«Міграційної політики в Україні немає. Її підміняють протидією нелегальній міграції». Що буде, якщо мігранти з білорусько-польського кордону підуть в Україну

Потік мігрантів з Близького Сходу, які всіляко намагалися потрапити до Євросоюзу через Білорусь, збільшився ще наприкінці весни. 8 листопада ситуація загострилася: люди опинилися в пастці між польськими та білоруськими прикордонниками. Одні не впускали їх у ЄС, інші — робили все, щоб іноземці все ж намагалися туди потрапити. Мігрантів ставало все більше. За цей час загинуло не менше як 10 осіб, хоча точна кількість невідома. Зараз приблизно 5 тисяч біженців перемістилися в транспортно-логістичний центр, проте орієнтовно 2 тисячі осіб залишаються біля польського кордону. Незважаючи на те, що відбувається, мігранти так само прагнуть до Європейського союзу. Тим часом німецький політик Нільс Шмід припустив, що Україна могла б прийняти мігрантів. Заборона розбирається, що буде, якщо мігранти спробують потрапити в ЄС через Україну, і чи можливий сценарій, за якого Україна на час надасть притулок тисячам людей.

Криза на польсько-білоруському кордоні

Майже два тижні тисячі мігрантів перебували на білорусько-польському прикордонному переході в Кузниці, намагаючись потрапити в Євросоюз. Люди спали на морозі в лісі, майже без води і їжі, але не припиняли спроб прорватися в ЄС. Польща категорично відмовилася впускати мігрантів.

Влада Іраку ухвалила рішення повернути на батьківщину резидентів своєї країни. 18 листопада вилетіли перші спеціальні рейси в напрямку Багдада. Але не всі біженці готові їхати. На кордоні в Білорусі перебуває трохи менше ніж 7 тисяч осіб, повідомляє прессекретар уряду в Мінську. Що тепер буде з цими людьми, залишається незрозумілим. Невідомо, будуть мігранти розподілені між країнами ЄС або ж їх відправлять у рідні країни силоміць. Річ у тому, що мало хто з них хоче залишитися в Білорусі.

Днями на українському кордоні в Чернігівській області українські прикордонники зупинили рейсовий автобус, що перевозив 15 осіб з Близького Сходу. За словами українських чиновників, група прибула до Мінська літаком кілька тижнів тому і тепер начебто планувала провести відпустку в Україні. Але прикордонники не повірили їм і через відсутність підстав для в’їзду відправили «туристів» назад.

Минулого тижня німецький депутат СДПН Нільс Шмід припустив, що з Україною можна було б домовитися про тимчасовий прийом мігрантів. У Києві ідею сприйняли не дуже тепло: «Якщо мало місця, в Бундестазі є ще кабінети. Хай беруть мігрантів до себе, хай вони там розміщуються. З якого переляку ми маємо їх брати?» — відреагував секретар РНБО Олексій Данілов.

Проте останніми днями в суспільстві почалися обговорення: що, якщо люди, затиснуті між білоруськими прикордонними службами й польськими підрозділами, підуть у бік України і спробують перетнути її кордон? Або якщо їх змусять спробувати — що станеться тоді?

Який досвід в України?

Для початку варто розібратися з термінами і визначитися, хто такі мігранти й біженці. Мігрант — людина, яка живе не в країні походження як мінімум рік. Біженець — людина, яка побоюється за своє життя через расу, віру, належність до певної соціальної групи або ж неугодні владі політичні переконання, а тому не може перебувати в країні походження.

За статистикою українського представництва Управління верховного комісара ООН у справах біженців, на початку 2021 року в Україні перебувало приблизно 2300 біженців і тих, хто потребує додаткового захисту.

Ось як виглядає приблизний портрет людини, яка вирішила емігрувати в Україну. Це працездатна людина із середнім рівнем освіти, яка приїхала з країни колишнього Радянського Союзу. Головною причиною для переїзду в Україну найчастіше стають або сімейні зв’язки, або робота. Значно менший відсоток людей з більш віддалених країн свідомо вибирає Україну точкою призначення, особливо залишаючи батьківщину з політичних причин.

«Багато хто в Україну емігрував у середині 90-х, після розпаду Радянського Союзу, — насамперед через родинні зв’язки. Тепер Україна — країна походження мігрантів, а не їхній пункт призначення. Українці та українки їдуть кудись, а не іноземні громадяни приїжджають в Україну. Для цього є очевидні причини: погана соціально-економічна ситуація, погана робота державних інститутів, зокрема правоохоронної і судової систем», — пояснює Максим Буткевич. Він додає, що Україна — не найвдаліша країна для трудових мігрантів через низькі зарплати і складні процедури працевлаштування іноземців.

Дослідники цієї теми опитали мігрантів і з’ясували: ті, хто прибуває в Україну, уникнувши прикордонного контролю, просто невпевнені в перспективі отримати статус біженця. Вони чули про те, що позитивних рішень за такими заявами зовсім небагато, і тому не затримуються надовго: приблизно половина з них уже впродовж найближчого тижня намагається виїхати в країни ЄС. Повернення на батьківщину для багатьох мігрантів не тільки небажане, але й небезпечне.

У кого варто повчитися?

Кадри з польсько-білоруського кордону нагадують ті, що знімали майже шість років тому на кордоні з Угорщиною. Тоді озброєні військові стримували тисячі людей за парканом. Але потім вони вирушили далі, до Німеччини.

У перші вихідні вересня 2015 року сотні людей стояли на головному залізничному вокзалі Мюнхена, тримаючи в руках таблички з написом «Ласкаво просимо до Німеччини». Більшість — волонтери, деякі з яких приїхали до Баварії з усієї країни, щоб допомогти і прийняти людей, які прибували поїздом протягом кількох днів: це були сирійці, іракці, афганці. Тільки того недільного дня приїхало 13 тисяч людей.

Загалом у період з 2014-го до 2016 року до Німеччини в’їхав майже мільйон мігрантів. Випробування на витривалість для країни з населенням майже 80 мільйонів людей — можливо, найскладніша ситуація за всю історію після закінчення Другої світової війни. І навіть якщо наслідки міграційної політики розділили суспільство на прихильників і скептиків, слід визнати, що країна впоралася із ситуацією досить зразково. Навряд чи будь-яка інша європейська держава прийняла більше людей.

«Я б ніколи не говорила про «інтеграцію» біженців, — розповідає Забороні дослідниця Сандрін Бакобен з Дуйсбург-Ессенського університету, яка вивчає наслідки руху біженців у Німеччині. — Для мене це питання того, як люди знаходять роботу на новому місці, як вони можуть продовжити свою освіту або реалізувати свій потенціал». Бакобен сама народилася в Камеруні і приїхала до Німеччини 18 років тому.

Дослідниця малює багатошарову картину процесу, який тривав кілька етапів. Коли біженці прибувають у нову країну, насамперед необхідно організувати місця для проживання і, можливо, надати медичну допомогу. Крім того, необхідно надати людям доступ до освіти: неповнолітнім потрібна школа, дорослим — уроки мови.

У перші місяці напливу мігрантів до Німеччини багато дій уряду були досить хаотичними і незапланованими. Бакобен каже, що спочатку людям не вистачало психологічної підтримки.

«Приходили люди, які боролися за своє життя, матері, які боялися за своїх дітей», — каже вчена. Якщо не опрацювати цей досвід з професіоналами, то багатьом і сьогодні буде нелегко.

Але одна з головних проблем для біженців — це право на перебування, каже Бакобен: «Якщо люди не знають, знайдуть вони притулок у країні на три місяці або на три роки, це негативно позначається на їхньому прагненні шукати роботу чи вчити мову».

У Німеччині більшість біженців має право на довгострокове перебування. Але тисячі людей досі не знають, чи доведеться їм повернутися на батьківщину через кілька місяців: «Важливо якомога швидше прояснити кожному — може він або вона залишитися чи ні. Це жахливо, коли людям доводиться довго чекати рішення».

Право на перебування було і залишається вкрай політизованим у німецьких дебатах. Критики міграційної політики стверджували, що якщо уряд буде занадто ліберальним, то це створить додаткові стимули для майбутніх мігрантів. Водночас уряд неодноразово підкреслював, що притулок буде надано будь-кому, хто виїхав і потребує його.

Через майже шість років багато хто, схоже, змирився з тим, що приїжджі залишаться. «Криза біженців», про яку часто говорили спочатку, для багатьох стала буденним явищем. Більшість мігрантів вивчили мову, багато хто знаходить роботу, дехто закінчує університети.

Курси німецької мови, додаткові викладачі, заходи з розміщення, психологи, соціальні служби — вся ця допомога коштує грошей. Тільки 2019 року федеральні землі Німеччини витратили приблизно 4,4 мільярда євро на послуги, пов’язані з прохачами притулку. «Очевидно, що не всі країни Європи можуть забезпечити таку кількість біженців, як Німеччина», — вважає Бакобен. Але країни, подібні до України, теж могли б допомогти, якби прийняли кілька сотень людей. Сказати, що грошей немає, було б занадто просто.

Чи може в такому випадку Україна якось допомогти?

Згідно з міжнародним правом, Україна, як і будь-яка інша держава, не може випровадити зі своєї території людей, які попросили притулку, навіть якщо вони перетнули кордон нелегально. Але найважливіший документ — це угода про реадмісію. Реадмісія — згода держави на повернення своїх громадян, громадян третіх країн та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території іншої країни, з якою підписано договір.

Серед міжнародних інструментів у міграційній сфері існують конвенції та акти. Наприклад, до Конвенції ООН про захист прав трудових мігрантів та членів їхніх сімей Україна не приєдналася. А кілька років тому держави-члени ООН обговорювали глобальний пакт про міграцію. Це Декларація про права людей, які змушені мігрувати. Деякі країни висловилися проти, є й ті, які утрималися, Україна ж заявила, що «зараз не до цього».

«Наразі спроби мігрантів і біженців потрапити на територію України здаються малоймовірними. Принаймні вони цього точно не хочуть. З таким же успіхом вони можуть залишитися в Білорусі, якщо порівнювати соціально-економічні умови, — розмірковує Буткевич. — Інше питання, що їх можуть змусити це зробити. У цьому випадку Україна опиниться в складному становищі. Доведеться балансувати: з одного боку, є гуманітарні аспекти, міжнародні зобов’язання, взяті Україною як країною, що зобов’язалася захищати біженців і надавати їм притулок. З іншого — небажання дозволяти незаконно перетинати державний кордон. Це буде складно. Сподіваюся, що до цього не дійде».

При цьому Буткевич зазначає, що якщо Україна і прийме мігрантів і біженців у себе, то це буде жест доброї волі, оскільки Україна не має ніяких зобов’язань щодо людей, які перебувають навіть не на її кордоні. Найімовірніше, за словами експерта, за такого сценарію Україна вимагала б щось натомість від зацікавлених держав.

Однак умов для організації такого «жесту доброї волі» в країні немає навіть на випадок гострої потреби — принаймні якщо йдеться про державну допомогу. В Україні є пункти тимчасового розміщення біженців. За даними Державної міграційної служби України, в країні обладнані чотири пункти тимчасового розміщення біженців, які можуть вмістити 421 людину. Також працюють три пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, розраховані на 566 осіб. Однак за фактом місць для розміщення немає, оскільки люди живуть там досить довго і процедура розгляду заявки тривала. Тому в тих, хто просить притулок, немає шансів туди потрапити. Та й умови там на межі адекватного житла.

Тому майже всі, хто просить притулку, змушені облаштовуватися самі: знаходити житло і можливості за нього платити. Ніякої допомоги не видають. Якщо людина набуває статусу біженця, а це буває нечасто, їй видають разову виплату в розмірі 17 гривень. Більшість людей навіть не прагнуть її отримати, бо на проїзд більше витратять. Для порівняння, в Німеччині шукачі притулку [тобто навіть ті, хто не має статусу «біженець»], крім забезпечення їжею, одягом, ліками, предметами домашнього вжитку і житлом, у таборі біженців отримують 198 євро на місяць [за даними за 2020 рік]. Допомога під час проживання в таборі біженців у Франції становить 204 євро, а в Бельгії — 244. Неурядові організації допомагають і намагаються змінити ситуацію на краще, але їхніх зусиль і ресурсів, очевидно, недостатньо.

Щоправда, ті, хто отримує статус біженця або додатковий захист, можуть користуватися тими ж соціальними правами, що й громадяни України. Їм не допомагають знайти роботу, але вони мають право працювати без спеціального дозволу. Те саме стосується медичної допомоги, освіти для дітей і так далі.

«Ми спостерігаємо в Україні те, що система притулку не орієнтована на допомогу. Зараз вона більше орієнтована на те, щоб не пускати людей у країну, а не на те, щоб забезпечити захист прав і свобод цих людей. Ось це треба поміняти. І це не питання грошей, а питання ставлення. Гроші будуть потрібні потім, після того як це зроблять. Почати треба хоча б з того, щоб надати людям можливість допомагати самим собі. Багато з них хочуть працювати і роблять це. Але легально їм працевлаштуватися практично неможливо. І ось якраз це треба змінити», — пояснює Максим Буткевич.

Співробітники міграційної служби керуються сумнівними джерелами інформації, додає він. Наприклад, людина може втекти з авторитарної країни під ризиком переслідування, а їй відмовлять у притулку в Україні, тому що на сайті президента цієї авторитарної країни вказано, що вона демократична і правова. Цю проблему Буткевич пов’язує з низькою оплатою праці працівників, яка призводить до некваліфікованості та корупції.

«По суті, в України немає міграційної політики. Її підміняють так званою протидією нелегальній міграції, але це не міграційна політика. Міграційна політика вимагає аналізу ситуації і вироблення відповідних кроків з огляду на цей аналіз. До спроб зробити це вдавалися, але безрезультатно», — підсумовує правозахисник.

На які граблі Білорусі та Польщі не варто наступати?

Перше — не варто використовувати людей як інструмент тиску на країни ЄС.

Друге — варто виконувати взяті на себе зобов’язання і забезпечити реалізацію права людини на те, щоб отримати міжнародний захист. Якщо ж на кордоні відбувається проблемна ситуація, то застосувати наявну прикордонну інфраструктуру, щоб створити безпечні умови і можливість для людей подати заяви про притулок.

Третє — варто дотримуватися тих зобов’язань, які держави погодилися виконувати в рамках національного та міжнародного законодавства. Часто проблеми починаються тоді, коли держава починає змінювати статус-кво.

Четверте — варто з обох сторін забезпечити вільний доступ до проблемної зони представникам неурядових та міжнародних організацій. НКО володіють унікальним досвідом і компетенціями, що дасть змогу зрозуміти [зі слів біженців] не тільки причину, що змушує їх покинути країну походження, а й інші обставини. Це дозволить допомогти мігрантам/біженцям у правовій та гуманітарній сферах.

П’яте — варто забезпечити людям безпеку в країні їхнього поточного місця перебування.

Шосте — варто переглянути процедуру надання статусу біженця. Разом з тим не ігнорувати рішення і запити міжнародних організацій та не ухвалювати рішення про випровадження людей з країни, незважаючи на рішення Комітету з прав людини ООН.

Сьоме — варто забезпечити підтримку в соціалізації тим мігрантам і біженцям, які захочуть і зможуть з юридичної точки зору залишитися.

Восьме — варто надати екстрену гуманітарну допомогу тим, хто перебуває на кордоні.