Читаєте зараз
«Такий розслабон ні до чого хорошого не призведе». Репортаж про те, як живе російсько-українське прикордоння в очікуванні війни

«Такий розслабон ні до чого хорошого не призведе». Репортаж про те, як живе російсько-українське прикордоння в очікуванні війни

Роман Губа
Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні

Останній місяць відносини між Україною та Росією на межі великої війни. Медіа та західна розвідка регулярно повідомляють про велике скупчення військ біля українських кордонів. Зустріч президентів США та Росії, яка мала зняти напруження, не дуже змінила ситуацію: тепер Кремль висунув низку вимог до НАТО, серед яких вихід військ альянсу зі Східної Європи. Публічних гарантій ненападу на Україну Володимир Путін не дає.

Журналіст Роман Губа спеціально для Заборони поїхав до Сумської області, на кордон із Росією, аби зрозуміти, як живуть мешканці цього регіону в очікуванні війни.


На Сумщині час від часу можна натрапити на постаменти з танками уздовж доріг — це пам’ятники Другій світовій війні. Але з іншого боку кордону продовжує рухатися справжня військова техніка, а українські прикордонники тим часом будують протитанкові рови. Серед усіх українських областей у Сумської найдовший кордон з РФ — близько 600 кілометрів, з яких сто проходять через річки та болота. Як кажуть місцеві, від Сум до кордону «кілометрів тридцять», або «рукою подати». Один із міських проспектів навіть називається Курським — і веде він саме у бік Росії.

У самому місті майже немає натяків на можливість війни: горить вогнями новорічна ялинка в центрі, місто виходить із «червоної зони» карантину, починає ходити потяг «Слобожанський експрес», який сполучить Сумщину із Луганською та Харківською областями. «Вербує Росія?» — грізно питає білборд із зображенням російського паспорта. На автовокзалі стоять десятки маршруток Суми — Познань та Суми — Катовіце.

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Про можливість вторгнення Росії вголос говорять волонтерки «СББ-Тил», які допомагають армії восьмий рік поспіль. СББ — це абревіатура від «Сумського бабського батальйону». За роки роботи вони пошили для українських військових не менше п’яти тисяч трусів та 600 теплих жилетів. У їхньому «офісі» безліч грамот із подяками від різних підрозділів. «Офіс» — це приміщення колишнього «Клубу юного техніка». Там досить холодно й розтягнута сітка, яка стане маскувальною. Волонтери працюють тут до та після основної роботи. «Між волонтерством доводиться працювати», — жартують вони. На стінах висять зразки виробів та патріотична символіка. У сусідній кімнаті нескінченно працює швейна машинка. «Ніхто з моїх близьких не думає, що війна може бути, — каже пані Валентина, одна з волонтерок. — А мені ніде дітися: ми біля аеропорту живемо, у нас три собаки. Якщо раніше ще думала якось доньку пристроїти не в СумАх (наголос місцеві роблять на другий склад) — то ні, повернулася».

Декілька волонтерок паралельно працюють у власному ательє, але самі кажуть, що багато грошей там не заробиш.   «Мені чоловік каже: «Кидай своє волонтерство», — розповідає одна з них.   «Але якось домовляєтесь?» — питаю.

«Домовляємось, але він сам військовий, — відповідає вона. — Він вважає, що зарплати вистачає, і хлопці можуть самі все купити. А потім покладу в посилку для нього теплу жилетку — так йому приємно».

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Волонтерки можуть довго розповідати про низьку якість одягу, який видають військовослужбовцям. «Ви б бачили їхні літні шкарпетки. Вони махрові із начосом. Знаєте, чим у них літні шкарпетки відрізняються від зимових? На одних написано «зимові», на інших — «літні», — обурюються вони. У розмовах проскакує, що «люди втомилися від війни» — це говорять із помітною іронією.   «Такий розслабон ні до чого хорошого не призведе, — відверто говорить один із місцевих волонтерів, який просить не називати його імені. — Ніхто не знає, де які бомбосховища й чи є вони взагалі. Ось у мене друзі в Ізраїлі — вони знають, що за 45 секунд у разі чого потрібно спускатися в підвал. А що в нас? Як їх розворушити — хрін його знає! Держава не виконує своєї функції».

«Сподіваємось на краще»

Посередині холу сільського клубу стоїть більярдний стіл. Над ним — картина із трьома соцреалістичними колгоспницями. Клуб, який тепер слугує і бібліотекою, і фельдшерським пунктом, — один із небагатьох об’єктів, які працюють у селі Біловоди Сумського району. За останні роки тут закрили школу, дитячий садок, лікарню та пошту — про них в селі згадують із сумом. Але на питання про те, як їм живеться біля кордону, майже всі жителі відповідають коротко: «Нормально».

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Літня пара Олександр та Тетяна йдуть від машини із хлібом, яка приїжджає до села двічі на тиждень. Вони повернулися жити на пенсію в місця, де народилися, залишивши дітям квартиру в Сумах. З розваг узимку тільки телевізор, але в те, що там говорять, вони не вірять.   «Та нам байдуже, що там по телевізору розповідають. Ми сподіваємось на краще, — відповідає Олександр Михайлович на запитання про можливу війну. — Якщо що, сидітимемо в хаті. Куди ховатися? Якщо бомбитимуть, ми ж не знаємо, куди впаде».   Від Біловодів досить пройти два невеличкі села — і буде російський кордон. Там, у Росії, у пари раніше були родичі, але зараз їх уже немає в живих. Майже в кожного мешканця Біловодів та сусіднього села Журавки хтось живе «по той бік». У когось дружина з Росії, а в когось там лишилися брат чи сестра.

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Фото: Іван Чернічкін / Заборона

«Коли був пацаном, так їздив туди на велосипеді, але ж тоді за союзу мирно було, — згадує Олександр. — А зараз, звісно, ​​ніхто нікуди не їздить. Тепер ні на цвинтар не поїдеш — нікуди».   Одне з місць, де в селі лишається натяк на активність, — бібліотека в клубі. Нею вже майже сорок років завідує Галина. Через стіну від неї — завідувачка клубу Ганна, колишня вчителька. У кабінетах зроблено ремонт — за словами працівників клубу, це заслуга колишнього голови села. Він пішов із поста, коли села стали об’єднувати в територіальні громади.   На полицях бібліотеки стоять здебільшого радянські переклади класики та трохи нових українських книжок. Бібліотекар каже, що попит має періодика. Вона лежить на окремому столику — найяскравіше виглядає журнал «Таємниці зірок». «Виписуємо те, що читають», — каже Галина.

Наразі клуб готується відзначати Новий рік — буде святкова програма на вулиці в день, коли до села приїжджає «базар». І зараз, і 2014-го року, за словами жінок, у селі живуть мирно. Хіба що тепер найчастіше стали їздити українські прикордонники. «Живемо тихо, нас росіяни не бачать, і ми їх не бачимо». «У мене зять вісім років уже в АТО [зона ООС], — каже Галина. — Був на першій лінії, зараз на другій. І син служив. Нині із села нікого на війні немає. Був один хлопець, якого сильно поранило, але, дякувати Богу, ніхто не загинув».

Ніхто з мешканців Біловодів та сусідніх сіл не говорить про кордон як про якусь проблему. Більше емоцій викликає ціна на газ. Село газифікували близько десяти років тому, і газ обходиться мешканцям дуже дорого. Сусідні села Стара та Нова Журавка виглядають навіть вигідніше на тлі Біловодів, бо там газу немає. Топлять по-старому — дровами, а ось вугілля зараз, кажуть, дістати складно. «Ви не забувайте, що тут люди і Росію дивляться — не лише українське, — каже чоловік, який пиляє бензопилою дрова біля місцевого храму. — Ми в політику не ліземо, а що людей розділили — це погано. Ми намагаємось жити мирно і з росіянами, і з українцями».

Чоловік назвався Володимиром. Він продовжує, зачепивши тему переміщення російських військ: «Вони на своїй території, — каже він. — А НАТО сюди вступає — це не агресія? Кораблі пливуть. Навіщо заборонили російські канали?».

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Володимир, мешканець села Біловоди. Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Після кількох коментарів про міжнародну політику Володимир переходить до місцевих проблем.

«Ось школа, ось лікарня дореволюційна, — вказує він рукою на порожню будівлю. — Все раніше працювало. Зуміли відстояти лиш клуб, а тому жодної підтримки села ми не відчуваємо. І як ви хочете, щоби ми ставилися до нашої влади? Але влади не від бога не буває — терпимо, працюємо. Нам кордон не заважає, ми не відчуваємо жодного ворожого ставлення. Ми тільки чекаємо, коли знову підемо один до одного в гості».

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Стабільно та контрольовано

«Ситуація на українсько-російській ділянці кордону на Сумщині залишається стабільною та контрольованою, — переконує начальник пресслужби Сумського прикордонного загону Роман Ткач. — У полі зору прикордонників безпосередньо на кордоні ми не фіксували жодного руху російських військ. Що відбувається глибше, у тилу, — це питання до інших державних органів, які збирають таку інформацію».   Ткач розповідає, що у 2015 році постановою уряду України було закрито дев’ять з одинадцяти місцевих пунктів пропуску через кордони. А в березні 2020-го через пандемію коронавірусу закрили взагалі всі прикордонні пункти крім двох: Юнаківки та Бачівська. У результаті в селах, де Росію з Україною може розділяти одна вулиця, тепер потрібно робити гак у десятки кілометрів до найближчого пункту переходу.

Так само спокійний і майор Костянтин Сипченко, командир окремого батальйону територіальної оборони міста Суми. «Сумська область не має стратегічного значення. Насамперед вона дуже проблематична через географію місцевості — річки, болота, — і дуже незручна для наступу, — по-військовому коротко каже він. — Зараз про агресію розмов немає, але ми готуємось. Хочеш миру — готуйся до війни».

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Костянтин Сипченко. Фото: Іван Чернічкін / Заборона

*** Двоє українських прикордонників сідають на заднє сидіння автомобіля. Їм холодно: температура на вулиці опустилася вже до мінус п’ятнадцяти. Просять підвезти. «Йдемо з кордону, — кажуть вони, намагаючись зігріти руки. — Кілометрів двадцять п’ять уже пішки йдемо. Росіяни їздять на квадроциклах, а ми пішки ходимо…». «Тут бою на десять хвилин, — відповідає один із них на запитання щодо можливості російського наступу. — Якби Путін хотів, то давно уже б захопив».

«Кину все і звільнюся», — не витримує прикордонник.

«І що будеш робити? — Запитує інший. — До Польщі поїдеш?». «Так у Польщі хоч за гроші, — зі сміхом відповідає перший. — А тут що?».  

Вторгнення РФ в Україну: що думають на російсько-українському кордоні
Фото: Іван Чернічкін / Заборона

За підтримки Медиасети

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору