Катерина Горностай та її «Стоп-Земля»: як створювали фільм-призер ОМКФ 2021 | Заборона
Читаєте зараз
Школа, у якій ви не вчилися. Фільм «Стоп-Земля» Катерини Горностай

Школа, у якій ви не вчилися. Фільм «Стоп-Земля» Катерини Горностай

Катерина Горностай та її «Стоп-Земля»: як створювали фільм-призер ОМКФ 2021

Головним фільмом цьогорічного Одеського кінофестивалю стала дебютна повнометражна картина режисерки Катерини Горностай «Стоп-Земля» — фільм про дорослішання, любов та страх перед майбутнім. Журналіст Роман Губа подивився фільм, поспілкувався з режисеркою й розповідає про те, як фільм про школу став утопією.


На сцені одеської Музкомедії після прем’єри фільму Катерина Горностай була схожа на вчительку, яка випускає свій перший клас. Не надто старша за своїх учнів, із сором’язливою усмішкою та у колі галасливих підлітків. Для неї це теж був свого роду випускний іспит — показати фільм українському глядачеві. Можна сказати, що вона склала його вдало: «Стоп-Земля» забрала три з шести нагород ОМКФ — Гран-прі, призи за «Найкращий український повнометражний фільм» та «Найкращу акторську роботу». Останню, до речі, отримав увесь ансамбль акторів-підлітків із фільму, виокремлювати когось не стали.

«Стоп-Земля» — це розповідь про останній шкільний рік учнів умовної київської школи. Вже не діти, але ще не дорослі, вони живуть, навчаються, кохають і страждають. На рівні переказу фільм Горностай не виходить за межі жанру «шкільного фільму», який був популярний в СРСР, але майже занепав у пострадянський час і навіть переродився у шкільну «чорнуху», де на зміну чистим шкільним кабінетам прийшла вулиця чи під’їзд із «неблагонадійними» підлітками. Але «Стоп-Земля» далека і від першого, і від другого підходів: школа тут стає комфортним простором, де майже немає конфліктів, вчителі ставляться до дітей з повагою, а на шкільних вечірках грає сучасна українська музика.

При цьому Горностай розповідає, що в першому варіанті сценарію школа не була такою ідеальною, і багато в чому режисерка спиралася на власний шкільний досвід.

«Ми мали форму. І це була форма не така красива, як буває у європейських серіалах, — згадує Горностай свою рідну київську школу номер 172, яка зараз вже є гімназією. — Для хлопців — зелений відтінок піджаку, а у дівчат якийсь дивний баклажанний. Їхні [піджаки] я взагалі терпіти не могла весь час, поки вчилася. Були навіть люди, які спеціально перевіряли цю шкільну форму. Одного разу мене відправили додому, бо я була в білих гетрах, і це здалось одній із працівниць школи «очєнь визивающім».

Режисерка розповідає також, що в її школі не можна було носити довгі нігті: раз на місяць навіть була спеціальна перевірка. Через це у першому драфті сценарію головна героїня фільму Маша гризла нігті — так само як це робила Горностай у шкільні роки. Але під час підготовки до написання сценарію режисерка відмовилася від цієї деталі.

«Ми почали документальний рісерч для того, щоб знайти своїх героїв, подивитись, як школа виглядає зараз. Не тільки моя, а взагалі всі школи, до яких ми змогли потрапити, — каже вона. — Там я зустріла і вчителів від бога, дуже класних, і тих, від яких всередині все холоне. Я відчула це через 15 років після того, як закінчила школу, і зрозуміла, що деякі речі не змінились. Або, наприклад, шкільний туалет, де тільки перегородки й немає ніяких дверей — це все теж є. Чи коридор, в якому дуже класні підвіконня, на яких теоретично можна сидіти, але вони всі заставлені рослинами для того, щоб діти не сідали, бо їм треба ходити на перерві, адже вони сидять у класі. Я на це все подивилась і думаю: «Чорт, а чому ми будемо програвати у нас у фільмі ті речі, яких вже хотілося б позбутись у реальності?»

Так «Стоп-Земля» стала тим, чим є — маленькою шкільною утопією, де навіть нерозділене кохання — просто один з етапів дорослішання.

Для того, аби відібрати акторів для участі в фільмі, проводили кастинг, де з 250 дітей зрештою вибрали 25, із якими режисерка та її команда займалися тричі на тиждень протягом двох місяців.

«Дехто з них має дуже конкретне відношення до кіноіндустрії, бо має батьків, які працюють в сучасному українському кіно. Але, знову ж таки, ми вибирали їх не тому, що у людини є досвід і вона знає якось опосередковано, що таке кіно. У нас не було жодного наміру взяти когось через родинні зв’язки. Обирали тільки за те, що людина щиро до нас прийшла, — розповідає Горностай про кастинг. — Я можу за себе сказати, що я була в усіх них закохана. Це було рішення абсолютно суб’єктивне й абсолютно емоційне».

Режисерка впевнена, що в багатьох дітей, залучених до фільму, буде акторське майбутнє. Хоча Марії Федорченко, яка зіграла головну героїню Машу, вже навіть встигли відмовити при вступі до університету Карпенка-Карого. Сьогодні вона вчиться на акторку у Київському національному университеті технологій і дизайну.

Важливою частиною фільму є окремі інтерв’ю з героями, що розділяють епізоди основного сюжету. Виконані у мінімалістичній манері, ніби документальні, насправді вони є повноцінною частиною фільму. Горностай пояснює, що частково підлітки відповідають на питання як персонажі стрічки, але деякі речі мають коріння і в реальності. Інтерв’ювала героїв сама режисерка — її можна почути та побачити в кадрі.

«Ми з ними не робили ніяких дублів, я нікого не просила сказати щось іще раз, — пояснює Горностай. — Це була просто розмова, яку записували від самого початку до кінця картки на камері. Потім ми змінювали картку й говорили далі».

Спочатку інтерв’ю з героями можуть навіть здаватися певною хитрістю — ніби те, що не виходить розповісти за допомогою художніх засобів, промовляється буквально вголос, але ігрова та документальна за формою частини фільму зрештою зливаються в один завершений сюжет. Розмови з акторами знімали після основних подій фільму, тож діти вже повністю розуміли своїх персонажів, прожили з ними певний час, а дехто навіть встиг подорослішати.

Зараз режисерка збирає перші відгуки на стрічку. За словами Горностай, дехто очікував іншого, «суперпотужного фільму в плані подій і прожитих речей».

«Але ж насправді життя пересічного тінейджера — такого, як [була] я, — це доволі сумне життя, — каже Катерина Горностай. — Ну, не сумне, а не насичене якимись суперкарколомними штуками. І перший сексуальний досвід зараз за статистикою відбувається трошки пізніше. Ми думаємо, що вони такі ніби більш відкриті до цього, більше знають і бачать, бо є інтернет, а насправді ні. Вони часто навіть трошки довше є дітьми, ніж були ми. У хорошому сенсі слова».

Зробити власні висновки з фільму можна буде вже цієї осені, коли розпочнеться широкий прокат стрічки. «Стоп-Земля» навряд дає відповідь на те, чи легко бути молодим, хоч інтерв’ю з героями все одно відсилають до вже класичного фільму Юріса Подніекса з тим же питанням у назві. Але стрічка Горностай усе одно дає привід подумати про свої шістнадцять, навіть якщо вони були десять, двадцять чи більше років тому.

Нагору