Тіла в місті:

виставковий простір «Джерело» у «Рівні цензури»

dzerelo 02 scaled - <b>Тіла в місті:</b> виставковий простір «Джерело» у «Рівні цензури» - Заборона

У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, які не співзвучні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — найгучніші роботи в артпросторі на місці старого радянського бювету.


Київське «Джерело» — це виставковий простір, відкритий для вулиці. Він розташований у закинутому павільйоні радянського бювету на вулиці Богдана Хмельницького, поряд зі станцією метро «Театральна». Перший цикл експозицій на майданчику став доступним ще на початку вересня 2021-го.

Відкритість «Джерела» погляду перехожих формує і його програму. Куратори проєкту сфокусувалися на чотирьох проблемних зонах: візуальній екології, насильстві, праці та гендерній політиці. Вони відображені у відеоарті, який демонструється у «Джерелі» цілодобово. Кожна виставка побудована на поєднанні праць українських та європейських художників. Проєкт відбувається за підтримки Українського культурного фонду та департаменту культури КМДА.


Екологія Візуального: виставка «Кров з очей»

Майстерня MNPL (Україна)

В роботі Double Trouble творча група MNPL розглядає довкілля, наповнене візуальним шумом: невпорядкована забудова, зовнішня реклама, архітектура без авторів тощо. Ці хаотичні елементи формують засмічений простір і агресивно впливають на спостерігача. У авторів виникає бажання позбутися зайвого: вилучити саме середовище і залишити об’єкти без контексту, щоб посилити увагу до них.

Aurélie Bayad (Бельгія)

За допомогою необробленого зображення, волосся на ногах і уваги до дивного та тривожного бельгійка Орелі Баяд моделює та формує перед камерою тіло — власне або чуже. Для неї все є приводом для нової зйомки: пісня, відкриття несподіваного місця або навіть новий аксесуар. Їй просто вдається привернути увагу глядача до подорожі між вуаєризмом, ексгібіціонізмом та інтимністю в епоху інтернету.


Насильство: виставка «Все проти вас»

Сергій Шабохін (Білорусь)

Робота Шабохіна «Сади Мандрагори» побудована на архівах про парк Газенгайде у Берліні та парк Дружби народів і Київський сквер у Мінську. На двох екранах йде паралельна демонстрація двох, здавалося б, таких різних контекстів: нелегальні рейви і офіційні пікети; м’яка реакція берлінської поліції і агресія мінських силових структур; сексуальність круїзингу і енергія протесту; білі стрічки з вузлом на деревах як символ ЛГБТК+ спільноти і білі стрічки на руках як символ протестного руху в Мінську; міф про Мандрагору, що зростала там, де на землю впало чоловіче сім’я, і стереотипи про Білорусь із їхньою семіотикою картоплі. У такий спосіб подвійне відео, за словами автора, «не стільки порівнює контексти, скільки демонструє невтомну спрагу до життя і боротьбу за свободу на тлі міських паркових ландшафтів».

Ніколай Карабінович (Україна)

«Щось сталося цієї весни» — це свідчення промовистого мовчання про катастрофу. Озброєні зіткнення проросійських та проукраїнських сил в Одесі 2 травня 2014 року, що закінчилися масовими жертвами у центрі міста та Будинку профспілок, утворили відкриту проблему опису та пам’яті про ці події у новітній українській історії. Крім того, вони призвели, з одного боку, до використання образу жертв у російській пропаганді, а з іншого — до формування специфічної місцевої культури не-згадування, своєрідного «монументу мовчання» на місці пожежі.


Праця: виставка «У праці сконати»

Тарас Каменной (Україна)

«Камені-олівці» — це рефлексія про роботу художника. Каменной бачить ВКТ — контактні тролейбусні вставки — як своєрідні «сліпки», що мандрують містом і залишають по собі слід у вигляді ліній, непомітних оку. Водій тролейбусу керує цими графітними інструментами-олівцями, а після проходження певної відстані їх можна знайти викинутими на тролейбусних колах, розв’язках, в центрі міста чи на околицях. Натомість Каменной їх збирає і використовує, аби підбити проміжні підсумки своєї творчості.

Марі Лукачова (Чехія)

У роботі «Пісня Мілени» Лукачова роздумує про сучасні християнські церкви і те, як вони відображають трансформацію світу, спричинену цифровими технологіями та соціальними мережами, зокрема — трансформацію поглядів на емансипацію жінок та фемінізм. Відео на пісню Мілени побудоване на спадщині кіберфемінізму, концепцію якого на початку 1990-х сформулювала британська феміністка і теоретикиня кіберкультури Сейді Плант.


Гендер: виставка «Осінь бінарності»

Маша (Панда) Волкова (Україна)

Відео «Сонечко та божа благодать» представляє механізм з декількох інсценованих фантазій, що гранично розкривають сексуалізований образ «жіночого» — як набір елементів для колажу. Авторка перебирає їх в альтернативному порядку, бере під власний контроль та демонструє їхню умовність.

Ян Матисек (Польща)

«Вологі сни Левіафана» працюють у ключі, близькому до ідей гідрофемінізму, та приходять до образів, які можна було б описати висловом дослідниці Астріди Немайн: «Всі ми водяні тіла». Флюїдність тіл та чутливостей закономірно призводить до розмивання гендерних ролей, до нескінченного уникання бінарної та гетеронормативної системи. Ані чоловіки, ані жінки, ані діти, ані дорослі, ані люди — і водночас всі вони — перебувають у нескінченному взаємоперетворенні та перерозподілі власних меж.


«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні та табуйовані теми, такі як сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.