Річ, яка нагадує про привидів собак
Світ мертвих — таке ж колонізоване людством місце, як і всі інші; простір, де головними мешканцями залишаються привиди людей. Ми населили собою всі континенти, заповнили уявленнями про себе всі енциклопедії, потім підселили себе на небеса, у казани пекла і розпочали невпинні хвилі міграції у світ мерців, не взявши з собою нікого, крім собі подібних.
Як фанат готичного роману, я не можу згадати хоча б п’ять текстів (чи фільмів), де з людьми сусідували б фантоми тварин — всюди на перше місце людське плем’я тягне себе. Але якщо припустити, що привиди існують, чи не буде справедливим вважати, що ними мають бути всі істоти, що помирають? Океани борознили б привиди китів, а племена Еквадору розповідали б туристам про примару ягуара у джунглях. Я думаю, ми вигадали привидів як виправдання інфантилізму горювання, як нездатність людини відпустити людину, яку ми намагаємося продовжувати у химерному образі примари. Але якщо припустити, що це так, чи значить це, що відсутність фантомів котів, собак, золотих рибок та папужок свідчить, що вони для нас не такі важливі, що наша свідомість здатна відпустити їх назавжди?
Зараз я дивлюся на померле сімейство бабусиних собак — я пам’ятаю їх, і я не хочу, щоб вони припинили продовжуватися. Я хочу, щоб вони мали такі ж самі примарні права, як і люди. Тому я уявляю, що в одній запорізькій квартирі вночі досі можна почути легке дряпання кігтів о паркет. Мені сподобалося, як це назвала поетеса Айлін Майлз — afterglow. Слово не дуже добре лягає на переклад (післясвітіння? післясяйво?) — той примарний згусток, який залишається після тварин. У мемуарах Майлз згадує свою померлу собаку Розі, залишене нею післясяйво, її неповний привид — неповний, бо ми, люди, забули впустити тварин у світ примар.
