Усі, хто залишається в окупації, — колаборанти? Ось що розповідає молодь, яка ховалася від росіян у Херсоні

Серед найбільш радикально налаштованих громадян можна почути думку, що навіть залишитися під окупацією — вже колабораціонізм. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова побувала в деокупованому Херсоні, поспілкувалася з місцевими й намагається відповісти: на які поступки доводилося йти українцям та чи можливо не спричинити великої шкоди, коли тебе змушують співпрацювати?

Коли я опинилася в Херсоні за кілька днів після визволення міста від російських окупантів, мене здивувало, що на вулицях було багато молоді. Здивувало тому, що за час окупації сформувалася громадська думка: усі, хто хотів виїхати з окупованих міст, виїхали. І передусім — молодь, бо молоді потрібно продовжувати жити «по-нормальному». Але це була помилка. 

Толя — молодий чоловік, якому трохи за двадцять, — лишався в Херсоні від початку російського вторгнення. Але не тільки тому, що це його дім: якби виїжджав через російські блокпости, міг би ніколи не вибратися. 

До окупації він був проукраїнським активістом. Та коли Херсон за допомогою місцевих колаборантів зайняли росіяни, стало зрозуміло, що проявляти проукраїнську активність — небезпечно. Вже на початку вторгнення Забороні було відомо чимало історій про те, як російські військові забирали волонтерів і активістів «на підвал», убивали людей за їхні погляди, тримали тижнями в тюрмах і катували. Толя придумав собі стратегію виживання. 

«Я уявив собі, що відбувається продовження коронавірусу, тому потрібно залишатися вдома», — розповідає він Забороні.

У домі, де живуть Толині батьки, був сусід, який уже 24 лютого кричав на весь двір в алкогольному маренні: «Росія, вперед!» Він не раз погрожував тим чи іншим сусідам нацькувати на них росіян. Так робив багато хто: якщо зав’язався конфлікт з умовним сусідом, кликали «народну міліцію», що складалася з росіян і місцевих колаборантів. Зустріч із цією «народною міліцією» могла закінчитися трагічно: людей забирали «на підвал», декого катували, намагаючись витрусити зізнання в роботі на ЗСУ, а дехто ніколи не повернувся додому. Тож Толя сидів у квартирі й намагався якомога рідше спілкуватися зі сторонніми людьми, коли доводилося виходити на вулицю.

В окупації були свої правила. Майже кожен, кого я зустріла в Херсоні, розповідав: виходити на вулицю треба було в непомітному одязі, жодних яскравих деталей. Для жінок були додаткові правила: не робити мейкап, не носити короткі спідниці, не проходити повз військових. Молоді жінки переважно не з’являлися на вулиці на самоті — завжди потрібен був супровід, щоб окупанти не чіплялися. Було ще одне правило: не носити при собі «справжнього телефона», тобто смартфона, де були соцмережі, фото й відео, які могли скомпрометувати людину. Із собою завжди був кнопковий «цвяходер», а «справжній» зберігався вдома. 

Але що було робити, якщо доводилося перетинатися з російськими військовими? Даня, молодий хлопець 25 років, розповів Забороні, як одного разу заїхав у чужий район у справах, а там — перевірка документів. Каже, російський військовий дивиться на його паспорт — українську ID-картку — хитає головою і запитує: ти ж російський паспорт, сподіваюся, збираєшся брати? Даня, який ніколи не був прихильником «русского мира» і брав участь у проукраїнських подіях, подумки висловив окупанту все, що думає про російський паспорт. Але якби сказав уголос — відправився б «на підвал». Тому відповів, що, звісно, вже біжить записуватися у чергу. Тоді військовий від нього відчепився. 

Людям в окупації доводиться йти на компроміси із совістю, щоби вижити. У Херсоні працювало так: якщо не можеш уникнути розмов з окупантами — придумай собі легенду, але не співпрацюй. Не допомагай ворогу, щоб отримати для себе бенефіт — якщо ти, звісно, не агент під прикриттям. Якщо до співпраці примушують тортурами, які не можеш витримати, — роби це так, щоби не завдати серйозної шкоди. Принаймні це ті формули, що озвучують люди, які провели в окупації дев’ять місяців і вижили. 

Чи були в Херсоні колаборанти? Були, і вдосталь, щоби тримати місто під контролем окупантів. Але більшість намагалися вижити в рідному місті, підтримуючи близьких і найуразливіших співгромадян й іноді — ризикуючи власним життям. За час окупації в місті був і партизанський рух, і рух опору «Жовта стрічка», про який Заборона розповідала тут. Місцеві тюрми — ті, які називають «підвалом», — були переповнені людьми, які опиралися російським загарбникам. Багатьох намагались зламати, але врешті не змогли, і Херсон повернувся під український контроль.

Коли росіяни захопили Бучу, Ірпінь та інші міста, ніхто не казав, що ті, хто залишався на цих територіях, — колаборанти або підтримують окупацію. Принаймні мені така «громадська думка» не траплялася. Проте така думка склалася про регіони, в яких до вторгнення були помітні проросійські настрої, — як-от Херсонщина. Нібито якщо там хтось колись підтримував «русский мир», значить, усі зрадники. 

Але історія останніх дев’яти місяців у Херсоні демонструє, що в окупації можна залишатися українським громадянином, патріотом і чинити спротив відповідно до своїх сил. І ще вона вчить, що «громадська думка» про людей в окупації здебільшого хибна.