«На питання, чи є тут міни, сказав: “Відсоток 80/20 — кожен п’ятий крок небезпечний”». Щоденник військового фотографа
Фотограф Влад Краснощок їздив разом із ЗСУ забирати трофейну техніку російської армії, бачив позиції, з яких окупанти обстрілюють міську інфраструктуру, ходив замінованими містами та продовжує документувати хроніку руйнації Харкова. Заборона публікує фотощоденник Краснощока.
Про автора: Влад Краснощок — харківський художник, який працює з фотографією, член групи «Шило». З перших днів війни Влад документує рідний Харків, їздив з волонтерами до Лисичанська та інших міст Донбасу. Фотографує для музею Харківської школи фотографії.
У машині були два Сашка, Вадим, Микола Миколайович та хлопець із болгаркою. Так само десь поруч сидів я, обвішаний фотоапаратами. Мене попросили зняти для Музею оборони Харкова. Ми їхали за окружну до тієї самої розйобаної колони, в якій були серед іншого підсмажені омонівці, що їхали нас «звільняти».
Під’їжджаючи до окружної, хлопець із болгаркою попросив пігулку заспокійливого. За час війни далеко від дому він не відходив, а місця, до яких ми під’їжджали, регулярно обстрілювалися блядським «Градом». Під’їхавши на місце, я трохи відзняв на цифру на благо батьківщини і паралельно трохи підзняв на чорно-білу плівку для батьківщини та себе. До нас на розбирання вцілілих «консерв» (розбита техніка орків) під’їхали харківські «восьминоги» (підрозділ «Кракен»). Хлопець із болгаркою почав різати якусь гармату і трохи заспокоївся, поки ми з двома Сашками та Вадимом пішли розглядати поранених і вбитих «Тигрів» та інший підсмажений металобрухт.
Хлопці веселі, з почуттям гумору. Командир Саша з відкритою посмішкою, як у Гагаріна, Саша та Вадим — брати, теж веселі та кльові хлопці. Микола Миколайович керував процесом відпилювання артефактів. Коли ми все зробили, почали летіти блядські «градини», і хлопець із болгаркою знову зловив блідого. Хлопці-військові включили режим стебалова та знущалися, доки ми не приїхали до Харкова та не вивантажили відрізане від «консерв» добро. Потім була поїздка в «підарпосадку» (лісопосадка в районі Малої Рогані, де стояла орківська техніка), звідки виродки обстрілювали Горизонт, Чугуївську трасу, район ХТЗ та куди карта ляже.
Два Саші, два найкращих друга, йшли попереду впевненим кроком, я плентався ззаду і дзижчав своїм горизонтом. На питання, чи є тут міни, Сашко, командир із відкритою посмішкою, сказав, що відсоток 80/20. Тобто кожен п’ятий крок небезпечний, але ніхто не боїться. Так я познайомився та потоваришував із захисниками Харкова та нашої країни. Пізніше я їздив з волонтерами на Донбас, встиг побувати у Лисичанську, Сєвєродонецьку, Привіллі, Слов’янську, Бахмуті, Авдіївці та інших гарячих точках. Дорога Бахмут — Лисичанськ була зигзагом з насипів, на узбіччях яких валялися трупи цивільних машин. Поля навколо були всіяні круглими чорними плямами, схожими на стелі в під’їздах наших дев’ятиповерхівок, з яких стирчить сірник, що згорів.
Минуло місяця два. Сашко відзначав тридцятиліття весілля, а інший Сашко, як завжди з усмішкою, розповідав, як навчав молодого бійця прикрасам війни. Минуло трохи часу, я стояв на Алеї Слави відомого харківського цвинтаря. Хлопці, що виносили з машини лаковану труну, підійшли до мене і сказали: «Влад, починай, працюємо». У труні був той самий командир із відкритою усмішкою Сашко, який віддав своє життя у бою під Харковом — єдиний загиблий того дня. Кінець.
