«Мені сказали: тебе купив чоловік». Історія жертви сексуального рабства із серіалу «Зі мною це не станеться» | Заборона
Читаєте зараз
«Мені сказали: тебе купив чоловік». Історія жертви сексуального рабства із серіалу «Зі мною це не станеться»

«Мені сказали: тебе купив чоловік». Історія жертви сексуального рабства із серіалу «Зі мною це не станеться»

«Мені сказали: тебе купив чоловік». Історія жертви сексуального рабства із серіалу «Зі мною це не станеться»

MEGOGO Audio разом з редакцією Заборони випустили документальний аудіосеріал «Зі мною це не станеться», присвячений торгівлі людьми. У чотирьох серіях ми розповідаємо історії людей, які потрапили в сучасне рабство — їх змушували продавати наркотики, перевозити нелегальних мігрантів, займатися секс-роботою. У текстовій версії ми публікуємо найголовніше, що вам варто знати про таку форму рабства, й розповіді людей, які пережили це. Перша історія — про дівчину, яка потрапила в сексуальне рабство в Македонії, а потім і в Лондоні. 


Ірині (ім’я змінено з міркувань безпеки) було десь вісімнадцять, коли вона поїхала з України в Македонію працювати танцівницею в клубі. Це був кінець 90-х, коли президентом ще був Леонід Кучма, а у Києві розкіш межувала з екстремальною бідністю. Ірині бракувало грошей на життя і хотілось поїхати з країни на пошуки щастя, а знайома якраз запропонувала роботу за кордоном — та швидко погодилась. Однак ця робота обернулась довготривалим сексуальним рабством.

Клуб, де Ірина мала працювати танцівницею, розташовувався у центрі Скоп’є — столиці маленької балканської країни на кордоні з Грецією.

«Туди приходили заможні чоловіки, — розповідає Ірина. — Були і македонці, і іноземці, багато американців. За місяць можна було заробити 2-3 тисячі [доларів]».

В обов’язки Ірини, як їй сказали спочатку, входили танці й консумація. Консумація — це супровід гостя в ресторані або клубі, коли спеціальний працівник або працівниця обслуговує клієнта: розмовляє з ним, пропонує коктейлі. Від замовлень така людина отримує свій відсоток — і, власне, на цьому заробляє. Але Ірині майже відразу сказали, що вона має пропонувати клієнтам секс. А це не входило в її плани.

«В клубі працювали дівчата з різних країн, і в місцевих були бойфренди, які працювали там же, але від нас, українок, очікували, що саме ми маємо надавати такі [секс-] послуги, — розповідає Ірина. — Не напрягали, але чітко говорили, що ми маємо це робити».

Ірина досить швидко зрозуміла, що умови, які їй пообіцяли, не дуже відповідають реальності. Вона не хотіла спати з клієнтами. А потім сталося дивне: дві дівчинки з України, з якими вона працювала в клубі, втекли.

«Мені сказали, що дві українки звернулися до українського посольства і там їм допомогли втекти [з Македонії], — згадує вона. — Тоді нас попередили: ще раз таке повториться — і клуб закриють. Начальник клубу не хотів таких проблем. Врешті поліція почала приходити до нас додому, і мені почали натякати, що з поліцією треба мати дружні стосунки, тобто переспати. І взагалі, що треба робити так, як усі. Але я навідріз відмовлялася, протестувала».

Можливість утечі

Невдовзі охоронець клубу підійшов до Ірини і сказав, щоб збиралась — мовляв, поїдемо в посольство робити документи (у дівчини не було візи). Вона погодилась і сіла в машину. Але повезли її зовсім не в посольство, а в іншу частину країни, ближче до Албанії. 

«Там я дізналась, що мене продали в бордель, — каже Ірина. — Сказали: будеш робити те, що роблять усі тут, і будеш надавати [сексуальні] послуги кожного дня, як інші дівчата. Казали, якщо не буду слухатися, мене можуть побити або перепродати навіть гіршим».

Ірина згадує: у цей клуб приходили клієнти й вибирали з танцівниць, з ким їхати в готель. За ніч платили приблизно 100 доларів, але ці гроші йшли до власників. Це продовжувалось приблизно шість місяців. З іншими дівчатами Ірина іноді обговорювала можливість втекти або інші варіанти. Одним з них був викуп.

«Мені казали, що в клуб може приїхати хтось, хто зможе нас викупити і вивезти за кордон, — розповідає вона. — В клубі був начальник, який знаходив покупців для дівчат, домовлялися, потім переправляли їх за підробленими паспортами у Європу. Ну, і мене вибрали. Сказали: у такий-то день тебе купив чоловік».

Рабство в центрі Лондона

Ірину посадили в автомобіль і сказали, що їдуть за кордон. Після тривалої і ризикованої подорожі з підробленими документами вона з рабовласником опинилися в Лондоні.

Рабовласник був албанцем. Разом з групою земляків він заснував бізнес із секс-роботи в англійській столиці й купував собі рабинь у борделях на кшталт того, де опинилася Ірина. За українку він заплатив 10 тисяч доларів.

«В нього був план, що я буду з ним весь час і приноситиму дохід, — розповідає Ірина. — Він викупив мене не тому, що пожалів. Йому потрібно було більше грошей, і я мала їх відпрацювати».

Так минув рік. Ірина жила разом з албанцем-рабовласником в одному зі спальних районів Лондона. З ними жили його брат і дівчина з Молдови, теж рабиня. Звідти Ірина щодня вирушала на квартири в інших районах. Там були такі самі рабині, як і вона. Щоб звільнитись з рабства, Ірина повинна була повернути рабовласнику всі гроші, що він віддав за неї. Але кожного разу він знаходив причину, чому гроші ще не відпрацьовані. 

«Він змушував мене працювати щодня, і коли я відмовлялася — бив, — згадує Ірина. — Це був повний контроль: я не отримувала грошей на руки, він мене відвозив на «роботу» і привозив назад, не мала вихідних і не могла виходити сама на вулицю. Я була дуже худою і вже просто не могла працювати. В мене почало зривати дах, особливо коли він почав мене бити перед друзями — тоді зрозуміла, що треба щось робити».

Втекти від чоловіка, який тримав Ірину в сексуальному рабстві, допоміг англієць — її клієнт. Вона розповіла йому, що відбувається, і той перевіз її до себе. Згодом вони одружилися і провели у шлюбі майже 14 років. Нещодавно Ірина повернулась в Україну, але вже без чоловіка. 

Ірина намагалася отримати документи на постійне проживання в Англії, але там дізналися, що паспорт підроблений, і депортували її на батьківщину, в Україну.

Те, про що мовчать

За даними Національної поліції України, за 2020 рік затримали 87 злочинців, які втягнули жінок у сексуальну експлуатацію, а за чотири місяці 2021 року таких було 34. Ці цифри здаються несуттєвими — здебільшого через те, що жінки, які опинилися в рабстві, не звертаються в поліцію через страх, що людина, яка тримала їх у заручниках, може погрожувати, шантажувати, завдати їм шкоди.

Сексуальне рабство — це явище, яке досі існує, і одна з найскладніших і табуйованих тем в українському суспільстві і загалом у країнах з нестабільною демократією. Публічно постраждалі жінки про це майже не говорять. 

Як реагує поліція?

Оперативник 4-го відділу з боротьби з сексуальною експлуатацією у міграційній поліції Києва Руслан (прізвище не вказуємо через те, що він працює під прикриттям) каже, що ситуації, коли жінка опиняється в сексуальному рабстві, трапляються доволі часто. У його відділі цього року відбулися дві спецоперації — оперативники затримали вербувальників, які намагалися відправити українок за кордон надавати послуги сексуального характеру під виглядом іншої роботи. 

«Банальний приклад: дівчину запрошують працювати в бар офіціанткою, — розповідає Руслан. — А в аеропорті в неї забирають документи, селять у якусь квартиру і кажуть, що треба надавати секс-послуги. Вона каже, що не хоче цього робити, її закривають на три дні, і після того, як посидить у чотирьох стінах, починає погоджуватися на їхні умови. Таких дівчат тримають в ізоляції: не можна вийти в місто, постійно перебуваєш з охороною. Для того щоб почали випускати на волю хоча б на трошки, потрібно завоювати довіру — це відбувається з часом — і потім звертатися в консульство або посольство рідної країни, щоб ті забрали і зробили документи».

Руслан каже, що поліція реагує на звернення жінок, якщо був факт введення в оману. Саме це дозволяє зафіксувати злочин і арештувати винних. Він розповідає, що велику роль в організації сексуальної експлуатації відіграють місцеві вербувальники.

«Дівчата звідси, як правило, не вилітають самостійно, — пояснює оперативник. — Є куратори, які відповідають за квитки, посадку, трансфер від дому до аеропорту. Щоб задокументувати факт вербування, дівчата пишуть заяву в поліцію, ми отримуємо санкцію суду і контролюємо спробу переправлення дівчат цими кураторами і затримуємо їх у момент відправки».

 

Що робити, якщо опинилась у секс-рабстві?

В Україні небагато неурядових організацій, що допомагають людям, які потрапили у рабство. Це одна з найскладніших тем по всьому світу. Наприклад, Ірина, коли повернулася в Україну, звернулась до Міжнародної організації з міграції, що допомагає жертвам торгівлі людьми, і отримала статус потерпілої, який дає можливість одержувати різну допомогу. 

Ще є українська громадська організація «Ла Страда», яка надає психологічну та юридичну підтримку постраждалим. Юристка організації Дарія Пильо розповідає, що потрібно робити жінці, щоб не опинитися у ситуації, коли тебе експлуатують. 

«Треба почати з документів. Якщо роботу [за кордоном] пропонує компанія, необхідно перевірити в Міністерстві соціальної політики, службі зайнятості України, чи є вона в реєстрі компаній, які можуть здійснювати свою діяльність за кордоном, — пояснює Пильо. — Якщо компанія працює легально і фігурує в цьому реєстрі, треба перевіряти документи, які ви підписуєте щодо працевлаштування і візи. Це має бути трудова віза, а не туристична на 90 днів. Далі потрібно підтримувати зв’язок з родичами, щоб вони постійно контактували з людиною, яка перебуває за кордоном — наприклад, зідзвонюватись кожного дня у певний час».

Розкриття злочину

Ірині важко розповідати свою історію, незважаючи на те, що це було так давно. Два роки тому вона написала заяву в поліцію про незаконне утримання її в сексуальному рабстві, поліція відкрила справу й визнала Ірину потерпілою. Але вона не вірить, що злочинне угруповання розкриють — минуло занадто багато часу.

Жінка проходила психотерапію, але досі не може впоратися з наслідками того, що сталось, — каже, це травма на все життя.

«Після того, що зі мною сталося, я більше не довіряю людям взагалі, якщо чесно, — каже Ірина. — Неможливо передати, що я відчувала в той момент, як це — бути жертвою, знаючи, що все могло б бути по-іншому. Ти опиняєшся у ситуації, де не можеш себе контролювати, мусиш робити те, що тобі кажуть, і ти лишаєшся цим рабом. Ти живеш не своїм життям, а чужим». 


Цей документальний аудіосеріал створений за підтримки Канадсько-українського проєкту розвитку поліції.

Над подкастом працювали: Катерина Сергацкова, Юліана Скібіцька, Роман Степанович. Виробництво MEGOGO Audio.

Нагору