«Страждання на самоті — рух у бік пекла». Як вшанувати пам’ять близьких, чиї могили в окупації

У Литві, Латвії, Естонії та Польщі на початку листопада заведено поминати померлих, доглядаючи могили близьких. Для багатьох українців, чиїх рідних поховано на окупованих територіях, відвідування могил стало неможливим.

Історії тих, хто намагається зберегти зв’язок із предками, попри всі жахи війни; тлумачення від психотерапевта та поради від психологині — у тексті Нова Газета. Балтія.

Елементарна можливість відвідати предків

Тетяна з Харкова зараз живе у Клайпеді. Однією з важливих втрат після від’їзду з рідної країни вона вважає за неможливість відвідувати могили рідних. Її матір та батько поховані в тій частині Херсонської області, яка зараз окупована російськими військами.

«Батько помер незадовго до початку великої війни, — розповідає Тетяна. — Я встигла замовити пам’ятник та навіть передати аванс. Хотіли встигнути до Проводів. Але встановити його не встигли — розпочалася окупація».

Представники компанії-виробника пам’ятника спочатку відповідали на дзвінки. Але після того, як регіон примусово перевели на російські номери, зв’язок перервався. Жінка претензій до фірми не має. Каже, що тим, хто залишився в окупації, доводиться нелегко — бізнеси віджимає загарбницька влада, навколо багато окупантів.

«На могилі у тата встановлений гарний хрест. Думаю, протримається, — сподівається українка. — Коли звільнять [захоплені Росією території], хочу сама приїхати».

Нині за могилами батьків доглядає тітка Тетяни, яка залишилася в окупації. Зв’язок вони підтримують через соціальні мережі.

«Мені ще пощастило, що є люди, які допомагають, — наголошує Тетяна. — Але я не можу просити більше, ніж прибрати сміття і навести елементарний порядок. Переказати гроші з Литви на окуповані території неможливо. Хоча я таки планую якось передати невелику суму, щоб навесні, на Проводи, вона таки змогла купити вінки».

Востаннє жінка відвідувала могили батьків за кілька місяців до початку великої війни. Розповідає, що на цвинтарі поховані й інші родичі, за якими вона сумує. Окупація позбавила елементарної можливості відвідати близьких та віддати шану предкам.

Маріуполь

Уляна живе у Литві 13 років. Мамина лінія її сім’ї йде із Маріуполя. Там похований дідусь Уляни, який помер у 2019 році.

«Навіть до повномасштабного вторгнення Росії в Україну дорога з Вільнюса до Маріуполя не була простою та швидкою, — розповідає вона. — Мама за рік до смерті батька перенесла серйозне захворювання, їй не можна було їхати. Дідуся ховали наші родичі з України. Того дня ми з сім’єю пішли в костел, замовили поминання. Хоча дідусь не був релігійним, іншого способу вшанувати пам’ять ми не бачили. Вже на службі виявилося, що того дня відзначалося свято на честь святого, ім’я якого носив дідусь, а в костелі був присутній священник із Донбасу. Ми сприйняли це як знак. Дідусь за життя любив похвалитися, і ми жартували зі сльозами на очах: ​ мовляв, дивіться, навіть зараз скільки уваги в деталях».

Коли настав час ставити пам’ятник на могилі, сім’я обрала «віддалений» варіант.

«Знайшли в інтернеті майстрів пам’ятників, вислали документи, які підтверджують нашу спорідненість, вибрали монумент, фотографію, епітафію, перерахували заставу. Майстер зробив і встановив пам’ятник, вислав підтверджуючі фото і ми перевели частину оплати», — розповідає дівчина.

На той момент питання здавалося вирішеним. Планували поїхати до Маріуполя, коли здоров’я мами Уляни налагодиться. У місті залишалися друзі, які дуже допомагали із поточними питаннями. Але не встигли.

Місця поховання

Після початку повномасштабки друзі родини виїхали з Маріуполя; у місті зі знайомих, до яких можна було б звернутися, нікого не залишилося. Зв’язків із деякими родичами немає досі.

«Усі бачили, що росіяни зробили з Маріуполем. Скільки вбитих, поранених, змушених тікати з окупації, зламаних доль. Здавалося б, на цьому тлі навіть ніяково думати про місце поховання, — каже Уляна. — Але ці думки були: чи взагалі збереглася могила? А пам’ятник? Мама теж у розмовах часто згадувала могилу батька. Восени 2023-го напередодні Дня всіх святих я вирішила спробувати дізнатися, що з могилою, і по можливості впорядкувати її».

У Google, як і раніше, можна знайти сайти, які пропонують прибирання могил у Маріуполі. Щоправда, в доменній зоні «рф» та з позначкою «Догляд за могилами в Росії». За послугу просять 4 тисячі рублів (близько 38 євро). До таких «помічників» дівчина звертатися вважає для себе неприпустимим: «Маріуполь — не Росія, підтримувати бізнес окупантів я не буду. Не хочу, щоб вони взагалі торкалися могили людини, чиє місто знищили».

Майстер з пам’ятників

Пошуки Уляна продовжила в Telegram і знайшла майстра з пам’ятників. Чоловік ділився фотографіями своїх робіт — епітафії були українською. Зв’язатися з ним виявилося непросто: довелося залишити коментар під одним із фото. За кілька годин він відгукнувся. Не представився, тільки спитав, де могила. Коли дівчина назвала цвинтар, він сказав, що саме завтра там працюватиме.

Майстер дотримав слова, відписавшись наступного дня: «Не повірите, працювали сьогодні через ряд від вашого дідуся». І прикріпив дві фотографії — до та після збирання.

«Могила дідуся збереглася, пам’ятник не покосився, тільки дуже заріс, — розповідає Уляна. — Коли фотографії переслала мамі, вона розплакалася і сказала, що тепер хоч рік можна бути спокійною. Оплату за прибирання могили чоловік так і не взяв».

«Дідусь не готував костюм на смерть і взагалі я не пам’ятаю, щоб він говорив про могили та поминальні обряди — не думаю, що йому це було важливо, — робить висновок дівчина. — І, звичайно, пам’ять про нього — з нами, а не під каменем десь у Маріуполі. Але я все одно сподіваюся, що Україна поверне своє місто, і ми зможемо приїхати на дідову могилу вперше після його смерті — це потрібно не йому, а нам».

Цього року Уляна знову вирішила звернутися до чоловіка, який допоміг зі прибиранням могили. Але листування виявилося видаленим. Звертатися їй більше нема до кого, а могила, мабуть, знову заросте травою.

Рубіжне

Світлана жила у ​​Рубіжному на Луганщині, яке в перші тижні російського вторгнення було зруйновано, а потім окуповано. Що довелося пережити його мешканцям, здається водночас неймовірним та жахливим.

«Хоча війна прийшла в перші години 24 лютого, найсильніші бої в нашій частині міста почалися 9 березня, — каже Світлана. — Спочатку ми ще могли пересуватися вулицями, працювали магазини, аптеки, заправки. Але в міру просування рашистів ставало дедалі небезпечніше».

Жінка працювала на складі панчішно-шкарпеткової продукції, її чоловік мав невеликий магазин на ринку. Подружжя не могло залишити сильно хворих батьків, які потребували постійного догляду.

«За кілька днів до повномасштабного вторгнення росіян у свекра стався інсульт, його паралізувало, — ділиться жінка. — Він пройшов обстеження, призначили лікування. Коли обстріли почастішали, лікарі вирішили перевести більшість пацієнтів у бомбосховища, а нам запропонували забрати свекра додому. З кожним днем ​​йому ставало все гірше. Він, мабуть, навіть не до кінця розумів, що відбувається, хоч був у свідомості».

«Я не могла покинути маму»

Матері Світлани за три роки до початку великої війни поставили діагноз: хвороба Альцгеймера та деменція.

«Маму я вважаю за сильну жінку. Вона мене виховувала сама й зробила все, щоб я не відчувала відсутність батька, — голос її оживає, коли вона переходить до цих спогадів. — Вона мені дала все, і я не уявляла, як можу залишити її під опікою когось іншого. Це був мій обов’язок, піклуватися про неї. Три роки свій графік я підлаштовувала під її потреби: приходила, дбала, гуляла. Нелегко бачити рідну людину в такому стані. Але я не делегувала роботу іншим, не передавала ці обов’язки».

Життя літньої жінки поступово згасало, а 2022 року її стан погіршився.

Різке погіршення ситуації у місті сталося 9 березня. Того дня жінка за звичкою поїхала до матері, але потрапила під сильний обстріл. Пролунали оглушливі вибухи, поряд сипалися уламки скла, чулися крики. Трохи згодом вона дізнається, що загинули дві жінки, які йшли прямо за нею.

«Від несподіванки я присіла, гарячково думала, що робити: чи бігти, чи лежати, чи повзти, — Світлана говорить із паузами, помітно, що спогади їй даються тяжко. — Зіскочила в канаву, прокралася до найближчих дворів і короткими перебіжками дісталася лікарні, де перебував чоловік — він у цей час забирав свекра. Перевезли до його квартири, де батько чоловіка жив зі своєю дружиною. Це був останній раз, коли ми його бачили живим».

Кухня стала зоною бойових дій

С того дня місто перетворилося на суцільну зону бойових дій. У будинках зникла електрика, водопостачання, телефонний зв’язок працював із перебоями.

«За кілька днів ми вирішили перевезти маму до нас додому — допомогти нам погодилися співробітники Служби надзвичайних ситуацій, — згадує Світлана. — Цей швидкий переїзд нагадував швидше спецоперацію: у нас були лічені хвилини на збирання речей. Поки їхали, я дивилася через вікно автомобіля і не впізнавала місто: там зруйновано пів будинку, тут магазин згорів».

Якби вони затрималися на день-два, мати навряд чи вдалося б перевезти. У наступні дні обстрілювали навіть машини медичної допомоги — у ту частину міста було б ніяк не дістатися.

Практично весь час доводилося проводити на підлозі квартири — обстріли не давали шансу навіть пробратися на кухню і приготувати чай, щоб зігрітися.

«Мама на той час практично не їла, а вночі 19 березня вона відійшла. Це сталося, можна сказати, тихо та красиво, — зітхає Світлана. — Наступного ранку почали вирішувати, що робити. Один із сусідів порадив перенести маму до безхазяйної квартири. Вирішили залишити її тіло там».

Могилу копали чотири дні

Протягом чотирьох діб подружжя ховалося від бомбардувань у підвалі сусіднього будинку. Весь цей час їх мучив питання: як бути? Виходити з укриття було вкрай небезпечно, і вони вирішили вкрай непросте рішення: поховати маму Світлани у дворі будинку.

«Земля була завмерла. Могилу копали чотири дні. Вибіжимо — покопаємо — втечемо. Вийшла навіть не яма, а невелике заглиблення, — голос нашої співрозмовниці тремтить. — Ми її лише трохи прикопали. А навколо постійно лунали звуки вибухів та автоматні черги».

Ще кілька тижнів Світлана із чоловіком провели у підвалі з іншими сусідами. Коли стало нестерпно, всі разом вирішили вийти з укриття. Це було 27 березня. У мікрорайоні цілими залишалося лише п’ять будинків. Місто було заповнене військовими з т.зв. «ЛНР».

«Тільки тоді ми дізналися, що свекор помер десять днів тому, його теж поховали на подвір’ї будинку. Сусіди змогли спорудити якусь подобу хреста із табличкою, — розповідає жінка. — Свекруха на той момент уже виїхала з міста, і ми також вирішили евакуюватися, вирушивши в село неподалік, де у друзів порожній будинок».

У відносній безпеці подружжя залишалося до початку травня 2022 року, поки в селі не почалися перевірки, обшуки та розстріли проукраїнсько налаштованих активістів.

«На той момент я дізналася, що в нас нічого не залишилося: наш будинок та сусідні будівлі згоріли, магазин чоловіка — теж. Склади, де я працювала, пограбували, — описує жінка. — А у підвалі, в якому ми ховалися протягом кількох тижнів, загинули бабусі — вони задихнулися під час пожежі».

Переїзд до Латвії

Розуміючи, що зараз їх нічого не утримує та не збираючись отримувати російські паспорти, Світлана із чоловіком вирішили їхати до Латвії.

«Перед цим ми таки заїхали до Рубіжного, забігли до батьків чоловіка. Двері були зламані, ми нашвидкуруч зібрали деякі речі, — згадує українка. — Заїхали до свого району. Я хотіла зробити пагорб у місці поховання мами, але не змогла — почався черговий сильний обстріл».

Останні 2.5 роки жінка мешкає у Цесісі, на північному сході Латвії. Повернення до України, доки її рідне місто перебуває під російською окупацією, вона вважає неможливим.

«Маму перепоховав мій брат, який залишається у Рубіжному, — торкається вона складної теми. — Знайти її могилку було непросто — вона ніяк не була позначена. Я його направляла через телефон: пройди два мої вікна, потім поверни ліворуч, зроби п’ять кроків. Але маму так і не знайшов. Лише за пів року, вкотре прийшовши на місце, він помітив рукав її піжами. Мабуть, снарядом, що прилетів, відкинуло землю. Він викопав маму та поховав на цвинтарі, де лежать інші наші родичі. Дуже страшно, коли не можеш проводити близьких. Але бачить Бог, я зробила все, що могла: секунда зволікання, і я могла залишитися лежати поруч».

Рекомендації психолога: ритуал вшанування пам’яті

Хоча у Литви та України частково спільна історія, культурні цінності все ж таки відрізняються — це стосується і дня всіх Святих, — каже психологиня Анна Фіалко. В Україні день Пам’яті померлих зазвичай припадає на тиждень після Великодня, і він сакрально важливий: багато хто вірить, що ритуали у ці дні допомагають близьким, яких уже немає поряд. Неможливість виконати ритуали чинить великий психологічний тиск на родичів. І неважливо, чому не вдалося відвідати цвинтар, замовити панахиду і подати милостиню «За Царство небесне». Для багатьох це обов’язок, і «несплата» зазвичай супроводжується важкими емоційними переживаннями.

Що робити і як зберегти хоч краплю психологічного ресурсу в сучасних реаліях? Фіялко дає кілька рекомендацій:

1. Нагадувати собі: це не моя вина, а так розпорядилося життя. Дуже часто люди нашої культури схильні сприймати багато речей на свій особистий рахунок, хоча насправді вони не можуть на це вплинути.
2. Сходити в костел чи церкву та замовити панахиду за померлими. Це теж ритуал пам’яті та турботи про близьких, яких більше немає поряд.
3. Робити добрі справи з думкою «За царство небесне».
4. Доглядати покинуту могилу там, де ви знаходитесь. Якщо є можливість, сили та ресурси, можна упорядкувати покинуте поховання, віддавши данину. Можливо, знайдеться така ж добра людина, яка наглядить за могилами ваших близьких.
5. Кажіть собі: поки ми пам’ятаємо, вони живі, вони з нами.

Чинник спільності важливіший: коментар психотерапевта

Відвідування кладовищ та догляд за могилами — одна з християнських традицій, і з нею пов’язане наше особливе ставлення до місць поховань, зауважує доктор психотерапевтичних наук, засновник та керівник Ризького Гештальт інституту Артур Домбровський.

«Мусульмани, наприклад, на цвинтарі не ходять: вважається, що душа вже не там», — каже він.

А для християн цвинтарі — сакральні місця. Достатньо подивитися, з якою любов’ю та турботою облагороджують могили близьких у країнах Балтії, Польщі, Україні, Білорусі. Личаківський цвинтар у Львові взагалі нагадує музей: старовинні фамільні склепи є скульптурно-архітектурними комплексами.

За його словами, у цьому зв’язку доречно говорити про культурний код, ніж про психологію: «Мені здається, це швидше не про померлих, а про зв’язки. Чи ми зберігаємо щось, що нас об’єднує? Ще щось значимо одне для одного чи вже все? Коли хтось безоплатно доглядає могили, він відповідає на запитання ствердно. Мовляв, ми, як і раніше, одне плем’я. У цьому сенсі чинник спільності важливіший, ніж економічна сторона».

Коли такий зв’язок втрачається, людина відчуває відчуженість та втрату. Це рух у бік самотності, виняток із союзу відносин.

«У давнину була поширена низка страшних покарань, але одним із найжорстокіших вважалося вигнання з міста, — нагадує історичний факт Артур Домбровський. — Так Сократ віддав перевагу смерті відходу з Афін».

Психотерапевт проводить різницю між економічними мігрантами та воєнними біженцями. Навіть якщо людина не їздить на батьківщину, бо за кордоном добре, вона завжди має можливість повернутися додому. У багатьох українців тепер інакше: одним небезпечно, іншим — просто нема куди.

Артур Домбровський має дві поради в такій ситуації. По-перше, перестати жити лише надією повернутися, не створювати з природного бажання фетиш. А жити в місці перебування, насолоджуватися маленькими радощами, відчувати навколишній простір.

А по-друге, як кажуть психологи, перебувати у референтній групі. Тобто в оточенні значущих людей, які вас почують і з якими можна поділитися переживаннями.

«Страждання на самоті — рух у бік пекла, — резюмує психотерапевт. — А переживання цих емоцій разом просто складна ситуація. Самоізоляція веде до втрати сил для боротьби. Людина в роздратованому та депресивному стані не приймає добрих рішень. Туга в цьому випадку — поганий помічник».

Матеріал створено та опубліковано за підтримки Медіамережі