«Обіймаєш кулемет і так стоїш… Це війна»: пацієнти центру Superhumans діляться і мовчать про війну в репортажі журналіста з Португалії

Португальський журналіст Андре Луїс Алвес працює в Україні, аби розповідати світу про те, з чим стикається наша країна та як все це переживають її жителі. Він відвідав захисників та захисниць, які одужують у реабілітаційному центрі Superhumans на Львівщині. Його співзасновник, американський мільйонер і меценат Говард Баффет, пожертвував на це 15 мільйонів доларів.

Ось вражаючі розповіді людей, які вижили, але втратили кінцівки або зазнали інших серйозних поранень.

Як працює Superhumans

Некомерційний реабілітаційний протезний центр Superhumans відкрився у Львівській області 14 квітня 2023 року і вже надав сотні протезів військовослужбовцям і цивільним. Усі користувачі мають подати заявку онлайн. Наразі в черзі центру близько 500 осіб — більшість з них чекають на операцію з реконструкції обличчя. Щодня між реабілітацією, виготовленням протезів і басейном тут проходять 60 людей.

Все починається з ампутованої частини кінцівки — кукси. Інколи ногу, яку спочатку ампутували, доводиться ампутувати знову, пояснює менеджер зі зв’язків із громадськістю центру Superhumans Андрій Іщик. Потім переходять до конструкції чаші, куди має стати кінцівка. У центрі використовують два методи конструювання: один з гіпсового зліпка, а інший — за допомогою 3D-друку, що значно прискорює процес, який тепер займає близько 30 хвилин.

Поки Андрій показує центр, Заборона зустрічає кількох поранених бійців. Серед них і Володимир, віком до 30 років, з Харківської області. До того, як потрапити у Superhumans, він лежав у п’яти різних лікарнях. Тиждень тому чоловік почав реабілітацію тут і вже робить перші кроки на протезі. Завтра він побачить свого дворічного сина вдруге після його народження. «Вони їдуть до мене з Німеччини, — каже він з посмішкою. — Я мав працювати з безпілотниками, але посада була недоступна, тому мене перевели в піхоту під Бахмут… Це була міна-пелюстка у Кліщіївці у жовтні 2023 року». Ця пластикова протипіхотна міна завдовжки 12 см має 37 грамів рідкої вибухівки всередині. Вона діє 10 років. Завезена радянською армією в Афганістан, ця схожа на іграшку міна вбила та травмувала тисячі дітей.

Дефіцит і місцеве виробництво

В Україні всього п’ять протезистів верхніх кінцівок. З нижніми кінцівками проблем немає. «У нас є п’ять-шість терапевтів для нижніх кінцівок і два — для верхніх. Ще один зараз проходить підготовку тут», — додає Андрій Іщик. Центр має склад із запчастинами й індивідуальними протезами та надає повну допомогу кожному пацієнту. Це, за його словами, контрастує з досвідом пацієнтів, які отримали протези за кордоном: через відстань важко забезпечити належний догляд та реабілітацію.

Вже вісім років Григорій Григоренко виготовляє гіпсові зліпки кукс. Коли Андрій представляє його як скульптора центру, Григорій сміється: «До повномасштабного вторгнення це були переважно цивільні люди, а ампутації були спричинені захворюваннями на кшталт діабету. Зараз у мене набагато більше роботи, і це переважно військові». Андрій каже, що офіційна кількість поранених мирних жителів з ампутаціями в Україні — 500, але ми обидва погоджуємося, що це звучить нереально. Що стосується солдатів з ампутаціями, то на літо 2023 року це число коливалося між 20 та 50 тисячами, що вже можна порівняти з масштабами ампутацій під час Першої світової війни.

На другому поверсі 35-річний киянин Сергій ходить на двох протезах, спираючись на бруси. Лікар підганяє його протез, бо одна кукса стала коротшою.

«Я б волів не згадувати про це в деталях. Раніше було легше. Все сталося дуже тупо і буденно: напад у Костянтинівці під Бахмутом у липні 2023 року. Ми спали на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Близько першої ночі дві ракети зруйнували будівлю. В очікуванні допомоги я провів під завалами 8–10 годин», — розповідає Сергій. За його словами, вони з побратимами збиралися провести там лише чотири дні, щоб стати на позицію. «На третій день на нас напали. Я був з трьома колегами, які вийшли з будівлі неушкодженими, тому що спали в кутках кімнат. Я був посередині, тож все впало на мене», — каже захисник, знизуючи плечима. Сергій намагається жити нормальним життям, наскільки це можливо. Він має трирічного сина.

Протезування в Україні та за кордоном

Заходимо в майстерню з незавершеними протезними роботами і декількома протезами ніг. «Ми співпрацюємо з такими компаніями як Ottobock у галузі протезування. Поки що ми виробляємо лише вуглецеві чаші, хоча маємо плани розробляти та виготовляти протези тут через три роки. Можливо, за рік ми почуємо трохи більше про це. Маємо партнерство зі Львівською політехнікою», — пояснює Андрій.

Місцеве виробництво дозволить збільшити кількість доступних протезів. Наприклад, собівартості одного протеза з Німеччини вистачить, щоби виготовити три такі в Україні, додає менеджер, бо зростають інші витрати. Якщо раніше покладалися на механічне коліно вартістю $3000–5000, то зараз використовують складніше, електронне. Воно коштує у 18 разів більше — це дорожче, ніж маленька квартира у більшості українських міст.

Володимир займається сенсибілізаційними вправами з терапевтом. «Ви можете мене сфотографувати, але я не хочу нічого говорити про цю війну», — каже він англійською. Руки та обличчя Володимира деформовані й темні; від ураження осколками під час вибуху він ледь не осліп. Йому не потрібно нічого говорити про війну, і нам самим теж бракує слів у його присутності. Терапевт м’яко торкається його рук, поки чоловік стискає прищіпки задля зміцнення пальців.

Поряд з ним Дмитро Волощенко, який втратив праву ногу до тазостегнового суглоба. Він заплющує очі на мить, поки інший терапевт масажує його шрам. Ми відходимо, щоб не порушувати режим лікування.

Центр фінансується виключно коштом пожертв, і зробити це може будь-хто. Перша леді Олена Зеленська та міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко входять до складу наглядової комісії центру. Також є домовленість із Міністерством оборони України, але уряд не сприяє діяльності центру фінансово. «Ми сподіваємося, що центр Superhumans подасть приклад того, як система має працювати в майбутньому», — підсумовує Андрій Іщик.

Фонд Говарда Баффета почав фінансування з $15 млн на будівництво корпусів і $1 мільйона — на придбання протезів. Зараз у центру вже є кілька партнерів, наприклад, одна з найбільших українських IT-компаній SoftServe, яка пожертвувала $1 млн на розробку протезів рук, і український торговий майданчик Rozetka, який також фінансує реабілітацію.

Поруч будують клініку реконструктивної хірургії обличчя. Центр поки що не надає таких послуг, і більшість пацієнтів у списку очікування чекають саме на операцію на обличчі.

Від героїв до надлюдей: пацієнти Superhumans

20-річна одеситка Руслана Данілкіна розповідає про перші місяці свого лікування. «Після ампутації я взагалі не могла уявити своє подальше життя. Могла бачити лише три-чотири дні максимум, — ділиться дівчина, поранена рік тому на Херсонщині. — Покращення приходило хвилями. Іноді мені навіть не хотілося одягатися чи пити каву з батьками. Ключовим був момент через два місяці після втрати ноги — наближався день, коли я отримаю протез. Перші кілька місяців було складно його носити: було боляче, незручно і свербіло. Минув деякий час, перш ніж я зрозуміла, що можу так жити».

«Чого ти не можеш робити з цією ногою?» — запитую я. «Наприклад, звичайні присідання. Я почала пробувати альтернативні вправи. Тоді зрозуміла, що можу майже все, але по-іншому. Треба вчитися», — стверджує Руслана.

Андрій перебиває її: «Але ти брала участь у марафоні!» Руслана пояснює, що це був не марафон. Насправді вона пробігла лише 50 метрів, а потім пройшла п’ять кілометрів. «До травми я багато займалася спортом. Час у лікарні був важким, я просто мала вижити. Моя мама досі на передовій», — відповідає дівчина на запитання, що вона думає про війну.

Історія Ігоря, пораненого поблизу Роботиного

У басейні на першому поверсі зустрічаємо Олексія. Він воліє наполегливо тренуватися, щоб не відповідати на запитання. Навіть стрибнув у воду, наче лівої ноги не бракувало. Здавалося, що чоловік збирається поговорити, але він повернувся до плавання, спинившись лише в частині з гідромасажем.

Нарешті в спортзалі знаходимо Ігоря. Йому 29 років. Він із Сумської області, до великої війни був особистим тренером. У складі 132-го окремого розвідувального батальйону воював у Вербовому поблизу Роботиного Запорізької області. «Це місце — пекло. Хто б що не казав, зараз це найгірше місце, Авдіївка чи Бахмут — не порівняти. На землі міни, дроти, розкидані боєприпаси. Ночувати, навіть влітку, жахливо. Ти не можеш зігрітися. Не можеш нічого ввімкнути. Ворог може легко ідентифікувати тебе і дуже ретельний у своїх атаках безпілотниками. Ти в лисячій норі. Нічого не гріє, тремтиш, обіймаєш кулемет і так стоїш… Це війна. Ми всі підемо, якщо треба, ми всі підемо… А що залишається? Ми не хочемо жити в страху», — висловлюється Ігор.

Багато хто в його підрозділі загинув. Ігор був єдиним важко пораненим.

«Це був безпілотник із боєприпасом. В мене із собою було чотири турнікети, з яких довелося накласти три: на ногу, руку і кисть. Через чотири години я не відчував ноги, вона стала абсолютно чорною. Я був упевнений, що втрачу її. Вдалося врятувати руку, хоча турнікет у мене на плечі був майже 14 годин, і за годину рука геть заніміла. Я чекав евакуації один на землі 13 годин, ще півтори години ми добиралися до машини швидкої. Це лабіринт окопів — тому я так довго чекав на самоті», — згадує військовий.

Поранений 11 вересня 2023 року, він досі не почав користуватися протезом. «Сьогодні був перший день. Мені зробили чашу, куди кріпиться протез», — каже Ігор. Поки що він не планує повертатися до лав ЗСУ, але якщо війна триватиме довго, то може спробувати це зробити після одужання.