Читаєте зараз
 «Масштаби руйнування та горя не вкладаються в голові». Подорожній щоденник злочинів Росії

 «Масштаби руйнування та горя не вкладаються в голові». Подорожній щоденник злочинів Росії

Eduard Kaprov

Зі Львова до Харкова, а потім через Сумщину під Київ — це один з маршрутів ізраїльського фотографа Едуарда Капрова. Наприкінці березня він приїхав в Україну фіксувати, що принесла людям російська війна. Побачене за кілька днів, за його власними словами, не вкладається в голові: смерті, руйнування, військові злочини… З дозволу Едуарда Капрова Заборона публікує його подорожні нотатки та десятки знімків з реаліями українського сьогодення.

Матеріал містить зображення загиблих людей.

Я народився в країні, якої не існує на мапі вже понад 30 років. На моїх очах у серпні 91-го велика імперія розвалилася на частини.

Невдовзі я поїхав до Ізраїлю. 99-го, взявши до рук камеру, я отримав мандат на поневіряння і правомірність своєї цікавості пізнавати світ.

Поступово я усвідомлював, що, покинувши один «ізм», я опинився в іншому (з комунізму в сіонізм), і що всі мої поневіряння — це спроби пристосуватися до абсурду між високими ідеями та грубою реальністю.

Задовго до війни мій знайомий ізраїльський військовий журналіст питав, чи вважаю я, що таке можливо. Усі розуміли, але ніхто не вірив…

2014-го з особистих причин я ніяк не міг потрапити до України, і тому свідомо відсторонювався від того, що відбувалося. Особистих причин вистачало і цього разу. Але масштаб і цинізм того, що відбувається зараз, захлеснув мене з головою… Я був не в змозі вести колишнє життя. Діти, собака та кішка, борги, організаційні питання, питання друзів та близьких: «Навіщо?». Я розумів, що не зможу дати раціональну відповідь. Просто розумів, що маю бути там. Побачити. Відчути. Розповісти.

29 березня, незважаючи й усупереч, я вилетів до Кракова.

Усі дороги ведуть до Львова

Сюди, на захід, подалі від бомбардувань та жахів, вивозять свої сім’ї ті, хто зміг. З усього світу приходить гуманітарна допомога: ліки, бронежилети, теплі речі, спальники, їжа — все, що може бути потрібно місту в облозі. Тут тепер штаб. Звідси на схід, де точаться бої, їде допомога.

Тут я зустрів багато старих друзів та нових знайомих, яких привела сюди війна. Місто давало перепочинок, підтримуючи ритм життя. Мішки з піском, що закривають цокольні поверхи, безліч людей у військовій формі та поховання нагадували, що війна десь близько.

Я знаю, що повернуся сюди у мирний час насолодитися красою старого міста, але тепер я на голках чекав виїзду до Харкова.

Раннього снігового ранку 2 квітня я виїхав із Сергієм до Харкова. Його фургон був повністю завантажений гуманітарною допомогою. Сергій — харків’янин, один із волонтерів молодіжної організації Street Culture. Ми багато говорили. Я завалював його питаннями, і він охоче займався моїм лікнепом.

Тисячу кілометрів зі Львова до Харкова ми проїхали зі швидкістю циклону. Понад добу через нескінченні блокпости. Що ближче ми підбиралися до обложеного міста, то дорожче ставало паливо. Його то зовсім не було, то відпускали по 10 літрів на машину. У Харкові в штабі Street Culture з нетерпінням чекали на вантаж. Після теплого прийому вся команда зайнялася сортуванням вантажу по місцевих машинах.

«Бий, біжи, замри, здавайся»

Як будь-який сильний стрес, війна проявляє якості людей.

Я виїхав з Женею та Владом. Дорогою Женя розповідав мені про життя ДО. Про те, як він та багато інших втратили роботу, про свій вибір залишитися та допомагати. Тепер у їхніх силах вплинути і наблизити час, коли все відбудовуватиметься наново.

Центр міста трохи оживає. Поки що немає громадського транспорту, але машин на вулицях все більше, тому вже настав час включати світлофори, без яких обходилися останній місяць.

Північні райони, Салтівка, як і раніше, апокаліптичні… Це райони-примари, вони навряд чи коли-небудь приймуть довоєнний вигляд. Там, як і раніше, ховаються по підвалах групки людей. Вони сидять у знеструмлених приміщеннях у непроглядній темряві. Без води та зв’язку, готуючи їжу на багаттях.

Чому вони там? Кожен має свою причину.

Наташа не може залишити 50 підопічних кішок. Та й їхати їй нікуди. Я побачив її під час гуркоту обстрілу. Вона побігла до кущів. Я думав, вона намагається сховатись, але помилився. Перечекавши кілька секунд, щоб стихло, вона почала розкладати їжу для підопічних кішок.

Інші — здебільшого люди похилого віку. Їм нема куди йти. Тут, без води, світла, зв’язку, але у звичному колі, їм зручніше, ніж сидіти в метро з ще кількома сотнями бездомних.

У метро на станції «Героїв Праці» мешкають близько шестисот людей. Усі їхні почуття притупилися. Там немає жодної краплі приватного простору, тому потрібно повністю абстрагуватися від того, що відбувається навколо. А для сивого бородатого старця з грайливими очима, можливо, тут тепер найкраще місце. Він бере до рук баян і запалює публіку, якої тут вдосталь. І, мабуть, трохи підіймає їм дух.

Zey gezunt [«будь здоровий» на їдиші]

У підвалі Харківської синагоги також живуть містяни, які ховаються від бомбардувань. Там же працює їдальня. Будь-хто може прийти і поїсти, необов’язково бути євреєм.

Антон, у звичайному житті таксист, тепер теж залишився без роботи. Він розвозить від синагоги продукти літнім людям, які не в змозі вийти з дому. Він робить це безкоштовно. Він волонтер. Громада допомогла йому, і тепер він дає від себе, що може.

За однією адресою, на яку ми привезли пайок, нас вийшла зустрічати бабуся.

Вона дякувала нам зі сльозами на очах. Вона невпинно повторювала: «zey gezunt» — «будьте здорові», так завжди говорила мені моя бабуся.

У Харкові було напружене затишшя: з сиренами, канонадою та прильотами по Салтівці, ХТЗ, П’ятихатках. Місто напружено чекало і готувалося до всього.

Дорогами війни

Я познайомився з Ігорем. Молодий хлопець, років 25, до війни водив людей у ​​гори. Події застали його за кордоном. Там він зумів організувати вантаж для військових. З цим вантажем він і повернувся на батьківщину. Тут вирішив узяти камеру і зафільмувати те, що відбувається. Ми їхали разом дорогами та містами, звільненими від окупації: Охтирка, Тростянець, Суми…

У Сумах, відстоявши три години у черзі за паливом, нам довелося їхати до Полтави, щоб заправитися та виїхати у бік Києва.

Ми колесили… Виходило, що по кілька разів ми бували в тих самих місцях. Ми раділи, коли бачили, як швидко люди розчищали завали, «зализували рани», щоб скоріше повернутися та налагодити життя.

Макарів, Андріївка, Бородянка, Буча, Ірпінь, Гостомель…

В голові не вкладаються масштаби руйнування та горя.

Розплавлений, іржавий метал і спечене скло…

Сім’я з трьох людей, від якої залишилися лише фрагменти, скрупульозно й дбайливо зібрані рятувальниками…

Тарас Шевченко з кулею у скроні…

Уцілілий посуд на прямовисній стіні підірваного будинку, що висить над головою на 4 поверсі…

Сільські будинки, що стали купою цегли…

Спалена військова техніка, розстріляні та зім’яті цивільні машини…

Розкидані армійські черевики, шоломи та пайки…

Спустошені, розграбовані будинки, що вціліли від вогню…

І люди… Які тихо розчищають завали своїх будинків. Директор музею Другої світової, який збирає експонати. Рятувальники, солдати та пес, що прибився до них.

«Груз 200»

Сьогодні, вчора і завтра — цвинтар та братська могила на території церкви в Бучі…

Людей, як худобу, звалювали в ями та засипали. Шарами. Викопали вже понад 50 тіл. Тіло чоловіка біля дитячого санаторію. Це мала частина того жаху, що бачив особисто я. Своїми очима.

У жилах холоне кров… Так, я знаю, всі мої друзі, які живуть у Росії, розуміють те, що відбувається. Вони пишуть мені і дякують, що я там. Що я показую те, що відбувається. Але люди добрі!!! Прокиньтесь!!! Зробіть хоч якийсь вчинок, щоб це зупинити!!!

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору