Річ, яка нагадує про сонце в зеніті
Діда Миколи нема вже понад 10 років, а його дві пари зварювальних окулярів ще донедавна висіли у темному піддашші. Їхня життєва подорож могла закінчитись на цвяху під товстим шаром пилу. Але сталося так, що їх разом з архівним фото зварювальника Миколи за роботою побачили десятки людей. Окуляри стали атрибутом виставки про колективну пам’ять його покоління і разом з тим набули для мене статусу нової сімейної реліквії.
Дід вийшов на пенсію з меблевої фабрики на Львівщині ще у 1980-х, проте з’єднувати й різати металеві елементи чи надавати їм потрібної форми під впливом пекучої суміші кисню й ацетилену він навчився ще під час Другої світової війни біля Ганновера. «Nikolaus, komma her», — казав тоді до нього майстер Конрад Ґарбс у цеху цукрової фабрики і показував, як працювати зі зварювальним апаратом.
З дитинства я добре пригадую, як голубий вогонь з кінцівки пальника в руках діда торкався своїм язиком поверхні металу. На пенсії він, бува, одягав окуляри з темного скла і перетворював тверді стрижні арматури на декоративні елементи балюстради. Їхнє непрозоре скло було для нього ілюмінатором спостереження за розжареним металом, а для мене — атракціоном зі споглядання найближчої зірки.
