Ми всі забобонні. Навіть якщо віримо в Бога, а не в прикмети. Навіть якщо атеїсти і віримо в науку, — коли копнути глибше, в кожній людині знайдеться хоча б один маленький забобон. Навіть якщо ви любите чорних котів і передаєте гроші через поріг, усе одно не дозволите розрізати фото близької людини і не захочете винаймати квартиру, де відбулося вбивство. Це сліди магічного мислення, і вони з нами незалежно від того, віримо ми в магію чи ні. Журналістка Світлана Ославська препарує цей феномен і пояснює, яка нам від нього користь.
Написавши кілька історій про віру людей у цілителів, екзорцистів, мольфарів та «зле око», я зрозуміла, що не маю відповіді на базове запитання: а чому ми в усе це віримо? Тоді я стала шукати, що пишуть про віру в надприродне.
Кілька перших текстів переконували в тому, що забобони — це релікти минулого, і прогрес у тому, щоби позбуватися їх і ставати науково мислячими. Автори таких матеріалів протиставляли віру в надприродне раціональному мисленню та бачили себе, звісно, на боці раціо.
Але насправді протиставлення забобонне/раціональне не працює, а магічне та наукове мислення існують паралельно, в одній і тій самій голові.
Для ілюстрації цього часто наводять один історичний анекдот чи то про Альберта Ейнштейна, чи то про Нільса Бора — можете підставити свого улюбленого науковця. До такого зіркового вченого прийшов у гості інший фізик — і побачив у господаря над дверима підкову (що має приносити в дім удачу). На здивоване запитання колеги в стилі «серйозно? ви в це вірите?» відомий фізик відповів, що він, звісно, не вірить у ці забобони, але чув, що це працює навіть для тих, хто не вірить.
Або ось ближча в часі історія про науковців, уже радянських. Її розповідала антропологиня Ольга Христофорова. Сталося це в московському науково-дослідному інституті десь на початку 1980-х. У відділ, де працювали переважно молоді жінки, прийшла трохи старша колега. Співробітниці стали зауважувати, що від новенької стається різна шкода, наприклад, похвалить чиюсь дитину — а та захворіє. І дійшли переконання, що ця жінка — відьма. На Новий рік «відьма» принесла всім подарунки, а вони так перелякалися, що вирішили спалити їх на горищі інституту. В цей момент здійнявся сильний вітер, жінки ще дужче перелякалися і розбіглися. За якийсь час та колежанка звільнилася, і це ще більше переконало решту в правдивості їхніх припущень. Ця історія — про людей, які мали б бути раціонально мислячими з подвійною силою: по-перше, науковиці, по-друге, радянські — відомо, як в СРСР боролися із марновірствами та релігією.
Але не побороли, і після розпаду Союзу відбувся просто сплеск магічних послуг. Чумак заряджав воду по телебаченню, Кашпіровський по тому ж таки ТБ наживо лікував людей від усього, а тисячі екстрасенсів, ворожок і цілителів пропонували свої послуги в газетах і на стовпах. Шведська дослідниця Ґаліна Ліндквіст, яка вивчала ринок пострадянських магічних послуг, дійшла висновку, що в непевній реальності 1990-х, коли державні послуги (особливо медицина) не працювали як слід, магія давала людині надію на краще майбутнє. Пізніше інші пропозиції, зокрема психотерапія, частково замінили окультні послуги, але магічні спеціалісти не зникли, бо не зникла потреба в них.
В Україні забобонність людей досліджувала R&B Group. 2019 року 37% опитаних вірили у прикмети, 32% бачили практичні підтвердження цієї віри, а 28% мали при собі талісмани чи обереги. Згідно з дослідженням Health Index 2019 року, у випадку хвороби перш за все зверталися до народних методів лікування майже 14% опитаних.
У цій статті я називатиму магічним мисленням широкий спектр забобонів і пов’язаних із ними ритуалів: віру у прикмети, астрологію, ворожок, чари, вроки, паранормальне, надприродне і нарешті в магію.
Звідки взялося магічне мислення: історія
Коли мені було років сім, у нашій квартирі був чортик. Маленький, з твердої чорної гуми, він стояв у вітальні на розетці, в яку вмикали телевізор. Цього чортика я бачила щодня, навіть коли засинала — ліжко стояло навпроти телевізора. У якийсь момент іграшка почала мене непокоїти: засинаючи, я думала, що він дивиться на мене — очі в нього не закривалися. Тоді я сховала його в туалет, а пізніше викинула до смітника. Так чортик зник з мого життя, а з ним і вся загроза, яку він ніс (у моїй уяві).
Я була дитиною, але пам’ятаю, що чітко розуміла: реальної загрози ця річ не становить. Та все ж знала, що роблять чорти у казках, і моя уява не була спокійна. З одного боку, усвідомлювала, що це неживий предмет, а з іншого — боялася його як носія якогось «злого духа», здатного діяти на свій розсуд.
Діти вірять у те, що предмети можуть говорити, спілкуються з уявними істотами, чекають на фей і бояться монстрів. Це риси анімістичного мислення — коли людина сприймає об’єкти фізичного світу як наділені душею і надає їм психологічні характеристики. Історики культури вирішили називати цим словом дорелігійні вірування наших предків. Поруч з анімізмом стоїть магічний світогляд — віра в те, що можна за допомогою певних дій впливати на сили, якими наповнений світ. Анімістичні та магічні уявлення про світ заклали основу для формування релігій. Але релігії їх повністю не стерли, й вони продовжують існувати сьогодні, і не лише в дитячій свідомості.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
Магія була потрібна людині тоді, коли вона стикалася з явищами, на які не мала впливу. Люди знали, як обробляти землю, щоб вона давала плоди, а проте до своїх практичних знань, які пізніше ми назвали науковими, долучали і деякі магічні ритуали. Бо навіть якщо весь алгоритм дій виконаний, в гру вступають незалежні від людини сили: дощі чи посухи, — і врожай гине. Магічними методами людство прагнуло отримати контроль над неконтрольованим, над невизначеністю майбутнього.
І сьогодні забобонні ритуали служать нам для того, щоби вплинути на те, на що ми не маємо впливу. Постукати тричі по дереву — і щось погане не станеться. Не винести сміття на ніч, не передавати гроші через поріг, не дивитися в розбите дзеркало, не крутити шапку на руці, задмухати свічки і загадати бажання — всі забобони неможливо перелічити не тільки тому, що їх багато, і в кожній культурі свої (є навіть Оксфордський словник забобонів), а тому, що ми постійно винаходимо нові. Туристи не беруть у похід речі жовтого кольору і виделку — інакше будуть дощі.
Ми винаходимо їх для стресових ситуацій: інтерв’ю, переліт, екзамен, операція. Що небезпечніша професія, то більше забобонів навколо неї. Багато їх у шахтарів. Не можна казати «остання зміна», у шахті не можна позначати щось хрестиком, свистіти, вдягати нову спецівку і — звісно ж! — в шахту не можна пускати жінку.
Або космонавти. З одного боку, люди літали в космос, де ні Бога, ні чорта не бачили, тому мали б бути найменш забобонними у світі. Але перед польотом члени екіпажу мочаться на заднє колесо автобуса, яким їх привезли (здається, так робив Гагарін). Жінки можуть принести з собою сечу в баночці.
Навіть провідники Укрзалізниці — не така стресова професія — першим пускають до вагона пасажира-чоловіка, поки я чекаю на платформі.
Звідки взялося магічне мислення: мозок
Науковці пояснюють магічне мислення особливостями роботи мозку. Наш мозок шукає зв’язки. І робить це для того, щоб вижити.
Є відомий, хоч і досить давній експеримент «Забобони в голубів» психолога-біхевіориста Берреса Скіннера (1948 рік). Голодних голубів поміщали в клітку та годували з рівними інтервалами, незалежно від того, що робив птах. Але з часом голуби почали виконувати дивні дії: один обертався навколо себе, інший стукав у певний кут клітки, третій гойдався, як маятник. Тобто голуби поводилися так, ніби викликали подачу їжі, прагнули своїми діями вплинути на незалежне від них — демонстрували магічне мислення.
Голубам у лабораторії це не допомогло, але людині в процесі еволюції формування зв’язків і спостереження закономірностей допомогло вижити. Отруївся ягодами певного кольору — наступного разу не їж, поливатимеш насіння — воно проросте, візьмеш парасольку — дощ не піде… Стоп, це вже забобон.
Як пише Метью Гатсон у книжці «7 законів магічного мислення», мозок конструює реальність у найкорисніший для людини спосіб. Ми всі чули про когнітивні викривлення — так, це саме вони. «Ключове слово тут — корисний, а це не те саме, що правильний. Мозок не переймається тим, що реально відбувається: йому треба лишитися живим і продовжити себе, і тому він вас обманює», — пише Гатсон.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
Сюди ж належать і логічні помилки, найпоширеніша: «якщо ти про це подумав і це сталося — значить, ти це зробив». Тому краще не думати про погане, думки матеріальні тощо. Ми наділяємо певні неживі речі властивостями, яких вони, фактично, не мають. Змішуємо категорії: об’єкти фізичного світу наділяємо психологічними властивостями. Кажемо: небеса помстилися, хвороба не обирає. А іграшковий чортик може діяти, наче людина. Крім того, ми чинимо емоційно: люди малюють мікробів своїх коханих менш страшними, аніж мікробів своїх ворогів.
Один із законів магічного мислення — образ/ім’я дорівнює об’єкту. Тобто впливаючи на образ (фото, ляльку вуду), ви впливаєте на людину. Науковці провели експеримент, запропонувавши людям дві баночки з цукром. На одній була наклейка «сахароза», на іншій — «отрута», але учасників проінформували, що в обох баночках цукор. Далі учасники розчиняли цукор у воді й мали випити з будь-якої пляшки — і більше людей віддавали перевагу тій, де було написано «сахароза». Результат повторився і тоді, коли люди приклеювали стікери на баночки з однаковим вмістом власноруч.
Я запитала психолога Євгена Пілецького, чому ми віримо в магічне. Ось що він відповів:
«Наш мозок працює на рівні окремих великих нейромереж, що вмикаються і працюють за різних умов. Значна частина цих нейромереж була спочатку спрямована на те, щоб захищати нас від довкілля — виживати. Є теорія модульного розуму: ми справляємося з різними ситуаціями за допомогою різних модулів, і декілька модулів еволюційно були важливими. Так, було важливо відрізняти об’єкти, які можуть довільно рухатися, від тих, які рухаються за випадковими траєкторіями. Коли хитається трава в полі, це може бути красиво, але вашому мозку до того немає діла. Але коли в полі щось починає рухатися за певною траєкторією, мозок одразу каже: це точно хтось живий.
І для того, щоб виживати, нам треба було цих істот ідентифікувати якомога раніше. Уявіть, ви йдете парком і чуєте, як щось шарудить у кущах — найперше ви подумаєте: це хтось, а не щось. Ваш мозок на все реагуватиме так, ніби це жива істота. Тобто мозок автоматично реагує на навколишній світ як на сили, що мають свій розум, волю, напрямок руху тощо.
Ще один модуль допомагає побудувати в нашій голові модель інших істот. Уявіть, що ви первісна людина, ідете саванною, гарний день. І тут ви бачите метрів за триста від вас — шаблезубий тигр. Ви причаїлися, і вам треба зрозуміти, чи він вас побачив — зрозуміти, що бачить тигр. Ви дивитеся, як він поводиться, куди направлені його очі.
Отже, ви почули шарудіння в кущах. І у вас уже є відчуття, що там хтось, а не просто щось. А по-друге, ваша психіка одразу домальовує, які наміри в того, хто шарудить. Ми це робимо автоматично. Десь щось відбулося, ви нічого не побачили, але відчуваєте: там хтось є і він має якісь наміри. Як ви думаєте, цього вже достатньо, щоб повірити в духів чи невидимих істот?»
«Молитва в часи негоди»: як пов’язані магічне мислення і релігія
Отже, навіть найбільші скептики не можуть боротися з автоматичними реакціями нашого мозку. Але є інша сторона справи — релігія. Кожен вірянин вам скаже, що не вірить у прикмети, а вірить у Бога. Церква ставиться до забобонів і до магії негативно. Але чи справді це так? Я запитала релігієзнавця Руслана Халікова:
«Релігія забороняє звертання до магічних практик, але не заперечує магічного мислення як такого. Магія і релігія є різними підходами до організації життя людини.
Багато забобонів успадковані з попередніх релігій. Біблійні чи коранічні приписи проти магії часто базуються на конкуренції релігій. Що вони називають магією? Часто це звертання до духовних сутностей, яких ця релігія вважає демонами або джинами, які не вповноважені виступати як легітимні надавачі релігійних послуг. Пророки забороняли звертатися до Молоха, Ваала чи Зевса і сформували таку неприхильність сучасних священників до інших практик.
Іноді молитви до святих сприймають як вихід за межі цієї традиції. Наприклад, серед протестантів не прийнято молитись святим, а серед католиків і православних цілком можна, і навіть конкретним іконам, частинкам святих.
Люди вірять у магію, бо хочуть мати можливість впливати на своє життя і світ навколо. Магія дозволяє відчувати, що за умови виконання певних процедур можна досягти певного результату. Релігія вчить покладатися не на алгоритм, а на волю вищих сил, не встановлювати свою волю в цьому світі, а орієнтуватись на інший світ.
Але в суспільстві не існує чистих форм магії чи релігії. Люди в різних ситуаціях звертаються до тих практик, які вважають ефективнішими. Часто звертаються до елементів релігійних традицій з магічною метою. Наприклад, у суфійській традиції шейхи пишуть фрагмент сури, де йдеться про здоров’я, спалюють це — і людина випиває. Є магія, щоб викликати дощ, але навіть християнські священники використовують спеціальні молебні з цією ж метою. Є молебні перед початком навчального року, молитви для тих, хто в подорожі, — це теж магічна процедура, але з використанням релігійних обрядів».
«Порахуйте до п’яти, посипте сіллю»: чим нам корисні забобонні ритуали
Дослідження науковців Гарвардської бізнес-школи 2016 року показало, що виконання символічного ритуалу перед якимось складним завданням знижує рівень знервованості і тим самим підвищує ефективність виконання завдання.
В цьому дослідженні люди мали зробити щось не надто комфортне для них — розв’язати математичну вправу чи співати пісню на публіку. Учасників розділили на дві групи, «ритуальну» і «неритуальну». Обидві виконували те саме завдання, але першій групі перед тим запропонували виконати вигаданий дослідниками ритуал: намалювати картинку, як людина почувається в цей момент, посипати її сіллю, вголос порахувати до п’яти, зіжмакати папір та викинути в кошик.
Виявилося, що люди з «ритуальної» групи виконували свої завдання краще за тих, котрі жодного ритуалу не проводили. Тобто працюють не забобони, а ритуали, що їх супроводжують. І як показує цей експеримент, ритуал не обов’язково має бути глибоко закорінений в культурі — достатньо назвати так довільний набір дій. Як пише Стюарт Вайз, автор книжки «Віра в магію. Психологія забобонів», забобонні ритуали працюють не тому, що вони магічні, а тому, що вони ритуали. І саме ці емоційний комфорт і простота виконання продовжують забобонним ритуалам життя.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
Коли забобонні ритуали перетинають межу норми і стають патологією? Як пояснює Євген Пілецький, норма закінчується там, де ці ритуали шкодять людині жити, коли вона не може їх контролювати: «Наприклад, коли людині треба помити руки 20 разів чи поскладати сірники, інакше щось станеться. І в неї вже немає сил ані працювати, ані плекати стосунки — вона тільки цим починає жити».
Що ми називаємо забобонами, а що — наукою, релігією чи практичним знанням, залежить від того, в якій культурі ми живемо. Тож нормою є те, що є нормою в певній культурній традиції. Якщо ми замість лікувати рак ідемо до народного цілителя, це нам навряд чи допоможе. Але якщо людина живе в суспільстві, де ходити до народного цілителя в разі проблем зі здоров’ям є нормою, то наш стан може справді погіршитися, якщо ми до нього не підемо, — передусім психологічний, а за ним і решта.
Забобонні ритуали й віра в те, що можна магічно вплинути на реальність, дають нам відчуття контролю над нею. Інакше ця реальність виглядала б для нас ще хаотичнішою, непередбачуванішою і страшнішою.
