Маріупольський драмтеатр: 60 років історії — від будівництва до авіаудару

Маріупольський драмтеатр до російського вторгнення в Україну був центральною точкою міста, що об’єднувала мешканців. 16 березня, після того, як росіяни скинули бомбу на театр, він перетворився на спільне місце трагедії сотень людей. До повномасштабної війни історик архітектури Семен Широчин розповідав на Забороні про урбаністичні багатства промислових міст, зокрема й про Маріуполь, який тоді ще не пережив облогу та масовані руйнування. Тепер в рамках спецпроєкту про маріупольську трагедію 16 березня Семен Широчин дослідив архітектурну спадщину драмтеатру і те, що від неї залишилось після бомбардування.

Історія простору: від церкви та цвинтаря до скверу і театру

У центрі Маріуполя був пагорб, а на пагорбі — сквер. Тривалий час він залишався назабудованим — його задумували як територію відпочинку для мешканців міста. В різні часи він називався Олександрівською площею, площею Свободи, Центральним сквером, Театральним сквером тощо.

У 1862 році на цьому місці заклали майбутній храм Марії Магдалини. Проте невдовзі будівництво зупинили, і відновили лише 1888 року. Міська дума врахувала появу залізниці і нового морського порту, зростання міського населення та потреб у релігійних послугах і постановила видавати на будівництво храму по 2000 рублів щорічно, починаючи з 1889 року. У жовтні 1897 року храм освятили, та вже 1934 року його зруйнували в рамках «безбожної пʼятирічки», коли в СРСР з новою силою розпочали гоніння на церкву. Площу, де стояв знищений храм, перетворили на сквер з фонтаном. В результаті розкопок 2018 року фрагмент фундаменту церкви відкрили для демонстрації. 

Окрім скверу, цей простір використовували і як місце поховань. При Магдалинівській церкві існував невеликий цвинтар. У 1920 році тут у братській могилі ховали червоноармійців, що загинули в боях з денікінцями. У 1941–1943 роках німецькі окупанти ховали тут військових Вермахту — так виникло ціле кладовище з 16 рядами спочатку дерев’яних, а потім чавунних хрестів (160 могил). Після вигнання окупантів цвинтар за наказом влади знищили. Восени 2017 року в Маріуполі ексгумували останки, які перепоховали на німецькому воїнському кладовищі у Харкові.

Відродження скверу почалося в 1950-х. На місці Магдалинівського храму спорудили круглий торгівельний павільйон, де продавали мінеральну воду, морозиво, тістечка, цигарки та жигулівське пиво місцевого пивзаводу. Згодом у сквері вирішили побудувати театр.

Архітектура

Донецький академічний обласний драматичний театр в Маріуполі будували протягом 1956–1960 років за типовим проєктом українських архітекторів Олександри Крилової та Олега Малишенка з київського Діпроміста [науково-дослідний інститут містобудування]. Першою спорудою за цим проєктом був Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Гоголя (1953–1958), другою — Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Шевченка (1959). Крім того, за цим проєктом побудували Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Куліша та Рівненський обласний український музично-драматичний театр.

Будівництво маріупольського драмтеатру вартувало 14 мільйонів рублів. За проєктом театр мав дві сцени: велику на 800 місць і маленьку на 70. Заклад урочисто відкрили 2 листопада 1960 року. Першою виставою, представленою на його сцені, стала «Іркутська історія» за п’єсою Олексія Арбузова.

Від решти театрів, споруджених за типовим проєктом, маріупольский, зокрема, відрізняється його домінантним містобудівним розташуванням — як правило, театри розміщували на площах або вздовж великих проспектів, тоді як тут він встав на вісі проспекту і посеред скверу, що задає форму площі — такого не було ніде. Крім того, тут суттєво переробили головний фасад, якому додали унікальну скульптурну композицію в тимпані фронтону. 1955 року влада СРСР випустила постанову про боротьбу з надмірностями в будівництві, що мала здешевити процес, зокрема через відмову від декорацій та економію на будматеріалах. Але драмтеатр в Маріуполі, навіть враховуючи законодавчі нововведення, отримав більш виразне деталювання, ніж його полтавський прототип.

З містобудівної та композиційної точки зору локацію для будівництва театру обрали виключно домінантну. Театр розташований на головній вісі міста — проспекті Миру, і з трьох боків його оточує сквер. Прикметно, що це місце зайняв саме театр, а не будівля органів влади на кшталт міськради чи міськвиконкому. Об’єм театру також акцентує вигин вулиці Куїнджі, що проходить транзитом через сквер.

Перед входом в театр спорудили невеличку арку, та за 2–3 роки після завершення будівництва її демонтували: арка затуляла фронтон будівлі та не вписувалася в загальну композицію архітектурного ансамблю.

Структурно театр складається з двох прямокутних об’ємів [виступів]: менший — вхідна зона і зона для глядачів, більший — сценічна частина і адміністративно-побутові приміщення. Об’єм сценічної коробки підіймається над загальним об’ємом театру і прикрашений вінцевим карнизом, світловим ліхтарем та аркатурою [декором парапету у вигляді стрічки з невеликих глухих арок]. 

Головний фасад має портик з чотирьох прямокутних колон композитного ордера. Над ним — фронтон з розвиненою скульптурною групою. При цьому портик заглиблений в тло фасаду і утворює лоджію, на другому поверсі якої облаштовані балкони з балюстрадою. Потрапити на них можна з фоє другого поверху.

Схожий чотириколонний портик з фронтоном мав ще один знищений у 1930-х храм Маріуполя — Харлампіївський собор, розташований на одній вісі з театром, нижче по проспекту. На його місці звели зруйновану під час військових дій 2022 року споруду ДОСААФ (Добровольного общества содействия армии, авиации и флоту СССР). 

Оскільки драмтеатр розташований посеред скверу, його тиловий фасад, що у звичайних містобудівних умовах міг бути орієнтований на подвір’я, виходить на відкритий простір і вінчає собою перспективу проспекту. Через це він відіграє майже таку саму просторову роль, як і головний фасад.

Тиловий фасад має ризаліт, в якому також є чотириколонний портик, проте тут він заглиблений лише на товщину колон. У фронтоні замість скульптур є віконний проріз лучкової форми і два невеликих вікна. У п’яти нішах, що їх утворюють колони, в три поверхи розташовані прямокутні віконні перерізи, спарені загальним підвіконним карнизом. Тиловий вхід на високому цоколі по центру портика має парадні марші сходів з балюстрадою та вуличними ліхтарями. У двох симетричних ризалітах облаштовані виходи евакуаційних сходів.

Ритм бічних фасадів задають 20 пілястр заввишки в три поверхи. Прямокутні віконні прорізи прикрашають підвіконні карнизи, а об’єм сценічної частини — арочні портали заввишки в два поверхи. Всі фасади обличковані вапняковими плитами, цоколь — темно-коричневим гранітом. Споруду по периметру вінчає високий карниз із дентикулами, який переходить на порталах в антаблемент.

Інтер’єр театру, попри спорудження через 5 років після початку боротьби з надмірностями, мав вишукане оформлення. У фоє використані великі колони квадратного перерізу, по периметру стін — ряд декоративних медальйонів на театральну тематику.

Найбільш розкішне декоративне оздоблення отримала глядацька зала. На перилах балконів, стелі і на обрамленні літерних і декоративних лож — декоративна ліпка з мотивами українського барочного орнаменту. На висоті третього поверху стіни залу — декоративно оздоблені канелюровані пілястри.

Сходові марші виконані з кольорового бетону з домішками мармурової крихти. Підлога фоє і навколо глядацької зали на 1–3 поверхах вкрита дерев’яним паркетом. В інтер’єрі театру збереглися оригінальні люстри, софіти і настінні торшери.

Цінність театру

28 грудня 1983 року Донецький академічний обласний драматичний театр в Маріуполі отримав статус пам’ятки архітектури. Причин для такого рішення було кілька.

По-перше, споруда театру вплинула на розвиток архітектури і містобудування Маріуполя, вона домінанта в забудові центру міста і гармонійно пов’язана з нею. Архітектурно-художні рішення монументально виразні, що виділяє театр серед інших споруд того періоду.

По-друге, театр представляє радянський неокласицизм та класичні принципи забудови міста. Авторами проєкту були відомі українські архітектори, чиї об’єкти зводили по всій Україні. Попри те, що в Маріуполі типовий проєкт використали повторно, побудований театр отримав індивідуальні риси, ба більше — повторне використання проєкту не зменшує його якості, а навпаки підкреслює те, що проєкт вдалий. Крім того, монументальна композиція в тимпані фронтону має художню цінність, оригінальність вирішення композиційної та творчої ідей і виконана з майстерністю.

По-третє, діяльність драмтеатру вплинула на розвиток культури і мистецтва в Маріуполі. Тут протягом 1968–1986 років працював народний артист УРСР режисер Олександр Утеганов, під керівництвом якого Маріупольський театр став одним з найкращих в Україні.

Ще одним критерієм був втрачений через бомбовий удар ступінь збереження. До 2022 року споруду театру не перебудовували, вона зберігала форму, обличкування стін, декоративне оздоблення фасадів і інтер’єру, параметри приміщень, конструкції, матеріал і стильове вирішення входів, рисунок і матеріал підлоги, освітлювальну арматуру тощо. Багато з цього знищив чи пошкодив вибух 16 березня 2022 року. Але, наприклад, три дерев’яні двері вхідної групи головного фасаду, виконані в неокласичній стилістиці 1950-х, виявились достатньо міцними — на фотографіях після вибуху вони ще існують. 

Наприкінці серпня 2022 року радник мера Маріуполя Петро Андрющенко виступив із заявою про те, що «драмтеатр не має ані історичної, ані архітектурної цінності, як і всі типові споруди радянського періоду». Хоча Маріупольський драматичний театр узяли на облік як пам’ятку архітектури майже 40 років тому.

Під час повномасштабної війни чимало українських чиновників дозволяють собі робити подібні заяви: наприклад, голова ОВА Харківщини Олег Синєгубов говорив про неможливість відбудови Харківської облдержадміністрації, хоча вона є пам’яткою архітектури, і, на думку представників архітектурної спільноти, підлягає відновленню. Схожа ситуація була після ракетного удару по центру Вінниці, коли голова Вінницької ОДА Сергій Борзов спочатку заявив про плани знести постраждалий Будинок Офіцерів, що також є пам’яткою архітектури і також може бути відновлений. Та згодом чиновник змінив свою думку і сказав, що Будинок Офіцерів став символом стійкості Вінниці.

Питання культурної спадщини завжди викликає протиріччя, коли мова заходить про реконструкцію чи знесення історичної будівлі. Проте це небезпечна і руйнівна практика. Часткова втрата автентичності не має стати причиною сумнівів в статусі пам’ятки архітектури. Більш того, статус пам’ятки накладає додаткові зобов’язання щодо відбудови споруди в автентичному вигляді. У світі є прецеденти відбудови навіть зруйнованих військовими діями об’єктів ЮНЕСКО: так, зокрема, Старий міст у Мостарі (Боснія і Герцеговина), зруйнований 1993-го під час Хорватсько-боснійської війни, вдалося відбудувати у 2003–2004 роках.

Спецпроєкт з розслідування створюється за підтримки Медіамережі