Читаєте зараз
«Навальний» обійшов на «Оскарі» фільм про дітей Донбасу. Чому це стало можливим? Розбір Заборони

«Навальний» обійшов на «Оскарі» фільм про дітей Донбасу. Чому це стало можливим? Розбір Заборони

Maria Pedorenko

12 березня в Лос-Анджелесі пройшла 95-та церемонія вручення нагород Американської кіноакадемії «Оскар» (хто переміг — читайте тут). 

В номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм», де була представлена стрічка «Будинок зі скалок» про дітей з дитячого притулку в Лисичанську, перемогу зрештою отримав фільм «Навальний». Редакторка Заборони Марія Педоренко розмірковує, чому саме байопік російського опозиціонера отримав золоту статуетку та що може означати таке рішення.


Про що «Навальний»?

Стрічка сфокусована на Олексії Навальному — 46-річному російському опозиціонері, який за понад 20 років у політиці зарекомендував себе як палкого противника президента РФ Володимира Путіна. Втім, з цих років канадський документаліст Деніел Роер сфокусувався на кількох останніх, коли Навальний майже помер від отруєння «Новачком», пройшов реабілітацію в Німеччині та після повернення в Росію потрапив до тюрми за, скоріш за все, сфабрикованою справою. Протягом 90 хвилин режисер доволі динамічно перемикається між ключовими моментами цього періоду, де насамперед приділяє увагу не подієвій хроніці, а персоні Навального, який грає в Call of Duty, дивиться «Ріка та Морті» і навіть вчить дочку знімати відео для TikTok.

З ким «Навальний» змагався у свої категорії?

«Все, що дихає» / All That Breathes, режисер Шонак Сен

Двійко індійських братів все дитинство чули: не можна годувати хижих птахів — очікуй біди. Та коли роки по тому Нью-Делі затягнуло отруйним смогом, а шулики один за одним почали падати з неба, брати вирішили присвятити своє життя порятунку птахів. «Все, що дихає» — це друга режисерська робота Шонака Сена і перша, що отримала такий прийом від глядачів і профспільноти. На рахунку стрічки півтора десятка нагород, зокрема гран-прі на фестивалі «Санденс» та каннське «Золоте око» за найкращий документальний фільм.

«Вся краса і кровопролиття» / All the Beauty and the Bloodshed, режисерка Лора Пойтрас

Другий в історії Венеційського фестивалю док, що забрав головний приз — фільм про боротьбу американської фотографки з фармацевтичним монстром. 69-річна Нен Ґолдін з камерою вже понад пів століття, і розквіт її карʼєри припав на опіоїдну епідемію в Америці. Через наявність наркотичної речовини в загальнодоступних знеболювальних люди ставали залежними від опіоїдів та вмирали десятками тисяч щороку. Свою вину в цьому визнала компанія Purdue Pharma, чиї власники за сумісництвом відомі як щедрі філантропи в артспільноті. Та визнанню провини передували багаторічні протести, де Ґолдін була постійною учасницею. 

«Вогонь кохання» / Fire of Love, режисерка Сара Доса

Любов, життя та смерть Каті й Моріса Крафтів — французького подружжя вулканологів, які провели разом 20 років і померли в один день. Як і ще 40 осіб, які разом із Крафтами приїхали стати свідками виверження вулкана Ундзен в Японії. Крім численних робіт з вулканології, подружжя залишило по собі великий відеоархів, що ліг в основу стрічки «Вогонь кохання». 

«Будинок зі скалок» / A House Made of Splinters, режисер Сімон Леренґ Вільмонт

Своєрідна історія дорослішання дітей з центру соціально-психологічної реабілітації в Лисичанську незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Перебуваючи неподалік лінії фронту на Донбасі, юні герої стрічки паралельно проживають власні драми (пияцтво батьків, судову тяганину за опіку) під чутливим наглядом камери данського режисера. В профільних медіа непомітну присутність Вільмонта за кадром одночасно хвалили та критикували (детальніше про це тут), та зрештою в документаліста вийшов дуже обережний портрет ускладненого дитинства, який нагадує: людині завжди потрібна інша людина.

Чому саме стрічка про російського опозиціонера забрала золоту статуетку?

Кожна церемонія «Оскар» має свій неофіційний і негласний маніфест — певний символізм, який можна зчитати, дивлячись на загальний перелік переможців. Торік серед лауреатів були майже самі історії про чужих серед своїх: як-от співоча дівчина в родині з вадами слуху у «CODA», чи закритий гей серед ковбоїв в «У руках пса», чи родина протестантів у центрі конфлікту з католиками у «Белфасті», чи дівчина без здібностей у магічній родині в «Енканто».

Нерідко результати премії можна розцінити як відповідь на суспільно-політичну ситуацію (як світову, так і суто американську). Так найкращим фільмом пандемійного 2020-го стала «Земля кочівників» — антикапіталістичний маніфест про людей, які працюють посезонно на складах Amazon і живуть у трейлерах. А у 2018-му, коли посаду президента США вже рік обіймав ксенофоб Дональд Трамп, статуетку взяла «Зелена книга» — фільм про подорож білого водія та чорного піаніста Америкою часів расової сегрегації.

Минулий 2022-й рік став роком війни — зокрема й для багатьох країн світу, що надають фінансову допомогу Україні та приймають у себе вимушених переселенців, які тікають від війни. Для України велика війна — це буквально боротьба за існування, адже сусідня країна-терорист не лише щодня вбиває її громадян, а й ставить під сумнів територіальні кордони, мову, культуру та історію. І таким чином продовжує свою жорстку політику колоніального імперіалізму навіть через 30 років після здобуття Україною незалежності.

Так і серед переможців «Оскара» самі лише фільми про боротьбу за існування — як метафоричні (лідер гонки «Все завжди й водночас»), так і буквальні («Кит» Даррена Аронофскі). Стрічку «Навальний», в принципі, також можна розглядати в конотації боротьби за існування, адже політик буквально пройшов через замах на вбивство та на останніх кадрах з тюрми виглядає майже невпізнаваним через фізичні трансформації.

Проте, коли Україна просто зараз перебуває у поєдинку з імперіалістичною махіною, а світ поступово звикає до постколоніального дискурсу, рішення міжнародної кінопремії нагородити «Навального» статуеткою наче нівелює всю цю боротьбу в культурній площині. Адже Олексій Навальний — такий самий імперіаліст, як і чимало його співгромадян, і тільки після останніх двох років у тюрмі визнав анексований Росією Крим територією України. Натомість у стрічці його політичним поглядам приділено суттєво менше часу, ніж подіям життя: у фільмі Навальний говорить, що йому завжди пригадують спільні акції з російськими націоналістами, які він пояснює бажанням побудувати «широку коаліцію» проти чинної влади. 

Яку роль в перемозі відіграє промоція?

Щороку перед сезоном нагород у США розпочинається масштабна промокампанія For Your Consideration (буквально «До вашої уваги»), насамперед спрямована на членів жюрі. Це телевізійні проморолики та програми, реклама, приватні кіносеанси, поштові розсилки й навіть ціла інсталяція з живої корови та банера з портретом акторки Лори Дерн — так режисер Девід Лінч промотував свою стрічку «Внутрішня імперія».

Напередодні цьогорічного «Оскара» навколо кампанії For Your Consideration розгорнувся скандал, коли в шорт-лист номінації «Найкраща жіноча роль» потрапила Андреа Райзборо з її роллю техаської одинокої матері у фільмі «Заради Леслі». Стрічку з касовими зборами у 27 тисяч доларів, яку оминули всі інші кінопремії, масово почали хвалити голлівудські зірки, а про видатну акторську роботу Райзборо журналістам розповідали Кейт Вінслет, Демі Мур, Дженніфер Еністон та інші. 

Зрештою після оголошення номінантів на «Оскар» Американська кіноакадемія розпочала внутрішнє розслідування — чи не порушила агресивна промокампанія Райзборо процедуру висунення номінантів? Зокрема правило проти лобіювання, що забороняє прямо звʼязуватися з членами кіноакадемії для промоції фільму, адже, за даними Los Angeles Times, команда стрічки «Заради Леслі» найняла піарників, які особисто обдзвонювали зірок. За підсумками розслідування номінацію в Райзборо не забрали, проте у своїй категорії вона програла акторці Мішель Єо.

Бажання широко розрекламувати свій фільм зрозуміле, адже щороку на розгляд кіноакадемії потрапляють сотні фільмів, і переглянути кожен з них — задача доволі нереалістична. Формують шорт-листи профільні гілки кіноакадемії: документалісти оцінюють документальні стрічки, музиканти — саундтреки до фільмів і так далі.

Згідно з даними кіноакадемії, на розгляд документальної гілки торік потрапили 144 повнометражних і 98 короткометражних фільмів. До коротких списків в кожній категорії потрапили 15 стрічок, і лише пʼять зрештою дійшли до номінації.

Якщо підрахувати, загалом в номінаціях на цьогорічний «Оскар» фігурували 54 стрічки, проте досвід попередніх років показує, що й їх дивляться далеко не всі члени кіноакадемії. 2015-го видання The Hollywood Reporter зʼясувало, що 6% кіноакадеміків не дивилися всі 8 стрічок, номінованих тоді в категорії «Найкращий фільм». 

При цьому не дивитися ту чи іншу стрічку члени кіноакадемії можуть не лише через брак часу, а й з особистих міркувань. Так, 2014-го двоє членів жюрі на умовах анонімності розповіли, що не дивилися тодішнього переможця, картину «12 років рабства», саме через тематику. А 2018-го кіноакадеміки не хотіли дивитися горор «Пастка», бо не вважали його достойним змагання.

Що ж до «Навального», то за дистрибуцію стрічки відповідала компанія Warner Bros. Pictures, однак фільм виходив лише в обмеженому прокаті у пʼяти країнах, серед яких немає не тільки Росії (з очевидних причин), а й рідної для режисера Канади. Широкому глядачеві док про Олексія Навального став доступний на стримінговому сервісі HBO Max (втім, даних щодо кількості онлайн-переглядів стрічки Забороні знайти не вдалося). Інформації про бюджет фільму «Навальний» у відкритих джерелах немає. Натомість дані про касові збори фільму відрізняються залежно від джерела — від майже 63 тисяч до 107 тисяч доларів.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій