«Старі сидять голі, у самих футболках і памперсах». Журналістка Заборони розповідає, як шукала будинок літніх людей для своєї бабусі | Заборона
Читаєте зараз
«Старі сидять голі, у самих футболках і памперсах». Журналістка Заборони розповідає, як шукала будинок літніх людей для своєї бабусі

«Старі сидять голі, у самих футболках і памперсах». Журналістка Заборони розповідає, як шукала будинок літніх людей для своєї бабусі

«Старі сидять голі, у самих памперсах». Журналістка Заборони розповідає, як шукала будинок літніх людей для своєї бабусі

22 січня в Харкові сталася пожежа в нелегальному будинку для літніх людей, і Міністерство соціальної політики заявило, що необхідно виявити нелегальні пансіонати по всій Україні. У цей час журналістка Настя Подорожна разом із сім’єю саме шукала геріатричний пансіонат для своєї бабусі. Виявилося, що більшість будинків літніх людей в Україні нелегальні. Настя розповідає, на які умови розраховувати в таких закладах та чи можна віддати туди родича без побоювань.


У дитинстві, поки батьки були на роботі, а брат із сестрою — у школі, за мною дивилася бабуня (вона не любить, коли її називають «бабуся»). Бабуня водила мене на прогулянки, варила суп і робила правильні (багато м’яса, мало рису) голубці. Супи я не дуже любила. Казала, що «суп — це пити», а я ж хочу їсти. Але на залізний характер бабуні такі хитрощі не діяли. Зрештою я завжди доїдала суп і йшла у свою кімнату на тиху годину.

Зараз мені 23, а бабуні — 84. Її твердий характер підкосили деменція, цукровий діабет, проблеми з диханням і інші хвороби. Вона практично не встає з ліжка. Її лікарка недавно зізналася: з такими діагнозами, як у бабуні, незрозуміло, як вона взагалі тримається.

Торік хвороби почали прогресувати. Щоби бабуня отримувала належний догляд, а лікування своєчасно коректували, її не завадило б покласти в лікарню. Але через пандемію легально госпіталізувати бабуню досі неможливо. Ще в листопаді 2020 року в Україні лікарні почали приймати тільки пацієнтів із коронавірусом та ургентних хворих.

Доглядом за бабунею займалася вся родина. Через когнітивні проблеми, що прогресували, весь грудень-січень вона відмовлялася від їжі і взагалі була в поганому настрої. Найскладніше було дочкам бабуні — моїй мамі й тітці. Допомога могла знадобитися в будь-який момент, навіть вночі. Через це моя мама погано спала ночами, майже не виходила з дому, багато нервувала.

Пошук рішення

Лягти в лікарню бабуня не могла через пандемію. Залишалося два варіанти: найняти додому доглядальницю або шукати пансіонат. Спочатку ми намагалися все-таки доглядати за нею своїми силами. Максимум — викликали додому лікаря, якщо загострювалися якісь симптоми: проблеми з травленням, диханням або сприйняттям реальності. Якось бабуня, наприклад, вискочила з кімнати перелякана, бо вирішила, що її квартиру хочуть вкрасти шахраї. Виявилося, що такий сюжет саме обговорювали в ток-шоу по телевізору, і бабуня несподівано перенесла почуте на своє життя.

Пансіонат ми не шукали відразу, тому що в частини родини було відчуття, що любляча сім’я своїх літніх родичів не «кидає». В Україні часто можна почути, що знайти будинок для літніх батьків означає відмовитися від них, себто звалити турботу на «чужих» людей.

Насправді догляд за людьми похилого віку, особливо з деменцією, вимагає кваліфікованої допомоги, вважає Галина Полякова, голова всеукраїнської благодійної організації «Турбота про літніх в Україні». За її словами, часто сімейного догляду недостатньо для підтримки здоров’я хворої людини, а родичі стають заручниками ситуації.

«Доглядом у сім’ї частіше займаються жінки. Починаються проблеми в парі, аж до розлучення. Діти теж отримують травму. Наша організація навіть зробила спеціальний навчальний фільм для школярів, тому що діти не розуміють, як взаємодіяти з людьми похилого віку з деменцією», — розповідає Полякова.

Якийсь час моя мама схилялася до того, щоби найняти додому доглядальницю: хотілося забезпечити бабуні максимально домашній догляд. У нашої сім’ї є знайома, якій вдалося зібрати для свого тата цілу домашню медпалату. У батька Христини (вона попросила змінити ім’я) хвороба Альцгеймера, найбільш поширений тип деменції. Рік тому з ним стався напад, після якого батько опинився в напівсвідомості: у нього відмовила функція ковтання, він втратив здатність самостійно їсти і взагалі доглядати за собою.

«У лікарні батька не триматимуть до кінця життя, — пояснює Христина. — Ми вирішили: якщо його серце б’ється, він має ще жити для чогось. Тепер ми забезпечуємо йому повний догляд, за якого це життя ще можливе».

На обладнання домашньої медпалати пішло багато коштів. Доглядальниці голять і вмивають батька, вводять йому в шлунок спеціальне харчування через прямий стравохід, змінюють памперси. Христина купила медичне обладнання — у тому числі спеціальне ліжко й матрац. Матрац виглядає як звичайний, але насправді складається із «сот», які постійно рухаються, підтримуючи кровообіг батька. Це потрібно, щоби не утворювалися пролежні, пояснює Христина.

Обладнати домашню лікарню не кожній родині по кишені. А ще в багатьох літніх людей є потреба в спілкуванні, яку родина не може задовольнити. Так було й у нашому випадку.

«Я бачу, як людина лежить одна в ліжку й дивиться в стелю, — говорила про бабуню моя тітка Олена, її дочка. — Коли до бабуні приходиш, вона тебе не відпускає, просить посидіти. Але довго спілкуватися нема про що. Бабуня згадує одні й ті ж моменти з молодості. Наприклад, як вона підлітком працювала кіномеханіком у клубі, як уперше заговорила з майбутнім чоловіком на дискотеці після кінопоказу, і як пізніше ворожка правильно передбачила, що в неї буде син і дві дочки».

«Їй потрібен співрозмовник на рівні, компанія, — каже Олена. — Недарма бабуня любила їздити в санаторії. Я завжди була не проти будинку для літніх людей, аби ж умови були хороші».

Умови

В інтернеті було багато реклами будинків літніх людей — іноді в реальності вони розташовувалися на одній вулиці, буквально один навпроти іншого. Здебільшого це були приватні будинки заввишки у 2–3 поверхи, облаштовані під пансіонати. Дивлячись на такий будинок зовні, важко здогадатися, що всередині заклад для літніх людей.

Попри великий вибір, знайти місце, у якому бабуні буде добре, виявилося дуже непросто. Коли мої рідні вперше з’їздили в Київську область, щоби подивитися на умови в трьох будинках літніх людей, вони повернулися додому сполотнілі. Пам’ятаю, як мама майже з порога попросила: «Налий, може, коньяку».

У найдешевшому пансіонаті просили 7,5 тисячі гривень на місяць за проживання у двомісній кімнаті. Зовні це був звичайний приватний будинок із маленькою присадибною територією. Всередині «запах сечі всюди, у тому числі на кухні, — згадує Олена. — Посеред коридору на вішалках сушиться білизна. Старі такі… Сидять голі, в самих футболках і памперсах. Ми заходимо в кімнату, де вони сидять на диванах перед вимкненим телевізором. Нянечка, яка проводила нам екскурсію, запитує: «А шо ви телевізор не дивитеся?». Їй відповідають, мовляв, так ви нам включіть, ми будемо дивитися. Ми ж не знаємо, як».

Загалом Олена відвідала 7 закладів, перш ніж ми зупинилися на пансіонаті для бабуні. «Велика проблема таких будинків у самому приміщенні. Це перероблені приватні будинки, які із самого початку не будувалися для потреб людей похилого віку», — каже Олена.

Туалет у будинку для літніх людей може бути один на весь коридор — це проблема для тих, у кого хворий сечовий міхур. Іноді зони для спілкування і відпочинку немає зовсім: бажаючи вмістити більшу кількість постояльців, вітальню переробляють під спальню. Через це люди похилого віку проводять весь час у своїх кімнатах.

«В одному будинку ми бачили спальну кімнату, переобладнану з вітальні — там замість дверей була просто арка, — згадує Олена. — Часто в будинках нерівна підлога або якісь сходинки в проходах. Я як уявлю, що наша бабуня, яка на рівному місці спотикається, ходила б по такій підлозі…»

Інша проблема в пансіонатах — персонал. Те, як працівниці пансіонатів спілкувалися з постояльцями, іноді викликало в моєї тітки побоювання. Наприклад, показуючи Олені пансіонат, співробітниця сказала одній літній жінці (ймовірно, психічно нездоровій): «Іди вже! Від тебе проблем, як від десятьох».

Невідомо, чи вміють доглядальниці поводитися з літніми людьми, чи проходили якісь курси, міркує Олена. «Наприклад, я не впевнена, що ці люди вміють надавати першу медичну допомогу. Взагалі доводиться довіряти інтуїції: чи точно тут добре ставляться до людей похилого віку, чи нагодовані вони», — говорить вона.

Нелегальна допомога

В Україні дійсно є проблема з навчанням персоналу в будинках для людей похилого віку, каже Галина Полякова. За її словами, держава виділяє на це «дуже недостатньо коштів», а догляду за літніми людьми в Україні майже ніде не навчають.

«Працівники пансіонатів, з якими я познайомилася — просто прекрасні, сердечні люди», — згадує Галина Полякова. Проте їм не завжди вистачає знань: «У роботі вони користуються життєвою мудрістю, своїми навичками доглядальниці, матері, бабусі (в основному це жінки). Хотілося б, щоби вони проходили кваліфіковану підготовку, причому регулярно вчилися чомусь новому».

Переважна більшість геріатричних пансіонатів нелегальні, і на перевірку такі пансіонати «просто до себе не пускають», каже Полякова.

За якістю догляду та умовами проживання в пансіонатах має стежити місцева влада. Для цього установа має стояти на обліку в Реєстрі постачальників і одержувачів соціальних послуг. Пансіонати, яких немає в Реєстрі, нелегальні.

Міністерство соціальної політики України розповіло Забороні, що наразі до Реєстру включено «45 установ недержавного сектору, які надають послуги стаціонарного та паліативного догляду». Але якщо пошукати в інтернеті приватний будинок літніх людей, стає зрозуміло, що таких закладів в Україні в рази більше, і вони відкрито пропонують свої послуги.

22 січня в геріатричному пансіонаті в Харкові сталася пожежа. Загинуло 15 осіб, постраждало ще 11. З’ясувалося, що заклад не стояв на обліку в Реєстрі. Президент Володимир Зеленський заявив: «Треба, щоби ми [нелегальні пансіонати] виявляли не в такі трагічні моменти».

Після пожежі в Харкові Міністерство соціальної політики передало рекомендації з виявлення й перевірки геріатричних пансіонатів до відповідних місцевих органів влади. «Збір та узагальнення інформації, включення постачальників соціальних послуг до Реєстру (…) триває», — прокоментували в Міністерстві.

Судячи з інтерактивної мапи установ, внесених до Реєстру, зараз кількість легальних пансіонатів не збільшилася. Замість професіоналів доглядом за тяжко хворим родичем часто займаються члени сім’ї. Якщо дементні люди похилого віку самотні, то іноді єдиним джерелом підтримки для них стає поліція, розповідає Галина Полякова.

«Дементні люди не знають, куди звертатися по допомогу, а часто ще й не можуть оцінити свій стан критично. Вони починають дзвонити в поліцію, думаючи, що їхні видіння справжні. Поліція першою дізнається про таку людину й першою приходить на допомогу. Коли людина з деменцією викликає поліцію в тридцятий раз за день, поліціянти все одно не можуть не приїхати, — каже вона. — Так люди похилого віку отримують увагу і спілкування». Тому фонд «Турбота про літніх в Україні» проводив тренінги для поліціянтів, де навчав їх правильно поводитися з дементними людьми.

Вихід

Бабуню ми привезли в пансіонат у день жалоби за загиблими в будинку для літніх людей у Харкові. Будинок із панорамними скляними вікнами стоїть на пагорбі посеред соснового лісу. Проживання у двомісній кімнаті коштує 14 тисяч гривень на місяць. Ми дивилися й дорожчі пансіонати — ціни доходили до 20 тисяч гривень, але й це, швидше за все, не межа.

Мамі дуже сподобалася працівниця будинку: вона була уважна до людей, за якими доглядає. Раз на тиждень у пансіонат приходить на огляд лікар — це теж важливо.

Уже кілька тижнів бабуня живе у двомісній кімнаті з іншого літньою жінкою. За цей час її здоров’я трохи покращилося. Мабуть, головний показник — бабуня перестала скаржитися, що не хоче більше жити.

Відносини в сусідок не ідеальні, але роз’їжджатися (в пансіонаті є вільні кімнати) обидві відмовляються. Коли я чую перекази їхніх суперечок, то навіть посміхаюся. У тому, як бабуня недолюблює «чужих» людей і може пригрозити сусідці кулаком, я бачу людину, яку знаю з дитинства.

Через коронавірус всередину пансіонату нікого не пускають: тут строгий карантин ще з весни. Взагалі цей пансіонат — єдиний, де до карантину ставилися настільки серйозно. У всіх інших установах нам проводили екскурсії всередині.

Коли хтось із родини приїжджає до бабуні, їм доводиться спілкуватися через вікно. Часто хтось фотографує її крізь скло і скидає фото в сімейний чат.

Коли я побачуся з нею наступного разу, вона обов’язково буде мені посміхатися. Ми разом згадуватимемо, як років 20 тому вона водила мене гуляти на дитячий майданчик і їсти в МакДональдз.

Нагору