Як дізнатися, кому належить вулиця? Катя Сергацкова розповідає про мікродослідження | Заборона
Читаєте зараз
Як дізнатися, кому належить вулиця? Катя Сергацкова розповідає про мікродослідження

Як дізнатися, кому належить вулиця? Катя Сергацкова розповідає про мікродослідження

Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розмірковує про те, як повернути собі право на вулицю.

Якщо ви звернете з галасливого Андріївського узвозу на Боричів Тік, то опинитеся в дивовижно типовому для Києва і водночас ні на що не схожому просторі. Вулиця Боричів Тік фігурує в історії міста ще з часів християнізації Русі – кажуть, по ній колись крокували древляни на прийом до княгині Ольги, щоб повідомити, що вбили її чоловіка Ігоря. Потім було чимало різного: наприклад, у 1811 році на цій вулиці спалахнула пожежа, яка знищила весь Поділ. Відтоді, до речі, вцілів кам’яний маєток на розі узвозу. А до Першої світової війни на Боричевому відбувалися ярмарки і святкові міські пиятики.

Тепер тут – закинуті будівлі, що розповзаються, халабуди для бездомних, свіжі маєтки і будови. До того ж закономірність така: що далі від Андріївського узвозу вглиб вулиці, то ширші маєтки і вищі паркани забудовників.

Одного разу урбаністи, ментори Харківської школи архітектури, запропонували своїм студентам, серед яких була і я, вивчити Боричів Тік і скласти «профіль» вулиці. Для цього потрібно було здійснити невелику дослідницьку роботу: пройтися неспішно за денного світла й за освітлення ліхтарів, подивитися під ноги і обабіч, позаглядати у двори і за паркани, поговорити з мешканцями та перехожими, виміряти рівень інклюзії. Кінцева мета – зрозуміти, кому належить вулиця, для кого вона і чого потребує.

Із Боричевого Току легко зчитується, що містяни давно не користуються вулицею. Вона незручна: машини паркуються на тротуарах, частина пішохідної зони перекрита будівництвами, зелені схили «з’їдені» приватними маєтками. Ця вулиця належить хоч кому, тільки не мешканцю. Шматок пагорба – у приватних руках. Більшість таких маєтків – без розпізнавальних знаків, а замість консьєржів – охорона, що кладе край спробам перехожих дізнатися, що ж тут таке.

Читайте також

Один із таких охоронців на запитання, що за будівлю він стереже, відповів мені: «Офіси тут, нічого «такого» немає, а ви хто така?» – і поквапом закрив двері. Для вулиці, що перетворилася на перманентне будівництво, це звична річ. Власники новобудов через своїх сторожів переказують: ваша вулиця – не ваша справа. Не питайте, не цікавтеся, не дізнавайтеся – і проблем не буде, тому що вони, як відомо, виникають, коли ти починаєш цікавитися і дізнаватися.

Боричів Тік у цьому сенсі – типова київська вулиця. Інтереси забудовників пригнічують інтереси мешканців. Аби змінити траєкторію, жителям треба ставати дослідниками: роззиратися навкруги, вивчати, запитувати, формувати суб’єктність. Досліджуючи, ми повертаємо собі право розпоряджатися вулицею, районом, містом – і, зрештою, країною. А допоки ми проходимо повз, заплющуємо очі на асфальт під ногами і не цікавимося, що там, за парканами, нам нічого не належить.

Нагору