Читаєте зараз
«Це процес деколонізації: виштовхуємо російську культуру, але виникає прогалина — її слід заповнювати». Соціолог культури Паскаль Ґілен — про бойкот культури та європейський пацифізм через страх

«Це процес деколонізації: виштовхуємо російську культуру, але виникає прогалина — її слід заповнювати». Соціолог культури Паскаль Ґілен — про бойкот культури та європейський пацифізм через страх

Katerina Sergatskova

Паскаль Ґілен — бельгійський соціолог, який вивчає відносини культури, політики та капіталізму. Книжки Ґілена перекладаються українською, а сам він приїжджає до Києва під час війни, щоб побудувати спільні академічні проєкти з вивчення, серед іншого, деколонізації української культури. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з Ґіленом та поговорила з ним про те, чому деякі європейські країни затягують з поставками озброєння для України через політику страху, чи працює бойкот культури та як людству почати виходити з епохи безкінечних криз.


З якою метою ви вирішили приїхати в Україну? 

У мене кілька причин бути тут. За останні 6 років в мене були побудовані дуже міцні стосунки з Україною, враховуючи кількість моїх публікацій тут [перекладів моїх робіт українською]. Я також відчуваю себе дуже емоційно прив’язаним до України, і водночас відповідальним.

У мене є декілька поточних проєктів — серед них дослідницький грант для Європи під назвою Horizon. Він стартував ще до війни, і головна проблематика, якій він присвячений — те, як культурний простір може розвивати політичну ангажованість і демократію. Я займаюся цим уже 20 років — дослідженнями, які стосуються культури, політики та громадянського суспільства. Тож зараз я налагоджую контакти з університетами та культурними організаціями, аби зрозуміти, чи можуть вони бути моїми партнерами. Це частина мого основного — академічного — життя. 

Друге, що я роблю, — я працюю з дослідницькою групою в Бельгії. Проєкт називається Culture Commons Quests. У команді 33 людини, багато художників, активістів, а також режисер. Ми знімаємо інтерв’ю; багато спікерів — в основному художники — дуже цікаві. Насамперед у нас є два ключових питання: як, на їхню думку, функціонує культура? Що може бути корисним чи шкідливим? Друге питання полягає в тому, чи може культура бути корисною. До прикладу, [чи може культура бути важливою] після війни у процесі деколонізації, як вони думають, як можуть переосмислити історію? Ми формулюємо порядок денний для повоєнної епохи. 

Ви перебуваєте в Києві під час повномасштабного вторгнення. Вас лякає небезпека? 

Звучить як відповідь мачо, але ні. Так, це дивно. І я також думаю, що це чисто психологічне та емоційне ставлення до себе. Я можу дати цьому раціональний аналіз. Думаю, є величезна проблема з тим, що я називаю політикою страху. Політика страху полягає в тому, що у людей викликають страх засобами масової інформації, самою політикою тощо. Ця політика змушує людей не діяти так, як вони діяли б у нормальних, звичних для них обставинах — і це дуже проблематична індоктринація.

Це типова, я б навіть сказав, консервативна політика правого крила, якої дотримуються багато політичних партій світу. Наприклад, вони боялись ісламу. Або страх перед пандемією вірусу. Це своєрідна постійна установка страху. 

Якщо це якось пов’язане з мовою ненависті, то, думаю, це один з методів політики, коли людей залякують, щоб ті не їхали до України, наприклад.

Навіть у ширшому сенсі. Це про страх постачати зброю Україні, тому що є страх наслідків. Так, це риторика ЗМІ, а також політиків, наприклад, у Німеччині — або тамтешнього інтелектуального прошарку. Отже, маємо два дискурси. Один з них — пацифізм. Але інший — це пацифізм через страх. І, думаю, іноді це правильно. Звичайно, нам потрібно остерігатись ескалації. Але ви бачите, що аргументи ґрунтуються на страху.

На початку війни це була загальноєвропейська риторика. В моїй країні, Бельгії, багато хто твердить: «Ми не можемо атакувати. Ми навіть не можемо запровадити безпольотну зону — через економічні наслідки». Тобто вони бояться саме з економічних міркувань! Не за власне життя або за ваше життя тут, в Україні, а через страх фінансових збитків. Наприклад, наразі в Бельгії триває така дискусія — країна відмовляється бойкотувати торгівлю російськими діамантами. Бо, мовляв, що коли ми це зробимо, а інші країни продовжуватимуть торгувати діамантами і отримають більші прибутки. Це проблемна політика, і так, це через економічні причини. Але вони упаковують її у політику страху.

Схожі процеси тривають і в Україні. Попри повномасштабну війну з Росією, деякі українські ЗМІ не відмовляються від російськомовних версій сайтів. Як медіаменеджерка я розумію їхню бізнес-логіку — вони втратять половину трафіку. 

Я не знав цього, але це дивно!

Раціональних рішень немає. Я думаю, зараз нам слід діяти більш антагоністично, більш емоційно і більш принципово, навіть ідеологічно. У Західній Європі своєрідною ідеологією, до якої ми так звикли і яка є неоліберальною по своїй суті, є ідеологія прибутку. Це справжня політична, ні, навіть ідеологічна проблема! І нам потрібно позбутися цієї ідеї, що, мовляв, неоліберальна система вільного ринку — це рішення для миру. Це рішення для нашого добробуту, не більше.

Побутувала чітка теза — і до неї повертаються знову і знову, — що наша потреба — економічно зростати. Що нам потрібно рости. І конкуренція — це хороша річ для рівня життя, якості життя тощо. Я думаю, нам дійсно слід позбутися цієї системи переконань. 

І вихід є. Це те, що я та кілька інших людей, інтелектуалів, політиків, просувають наразі в Бельгії, а також у Європі. Це система переконань, що бачить цінність у соціальних стосунках, а не в економічних. [Згідно з нею], економічні відносини повинні базуватися насамперед на людських потребах та соціальних стосунках, а не навпаки! Це про солідарність, це про позитив, щоб ви, коли отримуєте щось, віддавали щось назад. Це — теорія громад. І я думаю, все більше людей відчувають і переконані, що ми повинні йти в цьому напрямку. Я нічого не маю проти вільних ринків, нічого проти теорії економіки, але все це має бути іншим. Це те, що ми намагаємося організувати. Я дуже практичний і конкретний у цьому напрямі. Так, зараз я працюю над такою концепцією для фламандського уряду. 

Як ви вважаєте, чи достатньо соціальної (а не економічної) солідарності в Європейському союзі? Люди дійсно розуміють, що робити, щоб подолати неоліберальні стосунки? 

Процитую італійського філософа Антоніо Ґрамші. Він сказав, що ми живемо в органічній кризі. Це означає, що одна криза приходить за іншою: кліматична криза сьогодні, економічна криза, фінансова криза, пандемійна криза, кліматична криза знову. Це надзвичайно, і він стверджував, що це типовий момент в історії, коли ми бачимо, що система досі функціонує. Але ми бачимо також, що це більше не працює. І ми діємо, продовжуємо діяти, бо не маємо уявлення про щось інше. Думаю, проходячи через ці кризи знову і знову, люди стають все більш свідомими. 

Як ви думаєте, чи працює культурна дипломатія та просування українських культурних проєктів? Чи підвищує це обізнаність про війну, чи пояснює щось про неї?

Це працює. В Антверпенському музеї сучасного мистецтва у нас проходить величезна виставка українського мистецтва. Для Західної Європи це те, що робить ближчою Україну, а також українську культуру. Крім того, дуже корисні відео, зроблені ЗМІ, документальні фільми тощо. 

Я думаю, що необхідно дати позитивну відповідь на процес деколонізації. Я не фахівець з української культури, але, гадаю, російська культура домінувала. Російська мова у побуті, наприклад, і літературна мова зокрема. Мої українські колеги зізнались, що лише три місяці тому перестали говорити російською одне з одним. І, звичайно, символічно це дуже важливо. Тож моє питання полягає в тому, яким буде процес деколонізації. Ми виштовхуємо всю російську культуру. Логічно, що виникає величезна прогалина — і заповнювати її слід позитивно. Але деколонізація — це негативний процес. Думаю, що перед художниками стоїть величезне завдання переосмислити, переформулювати, заповнити цю прогалину.

Що може бути альтернативою?

Митці та інтелектуали в Україні бачать, що не так на Заході. Також політики беруть уроки з того, що йде не так. А потім придумують іншу систему — її ще називають «третя норма», — між комунізмом і капіталізмом. Я не знаю, як вона виглядатиме, але думаю, що це дуже важливо. Потрібно це починати — і починати не з уряду і політиків. Вона має початись із громадянського суспільства, з розбудови сильної спільноти. 

Поговорімо про деколонізацію детальніше. Активісти скасовують російські «Лебедине озеро», або Пушкіна, або Достоєвського. Що ви думаєте про це: це працює чи завдає шкоди? 

Я думаю, що це добре. У воєнний час ми маємо розуміти, який беремо бік. Один приклад з Музею сучасного мистецтва — в Антверпені вирішили розірвати всі офіційні відносини з Росією. Але вони залишаються в контакті, і це теж важливо. А офіційно — в бойкоті. І не забувайте, що в Росії зараз дуже слабка, але все ж таки є опозиція. Я думаю, в певний момент ми повинні допомогти їм.

Є люди [в Росії], які думають по-іншому. Можливо, вони недостатньо підвищують голос, згоден. Але у Кремля є опозиція. Я сподіваюся, що вони отримають поштовх і зроблять переворот у своїй країні. І тоді ми повинні підтримати їх. Ми маємо не просто деколонізувати Україну, а розвивати якусь іншу культуру. А поки — бойкоти, бойкоти і зброя. Культура бойкоту. 

В Україні побутує думка, що культура під час війни не на часі. Чи можете ви описати власне бачення ролі культури у воєнний час?

Культура та мистецтво — це не одне й те саме, і для мене дуже важливо це сказати. Звичайно, мистецтво відіграє дуже важливу роль, оскільки воно дарує сенс. Це дає значення культурі. Наприклад, коли ви вперше в житті читаєте роман про гей-стосунки, то отримуєте нову перспективу. Ви бачите, що інші люди можуть надати сенс любовним стосункам в інший спосіб. Ось як працює мистецтво для мене. Тому в цьому сенсі я вважаю, що культура точно на часі. Вона відіграє фундаментальну роль у перепроєктуванні нації, перепроєктуванні країни, і це знову пов’язано з моїм фундаментальним питанням: чим заповнити прогалину після деколонізації?

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій