Річ, що нагадує про обряд неживих людей з села, якого вже нема
Декілька років тому, слухаючи мої численні розповіді про походження діда і його село, якого вже давно нема, моя подруга Оля несподівано подарувала мені ось це. На цьому предметі, схожому на лапу лева, ще залишалася засохла земля — земля того самого дідового села Квасенини.
У 1947 році його мешканців примусово виселили. У 1951 році, після польсько-радянського обміну територіями, село відійшло до Польщі, а згодом повністю зникло. Я звик фотографувати ландшафти і предмети, які нагадують про минуле певного місця і які з очевидних причин не можна забрати з собою на пам’ять. Коли я вперше приїхав у місце на кордоні, де колись була Квасенина, в якій народився мій дід і ще п’ять його братів, я намагався віднайти рештки цвинтаря. Слідуючи за Мартіном Поллаком, який у своїй книзі «Топографія пам’яті» описує Галичину як простір пам’яті, що густо всіяний могилами, я без успіху шукав рештки кам’яних хрестів з викарбуваними іменами. Все, що я побачив на території колишнього села, — це непомітно припаркована в кущах «Шкода» польських прикордонників і біло-червоний демаркаційний стовп.
Я зберігаю цю ніжку в окремій коробці. Ймовірно, вона була частиною посуду у церкві Святого Миколая, що зникла разом із селом. Це єдина річ, яка нагадує про дитинство мого діда і ще кількасот його односельців. Дивлячись на неї, я уявляю, як у старій дерев’яній церкві у неділю співає хор, а під кінець служби священник роздає черзі шматки хліба з чаші з кагором. І єдиний свідок обряду — ця лапка, що тримається основи винної чаші.
