Села та містечка на північ від Києва захоплені росіянами та кадировцями. Вони вбивають мирних мешканців. Ось свідчення жінки, яка виїхала з пекла

Російські війська розпочали повномасштабний наступ на Україну 24 лютого. З півночі та північного сходу країни вони почали просуватися до Києва, але на підступах до міста отримали потужну відсіч від української армії та територіальної оборони. Опинившись відрізаними від постачання, російські військові разом із кадировцями почали окуповувати та тероризувати невеликі міста та селища навколо української столиці.

Заборона поговорила з мешканкою окупованого та відрізаного від навколишнього світу села Катюжанка за 50 кілометрів на північ від Києва.

Російські війська почали окуповувати міста та селища навколо Києва після того, як знищили аеропорт у Гостомелі. Звідти вони просунулися до міст Буча та Ірпінь. Заборона вже розповідала, що окупанти накоїли в цих містечках: вони розбомбили більшість житлових будівель, залишили будинки без електрики, зв’язку, тепла і води та вбили кілька сотень мирних жителів, які намагалися евакуюватися з оточення. Журналістка Оксана Семеник розповідала, що 10 березня, після 15 днів, проведених у підвалі, дві сотні людей йшли 22 кілометри пішки від Бучі до Житомирської траси через російські блокпости.

64-річна Надія жила у квартирі у житловому будинку в селі Катюжанка. Це доволі велике село, розташоване між Києвом та Чорнобилем. До початку повномасштабної війни Росії проти України там проживало понад чотири тисячі людей. Приблизно 4 березня в Катюжанку з півночі заїхали російські солдати разом із бійцями так званого кадировського спецназу — підрозділу, який підпорядковується президентові Чечні та другові Володимира Путіна, Рамзану Кадирову.

«Спочатку люди ховалися від обстрілів у підвалі школі: там було світло та тепла труба, біля якої можна було грітися, — розповідає Надія. — Усі сиділи там, як шпроти у бляшанці. Зручностей — ні води, ні туалетів — не було. Потім [коли зайшли війська окупантів] зникло світло і зв’язок. Зникло опалення, вода — і почалося найстрашніше».

Надія розповідає: щойно окупанти зайшли в село з технікою, вони насамперед розгромили та розграбували магазини з продуктами та аптеки і почали вриватися до місцевих мешканців у квартири та будинки. У багатьох вони відібрали їжу, гроші та цінні речі.

«Стукають у будинки, якщо хтось не відчиняє, вони вибивають двері, людей виганяють, кажуть: йдіть десь поживіть, а ми тут житимемо, — розповідає Надія. — Якось зайшли до школи, де люди у підвалі ховалися, і виставили їх звідти, влаштували собі штаб. Сказали: жінкам ліворуч, чоловікам праворуч, і сказали, щоб чоловіки йшли записуватися «в резерв». Лише жінок з маленькими дітьми залишили. Молоду жінку на сьомому місяці вагітності разом із чоловіком вигнали з їхнього будинку чеченці. Наставили автомати і сказали: ми тут житимемо. Слава богу, у них була квартира матері, але через стрес у жінки почалися передчасні перейми, а медицини тут взагалі немає».

Надія каже, що у багатьох жителів Катюжанки окупанти забрали мобільні телефони, планшети, комп’ютери та іншу техніку. Користуватися телефоном на вулиці їм забороняють.

«Одна жінка у нас йшла вулицею, витягла телефон, щоб на дзвінок відповісти чи зателефонувати, — і вони в неї вистрілили, — згадує співрозмовниця Заборони. — Місцеві дотягнули її до школи, щоб допомогти, але вона спливла кров’ю і померла. Цих [окупантів] довго вмовляли, щоб дозволили викопати лопатою яму і закопати її. Разом із нею закопали пластикову пляшку — туди її паспорт поклали, щоби знали, хто вона».

Надія каже, що з власного балкона нарахувала щонайменше сорок одиниць військової техніки росіян — і це лише те, що було видно з точки, де вона жила. За її словами, військові викопали екскаваторами заглиблення у землі та закопали туди свої танки.

«Там усе тепер у цих танках. Це кошмар. Я не уявляю, як їх звідси вибиватимуть», — каже співрозмовниця Заборони.

13 березня їй та невеликій групі людей вдалося виїхати з окупованої Катюжанки у бік Житомирської траси. За словами Надії, їм довелося проїхати шість російських блокпостів.

«Поки їхали, я бачила на узбіччях перевернені легкові машини — мабуть, хотіли їхати, — згадує вона. — А довкола трупи. [Окупанти] закопувати не давали. Там рука, там нога. Я не можу передати це все словами. Те, що вони роблять, — це жах та величезний злочин проти людства».