намагалася допомагати до кінця: купувала за останні гроші їжу і роздавала сусідам.

На час війни Ася та Денис трималися разом — жили в підвалі будинку в районі Драмтеатру. 23 березня 2022 року вони готували їжу на подвірʼї. Їхні діти і батьки сиділи в підвалі. Ася вирішила піднятися до квартири, щоб щось звідти забрати. Денис пішов разом із нею. У цей момент російська ракета влучила прямісінько у будинок. Ася загинула одразу. Дениса тяжко поранило, його витягли з-під завалів і він встиг попрощатися та вибачитися за все перед батьками. Десь за півтори години він також помер. 

Все своє життя Ася присвятила дітям. Усі дітлахи Маріуполя знали її як тітку Асю. У неї самої було двоє дітей від шлюбу з Денисом — 14-річний Павло та 6-річна Кіра. Тепер ці діти — сироти. Їх якісь родичі вивезли до Росії, хоча позицію Асі з цього питання знали всі: вона жила і творила в українському Маріуполі і до останнього не хотіла покидати рідне місто. Вона не кинула свою справу у 2014 році і вірила, що зараз теж повернеться до неї.

Усі наші майданчики розграбували і спалили. Справа її життя закінчилася разом з самим життям.

Наталя Талалай, 31 рік

Наталя жила в Маріуполі з мамою та нареченим. Пара довго намагалася завести дитину і нарешті їм це вдалося. Та за два з половиною місяці місто прийшли «звільняти» росіяни. На 12 тижні вагітності Наталю та її майбутню дитину окупанти «звільнили» від життя. Публікуємо спогади про Наталю її сестри Олі.

Напевно, усі найтепліші спогади про неї повʼязані з дитинством. Влітку ми завжди їздили відпочивати у дитячі табори. Займалися музикою, батьки нас водили по багатьох кружках. Ми постійно були разом. 

Розʼїхалися ми у 2016 році. Я переїхала на захід України, а вона залишилася з мамою у Маріуполі — наша квартира була на бульварі Шевченка. Я постійно приїжджала до них у гості, часом ми з дітьми приїздили до них на море. Ми постійно бачилися та майже щодня спілкувалися телефоном. 

У мене двоє дітей — Наталя їх дуже любила. Та й загалом вона любила дітей і, здавалося, понад усе хотіла своїх. Вона довго намагалася завагітніти і ніхто з лікарів не міг зрозуміти, чому нічого не виходить.

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Наталя з племінниками. Фото надане Олею

Десь два з половиною роки тому вона зустріла свого другого нареченого, Олександра. Вони мали побратися у березні цього року, якби не війна. Після кількох спільних спроб у них таки вдалося! Вона завагітніла і на початок війни була десь на десятому тижні. 

Наташа працювала менеджеркою у магазині техніки. Але її найбільше захоплення — кулінарія. Вона любила щось випікати і навіть відкрила з мамою невеличкий бізнес — робили пряники та тортики на замовлення.

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Наталя з племінником. Фото надане Олею

Востаннє ми зідзвонювалися з Наталею другого березня. Це був відеозвʼязок. Вона розповідала, що у них все добре. Тоді ще була електроенергія. Потім, восьмого березня, я говорила з мамою. Вона виїхала з Маріуполя 22 лютого — поїхала до подруги і почалася війна. Подзвонила буквально на пару хвилин, щоб сказати, що з Наташею і її нареченим все добре і щоб ми не хвилювалися. 

13 березня 2022 року Наталя з Олександром були вдома — вона відпочивала в залі, а він порався на кухні. Тоді у будинок прилетів снаряд. Від нього плити в залі просто завалилися, як картковий будинок. Наталя залишилася під ними. Саша намагався її дістати, але це фізично нереально зробити — потрібно підіймати плити. Надії, що вона жива, немає. 

Ми просто сподіваємося, що колись зможемо її поховати. Добре, що хоч знаємо, де шукати її рештки.

Світлана Павлівна Сільченко, 84 роки

Світлана Павлівна пережила Другу світову війну та спроби окупантів зробити Маріуполь російським у 2015 році. Попри ці спогади, вона була доволі жвавою і мріяла жити. Колись Світлана Павлівна працювала в їдальні, а на пенсії полюбляла пекти пиріжки та вʼязати пледи. 4 квітня її будинок обстріляли з неба — пожежа була таких масштабів, що квартири в ньому згоріли вщент. З ними згоріла і Світлана Павлівна. Публікуємо спогади про неї її онучки Дарії.

Вона була неймовірною людино. Свого часу працювала завідувачкою їдальні. Її любили всі сусіди. До неї постійно хтось ходив у гості. Памʼятаю, як я приїжджала вранці з якихось поїздок, дзвонила їй, а вона мені ключі від дверей скидала через вікно. 

Бабуся завжди всім готувала якусь їжу, передавала пиріжки. Всі мої друзі памʼятають бабусині пиріжки. Ще любила вʼязати. Вона хотіла прикрашати квартиру і зв’язала пледи на дивани та крісла. 

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Світлана Павлівна. Фото надане Дарією

Коли я була маленькою, ми ходили з нею на дачу пішки. Бабуся давала мені насіння, а я його їла зі шкарлупками. Вона сварилася і вимагала показати язика — а у мене він увесь у шкарлупі. Але загалом сварилися ми рідко. Вона була моєю подругою. Ми часто говорили з нею про якісь речі так, ніби я вже доросла — про сімʼю, роботу, кулінарію.

Бабуся народилася у 1938 році — вона пережила Другу світову війну. Памʼятаю, коли війна в Україні ще тільки почалася, бабуся розповідала мені, як в дитинстві їхала у вагоні для худоби, тікаючи від війни. Вона загалом розповідала дуже багато своїх дитячих спогадів про війну.

Але бабуся хотіла жити. Вона постійно про це казала і в цілому була «живчиком». Ще 27 лютого у своїй квартирі на Черемушках вона на ручній м’ясорубці зробила фарш на котлети, зварила гречки, спекла хліб. Навіть жартувала, що вже проходила це все у 2015 році. Всі були впевнені, що все буде добре.

Потім їй стало зле. Коли відключили світло та опалення, стало ще гірше. Вона не хотіла ходити у підвал. Я сама ходила в укриття в сусідній будинок, але постійно ходила її відвідати і нагодувати. Ми знайшли їй стару важкезну шубу — вона була реально непідйомна, але дуже тепла. 

У 2016 році у нас помер дідусь — її чоловік. Після того, як ми його поховали, вона прийшла до нас з мамою і сказала, що якщо вона помре, то її треба поховати у конкретному платті. Відкладала гроші собі на поховання. Коли їй стало гірше, вона показала мені, де лежать ці гроші — про всяк випадок. Тоді вона сказала: «Даша, треба жити. Зараз помирати не будемо, тому що поховання буде дуже важким».

Обличчя війни. Чотири історії про мрії та плани маріупольців, у яких війна відібрала життя
Світлана Павлівна. Фото надане Дарією

Мої батьки жили в іншому районі міста. Вони постійно хотіли відвідати її, але через постійні обстріли так і не дійшли. Мама з батьком досі лишаються у Маріуполі — не хочуть виїжджати. 

21 березня я вирішила їхати з міста. Швидко зібрала мінімальні речі, що були зі мною в укритті, і ми одразу ж сіли в якусь машину і поїхали у бік Запоріжжя. Бабуля залишалася. 

Памʼятаю, я заходила до неї за пару днів до цього і казала, що, як буде можливість, то намагатимуся виїхати. Вона мені сказала: «Дашу, не кидай мене. Як же я?». Я ці слова запамʼятала на все життя. Але я чітко розуміла, що мені 34 роки, мені зарано помирати і треба вибиратися, бо в Маріуполі пекло. Бабусю забрати було нереально.

Її доглядали наші хороші товариші, що жили по сусідству. Ми зідзвонювалися із їхньою донькою десь 3 квітня. Її мама саме погодувала бабусю. Але того ж дня пізніше будинок бабусі сильно обстріляли — почалася пожежа, яку не міг загасити ніхто. Горіло все навколо, бетонні плити просто плавилися. 

На поверх до бабусі навіть піднятися ніхто не міг. Вона згоріла живцем. 

Вона мене завжди чекала. І зараз є відчуття, ніби я знову поїхала кудись і от-от повернуся, а вона чекає на мене вдома. І ключі мені викидає з вікна.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій