(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

«Усі війни Лари». Уривок із книги Войцеха Яґельського

Наприкінці травня у видавництві «Човен» побачить світ книжка польського письменника Войцеха Яґельського «Усі війни Лари»  драматична історія матері, яка намагалася вберегти своїх дітей від жахіть війни на Кавказі та в Сирії.

Чеченка Лара втекла разом зі синами, Шамілем та Рашидом, зі зруйнованого Ґрозного до Панкіської долини. Намагаючись уберегти дітей від жахіття війни, яка охопила частину Кавказу, вона відпровадила синів до їхнього батька у Швейцарію, сподіваючись, що там вони матимуть краще майбутнє. Однак сталося щось незбагненне: зі Швейцарії Шаміль та Рашид поїхали до Алеппо, де стали солдатами Ісламської держави. І тоді Лара вирушила до Сирії з надією врятувати від війни та загибелі бодай одного із синів.

Войцех Яґельський  письменник та репортажист, журналіст тижневика Tygodnik Powszechny. До 2012 року працював у Gazety Wyborczej, був кореспондентом ВВС і Le Monde. «Усі війни Лари» – перший переклад Войцеха Яґельського українською мовою. У 2015 році ця книга була номінована на премію імені Ришарда Капусцінського – найпрестижнішу польську нагороду для репортажистів.

Книжка публікується за сприяння Польського інституту в Києві та Інституту книги в Польщі. Презентація відбудеться у травні під час VII Львівського медіафоруму. Авторка українського перекладу – Олена Шеремет; літературна редакторка – Анна-Марія Волосацька.

Zaborona публікує фрагмент із книги «Усі війни Лари», який іще ніхто не бачив.

Автобус заповнювався пасажирами. Поруч із Ларою сіла молода дівчина, іноземка. У неї було світле волосся, скуйовджене й коротко підстрижене, як у хлопця. На хлопця вона була схожа ще й через камуфляжні штани із нашитими зовні кишенями й важкі черевики, зручні для походів у гори. Вона мала маленькі груди, непомітні під широкою кофтиною, і худі, вузькі стегна. Від неї віяло свіжістю навіть у таку спеку, і Лара подумала, що в дрібному тілі дівчини має ховатися багато радості й бажання жити, бо тільки вони дають людині таку свіжість. Жінка намагалася пригадати, коли сама їх втратила, і це їй не вдавалося. Можливо, що не втратила їх із якоїсь причини, а просто загубила десь дорогою. Була тільки матір’ю. Не догледіла в собі цієї радості життя, не подумала, що вона може безповоротно зникнути і треба буде жити далі без неї. Дівчина усміхнулась осяйно й заразливо, і Лара була вже впевнена, що і їй досі хочеться жити.

— Грузія, — звернулася та до неї.

Лара підтвердила.

— Грузія, дуже добре. Дуже, дуже добре, — затинаючись, вимовила дівчина російською. Вона не говорила ні цією мовою, ні грузинською. Не кажучи вже про чеченську.

Лара ж не знала жодної з мов країн Європи, з якої, без сумніву, була дівчина.

    Туреччина? Бізнес? Друзі? — запитала вона.

— Друзі, — відповіла Лара.

— Я, дім… — сказала дівчина, радісно усміхаючись. — П’ять місяців, — показала Ларі розчепірені пальці.

Скидалося на те, що так довго її не було вдома.

Лара бачила таких, як вона, молодих із Європи й Америки, що мандрують по світу. Вони приїжджали і в Грузію, і навіть в долину. Це з думкою про них вона мала намір відкрити вдома пансіонат. Вони вирушали в похід по горах, цілими тижнями сиділи в пастуших шалашах, ловили форель у гірських річках, вибиралися на полювання на ведмедів. Лара чула, що деякі приїжджі навіть розпитували по селах, чи хтось у долині не продає будинку.

Вона часом замислювалась, чого та молодь так шукає в далекому світі і чого їй бракує вдома? Адже там стільки всього, як говорив Шаміль, будь-яку забаганку можна втілити. Треба тільки її мати. А все ж щось їх гнало у світ. Якась туга чи страх? Кістинцям важко було повірити, що європейці хотіли осісти там, звідки місцеві прагнули втекти якнайдалі і якнайшвидше, бо не бачили для себе жодної надії на гарне й гідне життя. І ті з тієї ж причини покидали Європу і своє тамтешнє життя, стверджуючи, що там воно — це лише вічні перегони заради примноження майна або комфортне, але позбавлене глибшого сенсу проминання. Що одним здавалося землею обітованою, для інших ставало краєм розчарувань, втрачених мрій і змарнованого життя. Хто б міг подумати?

Через плече вона глянула на дівчину. Та спала. Голова впала їй на груди і Ларі хотілося покласти її зручніше, на спинку сидіння. Щойно вони рушили, дівчина скинула важкі черевики й підібгала дрібні ноги на сидінні. Як дитина. Що б про неї подумав Шаміль? Сама, без чоловіка, вдягнена, як хлопець, і з такою ж, як у хлопця, поведінкою. Коли автобус на коротко зупинився, Лара бачила, що вона курить сигарету. Шамілю б це, певно, не сподобалось. Він не курив тютюну, не пив вина, повторював, що це гріх. Але це в долині, серед мусульман. Чи в Європі це теж його дратувало?

Вони проїхали Батумі й на турецькому кордоні зупинилися на довше. Алі, який їздив до Туреччини шукати тимчасову роботу, попереджав її, що митний контроль і перевірка багажу можуть тривати навіть декілька годин, що краще доїхати до кордону і перейти його самій, а потім сісти в автобус чи таксі з іншого боку. Вона сказала, що воліє їхати довше, але без жодних пересадок. Куди вона поплентається з такими торбами? Так людина вийде раз із автобуса, і тут же загубиться. Шаміль казав їхати прямо на вокзал Аксарай у Стамбулі, ніде раніше не виходити, то вона так і зробить. А що це триватиме довше? То вона по сина їде, вирвати його з рук війни. Це найважливіше.

За турецьким кордоном спершу зацікавлено вона розглядала великий світ, який бачила вперше в житті. Міста і села, людей, пейзажі, які вони проїжджали. Закордон не видався їй якось надто іншим, ніж буденність у долині. Це її дещо розчарувало, але й заспокоїло.

Із часом, стомлена спекою і труднощами дороги, Лара запала у стан байдужості, усе більше в її голові розмивався образ місцевості, і вона втрачала лік часу. Мить їй здавалося, що вона щойно рушила в дорогу, а за мить — що їде вже цілу вічність. Мить її переповнювала радість, що невдовзі побачить сина, а за мить охоплювала тривога, що нікуди не доїде, не знайде його, не вдасться те, що вона планувала. Вона заснула за дня, а коли прокинулася, була вже ніч. На світанку знову заснула, а коли остаточно отямилась, то помітила, що пасажири в автобусі пожвавилися, поправляють одяг, перевіряють багаж. Урешті-решт вони в’їхали у величезне місто, найбільше з усіх, які вона колись бачила. Автобус сповільнився, і коли вона дивилася у вікно, то мала враження, що вони посуваються серединою нестримної річки, повної автомобілів і безлічі людей, у веремії сигнальних гудків, гуркоту моторів і вигуків. Вони виїхали на великий міст над такою широкою водою, що Лара не бачила її берегів.

— Босфор, — сказала дівчина з сусіднього сидіння, показуючи пальцем за вікно. — Європа.

«Європа, — машинально повторила подумки Лара. — А отже, це вже Європа».

На вокзалі Аскарай, на який зрештою заїхав автобус, вона вийшла останньою. Витягла валізу й сумку і всунула їх під лавку на платформі. Сіла, розгублено розглядаючись. Тут мали на неї чекати. Так казав Шаміль. Хтось мав підійти і запитати, чи вона мати Абу Мохаммеда. Так його тепер там звали, в Сирії.

Так вона сиділа вже якийсь час, усе більш неспокійна, втомлена дорогою і незручностями, у неї боліло і спухло тіло. Її пригнічував і паралізував натовп людей, які метушилися на вокзалі, чужі, незнайомі звуки. Злякалася, що ніхто її не впізнає. На ній був хіджаб, як велів Шаміль, вона вдягла його ще в автобусі, одразу після перетину турецького кордону. Широка хустка, зав’язана на голові, відкривала тільки обличчя. Як у такому одязі її міг помітити в натовпі посланець від сина?

Вона зверталася до людей, які проходили повз, коли їй здавалося, що вони говорять котроюсь із кавказьких мов. Подумала, що черкес, лезгин, вірменин чи азербайджанець мав би знайти й російську, вона б могла про щось запитати, порадитись, не була б уже такою самотньою. Урешті-решт почала жалібним голосом російською просити перехожих про допомогу. Але люди тільки заперечно крутили головами й поспішали собі далі. У неї вже тьмарився розум, коли вона помітила молодого бородатого чоловіка, який дивився на неї. Мить повагавшись, він підійшов до неї і запитав щось незнайомою мовою. Повторив питання і не чекаючи відповіді, показав на мигах, щоб нікуди не йшла. Вийняв з кишені телефона і кудись зателефонував. Промовив кілька речень, після чого дав їй слухавку.

Шішані? Чеченка? — почула вона. Чоловічий голос говорив до неї ламаною російською, як араби, яких вона зустрічала в долині. І вони саме так, шішані, називали чеченців. — Чи ти мати Абу Мохаммеда?

— Так, це мій син, — відповіла й відчула, як покидають її рештки сил.

— Іди з тим чоловіком і роби все, що він скаже. Нічим не переймайся. Невдовзі побачиш Абу Мохаммеда.

Бородач узяв її багаж і сказав іти за ним. Вони вийшли на вулицю, таку рухливу й гомінку, що Ларі запаморочилося в голові. Він рукою зупинив таксі. Пожвавішав і повеселішав, як учень, який біля дошки впорався із важким завданням і знає, що за це його будуть хвалити. Дорогою він весь час говорив із таксистом. Повертався й до Лари, усміхався і говорив щось їй своєю мовою, якої вона не розуміла.

Шішані окей, — кивав він ствердно головою. — Абу Мохаммед окей.

Вона усміхалася йому у відповідь, більше не боялася.

Приїхали на інший вокзал, він заплатив таксистові й велів їй іти за ним. У касі купив квиток і провів її на платформу. Зачекав, поки під’їде автобус, щоб забрати пасажирів. Вклав її багаж, а потім, ведучи її до дверей, показав пальцем на табличку на передньому склі. «Ґазіантеп» — прочитала вона вголос. Він допоміг їй зайти всередину і провів до її місця. Лара помітила, що виходячи, він всунув водієві згорток банкнот. Повернувся, усміхнувся і помахав їй рукою на прощання.

Вона не знала, де розташоване місто Ґазіантеп і наскільки далека й довга дорога ще перед нею. Якби вона знала, що подорож триватиме всю ніч і майже весь наступний день, 20 годин, мабуть, розплакалася б. Ще ніколи вона не була такою втомленою, на межі сил і можливостей. Обліплена одягом, липка від поту. Усю дорогу вона не промовила ні слова й мало що з неї пам’ятає, окрім того, скільки зусиль вона доклала, щоб не втратити контролю і не розплакатися при чужих людях.

Заніміла, напівпритомна, вона не могла встати з сидіння, коли автобус нарешті доїхав до місця призначення. Вийшла назовні, притримуючись за сидіння, повільно, шкутильгаючи крок за кроком, як недужа, зламана хворобою і старістю жінка. «Це вже кінець, — повторювала подумки. — Зараз тут буде Шаміль». Водій витягнув її багаж. Вона вже не мала сили, щоб підняти валізу й сумку, перенести їх до зали очікування. Залишила їх на платформі, а сама важко сіла на лавку, віддаючись у руки долі.

Чекала недовго. Цього разу Шамілів посланець знайшов її одразу. Вона побачила, як він наближається, і знала, що це саме він. Їй здавалось, що все це вже сталося, що це відбувається з нею вже вдруге. Посланець, який чекав на неї на вокзалі в Ґазіантепі, виглядав так само, як і той зі Стамбула. Молодий, довговолосий, з чорною бородою. Як і той, заговорив до неї чужою мовою, а потім дістав з кишені телефона і подзвонив. Вона простягнула руку, знаючи, що зараз він передасть слухавку їй. І знову голос, що промовляв слова з арабським акцентом, ті самі запитання. Шішані? Чеченка? Ти мати Абу Мохаммеда?

— Де мій син? — запитала вона, докладаючи зусиль.

— Завтра, сьогодні вже пізно, немає зв’язку.

— Я приїхала зустрітися з сином.

— Завтра, завтра після обіду, усе гаразд.

Хлопець узяв її багаж і жестом велів іти за ним. Лише тепер вона відчула, яка тут панує спека. Ніколи раніше й ніколи після того вона не зазнавала такої задухи. Не могла вдихнути, розігріте повітря застрягало у горлі, душило. Вона ледь допленталася до машини, що чекала біля вокзалу.

Сарай, — сказав хлопець, показуючи на великий будинок, перед яким вони зупинилися.

Усередині, в холі й на подвір’ї, роїлися люди. Заходили, виходили, штовхалися, натикалися одне на одного, гукали, лементували, чоловіки, жінки, діти.

Хлопець повів її на другий поверх до більшого приміщення, що нагадувало шкільну залу. Показав, що вона має його чекати. Задуха послабла. І спека теж ніби спала. Коли засліплена сонцем вона за хвильку звикла до напівтемряви, помітила столи з комп’ютерами, поставлені рядком під однією зі стін. Біля них крутилося кільканадцять арабів у польовій формі. Вони виглядали так само, як арабські добровольці, які з чеченськими партизанами багато років тому розмістилися табором у долині Панкісі. «Моджахеди», — подумала Лара. Спостерігаючи за ними трохи довше, вона помітила, що одні щось писали, вдивляючись у миготливі екрани, інші крутилися між першим і другим поверхом, ведучи сходами людей. Це були переважно молоді чоловіки, зрідка траплялися жінки в хіджабах. Араби саджали їх на стільцях біля пунктів з комп’ютерами, про щось розпитували, писали, як чиновники, що вирішують справи у старостаті. Лару здивувало, що після кожної проведеної бесіди моджахеди тиснули прибулим руки, ніби з чимось їх вітали, а наприкінці робили з ними спільне фото. Позуючи, піднімали вгору вказівний палець на знак, що є тільки один Бог на небі.

Повернувся провідник і повів її сходами на третій поверх, а потім у довгому темному коридорі постукав у якісь двері. Їх відкрила жінка в хустці. Хлопець їй щось сказав, показуючи поглядом на Лару. Жінка кивнула головою і, запрошуючи її всередину, ширше відчинила двері. Хлопець заніс багаж і зник, не сказавши ні слова.

Кімната була маленька, завалена розкладеними на підлозі матрацами, каструлями, тарілками, клунками.

Сурія, — сказала жінка.

Лара глянула на неї уважно, з цікавістю. Сирія… Здогадалася, що жінка втекла від війни. Дотепер вона не зустрічала нікого з цієї країни, за яку її син був готовий загинути. «Може, вона його бачила…».

Окрім жінки в кімнаті жили три дівчини, які виглядали, як її доньки. Вона сказала їм щось арабською, і вони поприбирали все з одного матраца. Лара зрозуміла, що ночуватиме тут. Хоч смеркало, та спека зовсім не спала, і Ларі досі допікала задуха. Вона зняла з голови хустку, але й це не принесло полегшення. У кімнаті під самою стелею були невеличкі вікна, що нагадували бійниці. До них неможливо було дотягнутися. А Лара відчула, що зомліє, якщо терміново не ковтне свіжого повітря. Вона вийшла в коридор і побачила двері на балкон, що обрамлював подвір’я. Натиснула на ручку. В обличчя їй вдарила хвиля гарячого повітря, але вона відчула полегшення, повільно заспокоювалась.

Із двору до неї долетів пронизливий стогін. Вона глянула вниз і лише зараз помітила, що там містився польовий лазарет. На металевих ліжках просто неба, стогнучи від болю і кличучи на допомогу, лежали поранені та хворі, у закривавлених бинтах, каліки без рук і ніг. Деякі пацієнти були у формі.

Раптом вона відчула, як хтось смикає її за рукав. Жінка, у якої вона мала лишитися на ніч, тягнула її всередину. Вона обурено показувала на Ларине волосся і поранених на подвір’ї. Лара злякалася, що побачила щось, чого їй не можна було бачити, що сталося щось лихе, що нівелює всі її зусилля і завадить зустрітися з сином. Арабка, весь час щось вигукуючи і смикаючи Лару за волосся, затягнула її з балкона всередину.

Харам, — закричала вона, погрожуючи пальцем, коли вони знову опинилися в кімнаті.

Лара пригадала, що перш ніж вийти на балкон, вона зняла з голови хустку. Показалась чужим чоловікам із відкритим обличчям, а цього мусульманкам робити не можна.

Вечірні заклики муедзинів до молитви нагадали їй, що триває рамадан, найсвятіший для мусульман місяць посту й покути, які мають допомогти вірянам відрізнити правду від брехні, заслужити пробачення гріхів і вічне спасіння. Лара подумала, що це добрий знак і що, може, це найвідповідніший час на таку подорож, у яку вона вирушила.

Настали сутінки. Арабська господиня запалила свічки, взялася готувати вечерю. Темрява переривала пост. Слухаючи, як тихо жінка клопочеться, Лара усвідомила, що відколи перетнула турецький кордон, вона нічого не їла і не пила. Але не відчувала голоду чи спраги. Вона тільки прагнула, що якнайшвидше минула ніч і почався завтрашній день, день, коли вона мала зустрітися з Шамілем. Була виснажена, усе її боліло, зокрема докучали спухлі ноги. Не знімаючи одягу, вона лягла на матрац, але знала, що не засне цієї ночі. «Ще тільки одна ця ніч, — повторювала подумки, лежачи із заплющеними очима. — Уже так близько».

Відчула смикання за рукав, розплющила очі. Поруч на колінах стояла найменша з дівчат. Простягала їй бляшану погнуту тарілку, на якій лежав трикутний шматок свіжої баклави. Тісто стікало сиропом, пахло фісташками й солодощами.

Іфтар, — сказала дівчинка.

Про автора

Публікації, підписані редакцією, є колективними та висловлюють позицію команди видання Заборона