Вісім років в окупації. Подивіться, як виглядають найзнаковіші будівлі захопленого Донецька

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: Запоріжжя майже щодня потерпає від ворожих атак, Херсон звільнили через понад пів року в окупації, а Маріуполь після тримісячної облоги опинився під контролем окупантів — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — окупований Донецьк, який уже 8,5 років перебуває під контролем Росії. 

Історія і структура

Офіційно місто Донецьк починає свою історію з 1869 року, коли британський гірничий інженер і підприємець Джон Юз розбудував для свого металургійного заводу робітниче селище — воно дістало назву Юзівка. Проте вже тоді на місці заводу існувало поселення Олександрівка, перша згадка про яке датується 1779 роком. 

Донецьк — місто надзвичайно велике і складне за своєю структурою. Центральна його частина має регулярну мережу вулиць. Саме тут можна натрапити на поодинокі залишки архітектури імперської доби. Зростаючи, місто поглинуло сусідні поселення, приватну забудову, селища при шахтах та промзони, що створило складну нелінійну структуру поселень зі змішаною забудовою.

Проте, на відміну від Кривого Рогу, тут немає яскраво виражених композиційних центрів окремих селищ. Усе найцікавіше з архітектурної точки зору — в історичній частині міста біля металургійного заводу, зокрема на теренах колишніх Юзівки та Олександрівки.

Юзівка

Юзівка — історична частина Донецька, забудова якої почалася 1870 року, одразу після заснування Донецького металургійного заводу (ДМЗ). 

Юзівка частково зберегла стару забудову. На південь від ДМЗ розташована Маслівка — місцевість, де в той час жили британські експерти, що налагоджували роботу заводу. Зокрема, саме там був і будинок самого Джона Юза. На північ від заводу збереглася забудова Нижніх і Верхніх ліній — 19 вулиць, що були частиною початкової структури Юзівки й утворювали прямокутні квартали. Замість назв вони мали номери, як, наприклад, на острові Мангеттен у Нью-Йорку.Один із найстаріших будинків міста (вулиця Клінічна, точна адреса невідома) належав Джонові Юзу, його зводили за проєктом англійського архітектора. Тоді фасад будівлі виконали з місцевої червоної цегли, а покрівлю — з заліза. На території були господарські споруди: кухня, стайні, флігель тощо. Після націоналізації заводу більшовиками 1918 року в садибі жили директори металургійного підприємства, після Другої світової тут був пологовий будинок, а починаючи з 1990-х він стоїть у руїнах.

Ще одна з найстаріших споруд міста розташована на вулиці Ткаченка, 113 — у 1877–1879 роках тут звели англійську школу, двоповерхову будівлю з червоної цегли в стилі неоренесансу. Її фасад прикрашають напівколони, вікна мають сандрики, а перший поверх рустовано.

У 1880-му (за іншими даними — 1883-му) на вулиці Постишева, 20 зʼявилася «Великобританія» — перший готель у місті. Початково двоповерховий, він отримав третій поверх 1891-го. Споруда оформлена досить лаконічно: вікна третього поверху та крайні на перших двох поверхах мають напівциркульне завершення. Решту вікон прикрашають лиштви, а вертикальний ритм фасаду задають невиразні пілястри обабіч крайніх рядів вікон.

Цікавий приклад неокласицизму в Юзівці — будівля комерційного банку на Артема, 46 (1900). Головним мотивом її фасаду були масивні напівколони іонічного ордера висотою два поверхи. В радянські часи на місці банку спочатку розмістили  хіміко-технологічний корпус індустріального інституту, а 1945 року пошкоджену війною будівлю вирішили реконструювати під Палац піонерів, максимально зберігаючи вцілілі стіни.

Проєкт палацу розробляли архітектори Навроцький і Порхунов. Споруду розширили, змінили планування, добудували вестибюль, а вхід облаштували з курдонеру. Оскільки палац видно з трьох боків, усі три його фасади оформили парадно. Крім того, надбудували третій поверх, оформлений як аттик, а простінки прикрасили вставками-барельєфами. Закінчили реконструкцію 1951 року.Будівлю, в якій зараз розташований 2-й корпус Донецького політехнічного інституту (ДПІ), спорудили 1912 року для 8-класного комерційного училища товариства «Просвіта». З 1920 року тут була політехнічна школа, на базі якої згодом відкрили ДПІ, де свого часу навчався майбутній керівник УРСР та СРСР Микита Хрущов. Центральну частину триповерхової будівлі підкреслюють три високі ренесансні вікна.

Сталіно 

У 1924 році Юзівку перейменували на Сталін (згодом назва видозмінилася на Сталіно). Тоді ж у місті почалася активна розбудова його промислової та житлової інфраструктури. У 1920-х до міста приєднали низку селищ: 1-шу та 2-гу Олександрівку, Вітку, Гладківку, Путилівку, Ново-Смолянку тощо. На периферії тим часом споруджували робітничі селища (Стандарт, Рутченкове, шахтні селища тощо).

Архітектурна спадщина періоду цікава і різноманітна. У 1920-х забудова ще за інерцією мала елементи класицизму та історичних стилів, але водночас виникали і зразки конструктивізму. У 1930-х архітектурний вектор змінився на неокласичний, тому частину споруд почали обшивати декораціями.

Цікавий приклад архітектури кінця 1920-х — поліклініка Інституту невідкладної і відновлювальної хірургії ім. В.К. Гусака (Ленінський проспект, 47), що має риси класицизму: симетричний план, курдонери, доричні напівколони, карнизи та фронтони. Проєкт лікарні належить інженеру Вікторові Естровичу, при чому він був типовим — таку саме лікарню 1927 року спорудили в Миколаєві.

Будівля Державного банку (Артема, 38) також належить до нечисельної доконструктивістської неокласичної архітектури 1920-х. Споруджена 1928 року, вона має прикрашений доричними напівколонами фасад. Первісно споруда мала великий аттик з назвою установи, та у ХХІ столітті отримала четвертий поверх із наріжним куполом.

Одним із перших прикладів конструктивізму в місті став Палац культури металургів на вулиці Куйбишева, 67 (1925–1929 роки, проєкт ленінградського архітектора Олександра Дмитрієва). Лаконічна триповерхова споруда має характерні для стилю великі площі скління, вертикальне скління сходів та асиметричний план. Клубна й театральна частини палацу розділені. Остання має залу на 1200 місць, а в клубній розмістили бібліотеку, танцювальні та лекційні зали, а також численні аудиторії для гуртків.

1943 року під час відступу нацисти суттєво пошкодили споруду палацу, відновлювати її закінчили лише 1968 року. У 1990-х тут відкрили нічний клуб, а пізніше — центр слов’янської культури. Зовнішній вигляд палацу зазнав суттєвих змін, про оригінальне конструктивістське походження нагадує лише планувальна структура та суцільне скління сходів.

Центральну площу міста архітектурно оформили двома адмінспорудами, що частково віддзеркалюють одна одну. Перша — міський Будинок рад на Артема, 74 (1927) з характерною для конструктивізму асиметрією фасаду, суцільним склінням сходових кліток і апсидою на південному фасаді. Друга — Будинок промкооперації на Постишева, 117 (1934–1935). Споруда має таку саму апсиду на південному боці, проте її головний фасад уже немає суцільного скління. Разом ці будинки формують спільний ансамбль площі.

Інший вельми цікавий обʼєкт — будівля на Артема, 60. Її звели 1928 року за проєктом архітекторів Порхунова й Ісаковича, і на початках усередині був клуб будівельників. Належність до конструктивізму тут проявилася в асиметричному фасаді, Г-подібних наріжних балконах й апсиді сходової клітки з суцільним вертикальним склінням. 

У другій половині 1930-х будівлю переобладнали під Палац піонерів. Зазнав змін і зовнішній вигляд: суцільне скління розділили, фасад прикрасили пілястрами та карнизами, а вісь вхідної групи отримала портик із 2,5-метровими скульптурами піонерів. Редизайн споруди розробили харківські архітектори Ліверов та Петі. При оформленні палацу використали триплекс і марбліт Костянтинівського склозаводу, фарфорову плитку Маріупольського ізоляторного заводу, а також мармур із Красного Луча (зараз — місто Хрустальний Луганської області). 

Під час німецької окупації Палац піонерів спалили й пошкодили. Наприкінці 1940-х за проєктом архітекторів Леоніда Барабаша, Віктора Дзбановського й Ольги Мельникової споруду, від якої залишилися самі стіни, відновили як клуб інженерно-технічних робітників тресту «Сталінвугілля». Згодом там розмістили Бюро технічної інвентаризації.

У 1928 році на колишній Базарній площі (Артема, 36) за проєктом архітектора Яновицького звели кінотеатр «Комсомолець». Зображення його початкового вигляду знайти не вдалося, адже кінотеатр двічі перебудовували, зокрема 1937 року будівля отримала характерний для постконструктивізму симетричний вигляд з масивними вертикальними членуваннями й суцільним склінням сходових кліток. Після Другої світової кінотеатр довелося відновлювати і, згідно з проєктом архітектора Порхунова, фасад прикрасили широким фронтоном і шістьма колонами.

На відміну від великої кількості перебудованих споруд, конструктивістська естетика збереглася в будівлі 1-го корпусу колишнього Індустріального інституту, а нині Донецького національного технічного університету на Артема, 58 (1929). Головний фасад корпусу має шість трикутних виступів на різній висоті, що відображають поступовий підйом амфітеатру аудиторії. Все це поєднується із суцільним вертикальним та горизонтальним склінням, геометризованою формою функціоналістської споруди.Наприкінці 1920-х утворюється Соцмісто — у сучасних межах це чотири квартали між вулицями Артема, 50-річчя СРСР, Челюскінців і бульваром Шевченка. Саме тут можна знайти властиву конструктивізму рядкову забудову, орієнтовану з півночі на південь — зокрема, на вулицях Постишева і Горького. Найцікавіші тут Будинок робітників політпросвіти на Постишева, 121 (1931) і колишній Інститут гігієни і патології праці на Челюскінців, 163.

Починаючи з середини 1930-х у Донецьку виникають представники неокласики та постконструктивізму — приклади нової монументальної архітектури сталінської доби. Серед них і готель «Донбас», що зводили протягом 1936–1938 років за проєктом архітекторки Шувалової та архітектора Речаника. Готель задумували у вигляді геометризованого ар-деко з великими площами скління та наріжним акцентом циліндричної форми. Та під час будівництва проєкт переробив архітектор Порхунов: зменшив площі вікон і додав декоративні парапет та фриз на наріжному циліндрі. Нижній поверх споруди обклали темно-коричневим гранітом. Три верхні поверхи оформлені еркерами та лоджіями. Останній, п’ятий поверх полегшили напівколонами. 

Під час нацистської окупації будівля згоріла, а у 1949 році архітектор Порхунов відновив її, зберігаючи зовнішню архітектуру та значно збагачуючи інтер’єри. У 2001 році, попри статус пам’ятки архітектури, готель знесли, а на її місці звели новий. Своїми формами він нагадує оригінал, але відрізняється деталями та неточно відтворює пропорції. 

Особливе місце в архітектурі міста займає оперний театр. Уперше розмови про будівництво нового театру в Сталіні почали вести 1931-го. За рік обрали місце — Першу лінію, вона ж вулиця Артема. Будівництво планували розпочати 1935 року, а закінчити 1937-го — до 20-ї річниці Жовтневого перевороту. На той момент уже був готовий проєкт московського архітектора Аркіна, згідно з яким театр на 1400 місць мали споруджувати в стилі постконструктивізму з портиком на шість квадратних колон при вході. Проте вже на початку 1936-го Аркіна замінили на архітектора Котовського. Будівлю прикрасили колонадою, лоджіями, штучним і природним мармуром та полірованим гранітом. Театр урочисто відкрили у квітні 1941 року — на 3,5 роки пізніше від запланованого.

У 1938–1939 роках на вулиці Артема, 123 за проєктом архітектора Теплицького спорудили перший у СРСР двозальний кінотеатр ім. Шевченка. По центру його фасаду збудували три великі арки з конелюрними напівколонами доричного ордера. Такі самі напівколони розмістили у вузьких бічних ризалітах.

Одночасно з кінотеатром Шевченка на Артема, 121 спорудили Будинок робітників наркомату харчової промисловості (автор проєкту — інженер Ольховський). Він мав житлову й адміністративну частину. В останній розмістили трест їдалень та ресторанів. Центральна частина фасаду початково мала чотири поверхи, а житлові секції — пʼять, проте вони були нижчими за чотириповерхову частину з високим глухим аттиком. На старих фотографіях видно, що споруда також мала декоративно-оглядову башту. Після Другої світової центральну частину будівлі зробили пʼятиповерховою, а декорації фасаду змінили.

Ще одна видатна споруда доби — обласна бібліотека, будівлю якої на Артема, 84 звели наприкінці 1930-х за проєктом архітектора Емануїла Гамзе. Під час бойових дій бібліотека постраждала — її відбудова за проєктом архітектора Порхунова тривала до 1955 року. Неокласичну споруду прикрашають напівколони коринфського ордера, а наріжна частина будівлі має дугоподібну форму й увінчана куполом. Фасаді декоровано горельєфами авторства скульпторів Наума Гінзбурга і Павла Гевеке. З 1983 року бібліотека має статус пам’ятки архітектури. Міжвоєнна доба для Донецька також стала періодом активного будівництва шкіл — як у центральній частині міста, так і у віддалених селищах шахт. Більшість з них споруджували за типовими проєктами архітекторів Шкілпроєкту, але є й декілька шкіл доби конструктивізму. Одна з них — школа № 133 на вулиці Батайській, 31 у селищі шахти № 6 «Червона зірка» (1929). Вона має два крила, що перетинаються під прямим кутом, і прибудову спортзалу. Наріжна частина акцентована об’ємом, що виступає, з підвищеним поверхом і двома трикутними апсидами обабіч.

Починаючи з 1936-го будівництво шкіл стає масовим і відбувається за типовими проєктами. За кілька років наприкінці 1930-х у місті зводять 24 школи. Серед них, зокрема, школа № 2 (Артема, 129-А), ліцей № 1 (бульвар Пушкіна, 6), а також школа № 61 (Звягільського, 48).

Після кінця Другої світової в місті розпочалася активна відбудова зруйнованих будівель. Однак замість зруйнованого за часів нацистської окупації вокзалу місцева влада вирішила побудувати на тому ж самому місті повністю новий. Автором проєкту став архітектор Йосип Воронцов, автором сантехнічної частини — інженер Ігор Шейнгауз. До будівництва залучили сили військової частини № 41146, воно тривало з 1946-го по 1950 рік.

Розрахований на 800 пасажирів триповерховий вокзал отримав підземний тунель з виходом на проміжні платформи. Будівля має симетричний фасад, центральний та бічний ризаліти прикрашені напівколонами коринфського ордера. Центральна частина підвищена — з аттиком та куполом зі шпилем. Інтер’єр споруди також декорований, стіни прикрашені мозаїчними зображеннями доби модернізму на індустріальну тематику. Вокзал побудували з високоякісної цегли, парадні двері виконані з дуба.

1953 року за проєктом архітектора Навроцького та інженера Казанцева на вулиці Артема, 125 спорудили будівлю інституту «Дондіпрошахт». До війни на цьому місці стояв корпус № 1 Соцміста, де були розташовані квартири робітників ДМЗ. Триповерхова споруда займає наріжну ділянку навпроти оперного театру, що визначає її архітектурну роль в ансамблі. Наріжна частина виділена широким ризалітом із чотирма напівколонами доричного ордера та карнизом з розвинутим антаблементом. 2020 року окупаційна влада розмістила в споруді художній музей. 

Ансамбль площі Леніна (в минулому Центральної, Радянської та Сінної) доповнює пʼятиповерховий житловий будинок на Постишева, 129. Побудований у середині 1950-х, він відрізняється від більшості сусідів обличкуванням керамічною плиткою червоного кольору (більшість будинків 1950-х у Донецьку або потиньковані, або обличковані силікатною цеглою чи плиткою кольору людської шкіри). У поєднанні з монументальним фронтоном та портиком жовтого кольору це надає будинку надзвичайної виразності. Південну частину центральної площі міста займає споруда Міністерства вугільної промисловості — до окупації Донецька єдиного з міністерств, розташованого не в Києві. Монументальна шестиповерхова споруда обличкована керамічною плиткою, а її головний фасад має величезні колони коринфського ордера висотою пʼять поверхів. Будівлю міністерства звели 1956-го, для спорудження повторно використали проєкт Харківської обласної державної адміністрації (архітектори Орєхов і Костенко).

Одна з найвидатніших споруд Донецька 1950-х — Будинок архітектора, єдина в місті багатоповерхівка із симетричними башточками й перший у Сталіні будинок зі сміттєпроводом. Проєкт споруди розробили архітектори Георгій Навроцький і Павло Вігдергауз, які вдало використали ухил вулиці Університетської й повторили його в архітектурі будинку. Наріжні частини акцентовані восьмиповерховими секціями з декоративними башточками з обелісками.

Будинок зводили у 1956–1957 роках, коли в СРСР якраз почалася боротьба з надмірностями в архітектурі. За спогадами сина Георгія Навроцького, щоби втілити початковий задум, архітектори вирішили насамперед побудувати башти, що найбільш імовірно могли стати жертвою державної архітектурної комісії. Коли комісія побачила будинок, він уже мав башти, але наказати розібрати їх ніхто не наважився. Сьогодні Будинок архітектора має статус пам’ятки архітектури.

У 1957 році завдяки проєкту архітектора Фельдмана в місті зʼявилася ще одна видатна споруда — критий центральний ринок. Унікальність споруди — у її конструкції. Початково для купола планували використати метал, але конструктори запропонували натомість спорудити його зі збірного залізобетону, що зекономило понад 100 тонн металу. Збірний купол складається з 15 горизонтальних кільцевих ярусів, кожне з яких має 48 однотипних панелей, а замикальне кільце — 24 панелі. Їх монтували через підйомний кран, що розмістили по центру будівлі.

Виразною в 1950-х була і архітектура спортивних закладів — зокрема спортклубу «Шахтар» на бульварі Пушкіна, 2 (1953). Ритміку його інтер’єру та екстер’єру задають колони, вхід на торці будівлі оформлено у вигляді шестиколонного портика коринфського ордера з фронтоном. Уздовж фасаду тягнеться декоративний бароковий карниз, вентиляційні решітки оформлені у вигляді декоративних розеток. Але найцікавішими є розташовані вздовж фасаду декоративні колони, що на всю висоту прикрашає флористичний орнамент — українська особливість архітектури сталінської доби.

1953 року на Артема, 106 побудували травматологічну лікарню. Чотириповерхова неоренесансна споруда має форму палацу: головна частина корпусу відступає від червоної лінії напівкруглим курдонером, головний вхід має ризаліт, портик на шість іонічних колон та башточку. Обабіч центральної частини — прикрашені колонадою криті переходи на трьох арках кожен, вони ведуть до чотириповерхових крил будівлі. Біля входу встановили скульптуру хворого, що вилікувався і ламає свої милиці.

Однією з останніх неокласичних споруд міста став Музично-драматичний театр на Артема, 74-А, всього за два квартали від оперного театру (1961). Проєкт театру розробила архітекторка Єлизавета Чечик. Попри боротьбу з надмірностями, вона запланувала споруду з колонадою, фронтоном та скульптурою. Останню реалізувати не вдалося — архітектурна комісія постановила спростити проєкт. Проте під час реконструкції театру 2005 року фігуру все ж розмістили, за це відповідав скульптор Юрій Балдін.

Окрім архітектурних витворів, у місті заслуговує на увагу оформлення моста через річку Кальміус (1951–1953). На в’їзді встановлено монументальні пілони з чавунними барельєфами, над якими працювала група московських скульпторів: Першудчев, Постол, Райзман і Мухтарева.

Донецьк

1961 року в межах десталінізації місто дістало назву Донецьк. Це відбулося майже одночасно з визначними змінами в архітектурній політиці — замість багато декорованих ансамблів кварталів забудова стала мікрорайонною і ще більш масовою. Цей період в історії міста характеризує остаточне зрощення окремих селищ шахт і заводів у єдине велике місто. Виникали нові житлові мікрорайони — як у центрі на місці старої одноповерхової забудови, так і на міських периферіях у селищах шахт. У західній частині міста розбудували район Семашка, у східній — житло Заперевальної шахти, Чумаківської збагачувальної фабрики тощо. 

Замість індивідуальних проєктів використовували переважно типові, хоча і в цьому одноманітті траплялися цікаві представники модернізму — як будинки, так і їхні композиції. У 1960-х забудова стала переважно пʼятиповерховою, що далі — то вищою. Цікаво, що перші 16-поверхові житлові будинки в Донецьку спорудили 1970-го — всього на два роки пізніше, ніж у Києві. Першими 16-поверхівками Донецька став так званий «Трилисник»: будинки № 8, 10 і 12 на Шкільному бульварі, споруджені за проєктом архітектора Нісневича. На відміну від типових проєктів, ця трійка отримала збільшену площу кухонь, кращі пропорції житлових кімнат та вбудовані шафи й комірчини.

1961 року в Донецьку спорудили модерністський автовокзал «Північний» авторства архітекторів Навроцького, Проценка та Спусканюка. Триповерхова будівля складалася з адміністративних приміщень та великого залу очікування із суцільним склінням на всю висоту споруди. Незасклену частину фасаду обличкували залізними плитами з білою емаллю, а сама споруда мала викликати асоціації з автомобілем. Лаконічна та сучасна, ця споруда наче ознаменувала перехід до нової архітектури. У 1980-х у північній частині міста відкрили Путилівський автовокзал, а «Північний» у 1995 році закрили. Пізніше у споруді функціонував секондхенд, а 2010 року будівлю розвалили. 

Серед споруд раннього модернізму в Донецьку вартий уваги планетарій (1962). Будівля мала вигляд купола з прибудованими до нього адміністративними приміщеннями. 1990 року обладнання планетарію пошкодили вандали — з того часу він не функціонує. Новий планетарій у місті відкрили 2008 року.

1969 року, на честь 100-річчя Донецька, було відкрито цирк «Космос» на 1850 глядачів. Цирк існував у місті ще з довоєнних часів, проте попередня споруда згоріла 1933 року, а про будівництво нового капітального цирку вели розмови ще з 1940-х. Проєктували його архітектори з московського інституту «Діпротеатр». Замість традиційної купольної схеми модерністська споруда має форму усіченого циліндра. Цирк ефектно займає гострий кут перетину двох магістралей і задає ансамбль мікрорайону на місці колишньої Олександрівки.

У 1975 році в Донецьку побудували Палац молоді «Юність». У його основу ліг проєкт архітекторів Полянського та Миронова, за яким у колишньому СРСР спорудили ще два палаци культури — в російському Тольятті та казахській Астані. «Юність» має концертний зал на 1075 місць, спортивний зал на 450 місць, а також басейн площею майже 600 м² з балконом на 180 глядачів. Будівля стала цікавим прикладом архітектури своєї доби: велика площа скління пропускала всередину денне світло, фасад обличкували туфом і лабрадоритом, а інтерʼєр прикрасили елементами монументального мистецтва.

2014-го під час бойових дій у місті палац було пошкоджено. У 2020 році окупаційна влада оприлюднила проєкт реконструкції, що передбачає знищення оригінального обличкування та просторової композиції споруди. Таке ставлення до спадщини модернізму нагадує ситуацію з Палацом культури «Меридіан» на вулиці Василенка в Києві, який корпорація Roshen викупила, щоби знести та спорудити нову концертну залу.

Архітектура Донецька початку ХХІ століття нагадує шлях забудови азійського міста: у щільних кварталах виникає хаотична висотна забудова, що не вписується в тутешні ансамблі. Такий містобудівний підхід схожий на Улан-Батор, Ханой і Бангкок, хоча недалеко відійшов і від практики Києва.