Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розмірковує про те, як повернути собі право на вулицю.
Якщо ви звернете з галасливого Андріївського узвозу на Боричів Тік, то опинитеся в дивовижно типовому для Києва і водночас ні на що не схожому просторі. Вулиця Боричів Тік фігурує в історії міста ще з часів християнізації Русі – кажуть, по ній колись крокували древляни на прийом до княгині Ольги, щоб повідомити, що вбили її чоловіка Ігоря. Потім було чимало різного: наприклад, у 1811 році на цій вулиці спалахнула пожежа, яка знищила весь Поділ. Відтоді, до речі, вцілів кам’яний маєток на розі узвозу. А до Першої світової війни на Боричевому відбувалися ярмарки і святкові міські пиятики.
Тепер тут – закинуті будівлі, що розповзаються, халабуди для бездомних, свіжі маєтки і будови. До того ж закономірність така: що далі від Андріївського узвозу вглиб вулиці, то ширші маєтки і вищі паркани забудовників.
Фото: Заборона Фото: Заборона Фото: Заборона
Одного разу урбаністи, ментори Харківської школи архітектури, запропонували своїм студентам, серед яких була і я, вивчити Боричів Тік і скласти «профіль» вулиці. Для цього потрібно було здійснити невелику дослідницьку роботу: пройтися неспішно за денного світла й за освітлення ліхтарів, подивитися під ноги і обабіч, позаглядати у двори і за паркани, поговорити з мешканцями та перехожими, виміряти рівень інклюзії. Кінцева мета – зрозуміти, кому належить вулиця, для кого вона і чого потребує.
Із Боричевого Току легко зчитується, що містяни давно не користуються вулицею. Вона незручна: машини паркуються на тротуарах, частина пішохідної зони перекрита будівництвами, зелені схили «з’їдені» приватними маєтками. Ця вулиця належить хоч кому, тільки не мешканцю. Шматок пагорба – у приватних руках. Більшість таких маєтків – без розпізнавальних знаків, а замість консьєржів – охорона, що кладе край спробам перехожих дізнатися, що ж тут таке.
Один із таких охоронців на запитання, що за будівлю він стереже, відповів мені: «Офіси тут, нічого «такого» немає, а ви хто така?» – і поквапом закрив двері. Для вулиці, що перетворилася на перманентне будівництво, це звична річ. Власники новобудов через своїх сторожів переказують: ваша вулиця – не ваша справа. Не питайте, не цікавтеся, не дізнавайтеся – і проблем не буде, тому що вони, як відомо, виникають, коли ти починаєш цікавитися і дізнаватися.
Фото: Заборона Фото: Заборона Фото: Заборона
Боричів Тік у цьому сенсі – типова київська вулиця. Інтереси забудовників пригнічують інтереси мешканців. Аби змінити траєкторію, жителям треба ставати дослідниками: роззиратися навкруги, вивчати, запитувати, формувати суб’єктність. Досліджуючи, ми повертаємо собі право розпоряджатися вулицею, районом, містом – і, зрештою, країною. А допоки ми проходимо повз, заплющуємо очі на асфальт під ногами і не цікавимося, що там, за парканами, нам нічого не належить.
