«Я маю жити зараз». Монолог мешканки Харкова, який нещадно бомблять російські війська

24 лютого Росія напала на Україну. Окупанти порушують всі правила війни та Жєневську конвенцію, використовуючи заборонені бомби (ось тут ми писали, чим саме гатять окупанти по містам). Одна з найгірших ситуацій — в Харкові. Ми поговорили з дівчиною, яка залишається там — і намагається жити і допомагати іншим. 

Дарʼя Лобанова, Харків 

У мене все почалося за кілька днів до 24 лютого. Було багато тривожних новин і думок. 23 лютого я, дякувати усім богам, мала сесію зі своєю психотерапевтокою, де зокрема й говорила про свої тривоги та страхи з приводу війни. Я дуже переживала, що військові дії можуть розпочатися і в Харкові, і в Одесі, де зараз живе моя мама. Я не розуміла, як діятиму, як рятуватиму одночасно себе і маму. Переживання доводили до істерики. Психотерапевтка сказала, що мої страхи валідні і такий сценарій можливий. 

Тому ми обговорили плани та шляхи, як діяти на цей випадок. Увечері 23 лютого я заснула у своєму кріслі вдома, і випадково затопила сусіда знизу, бо перед цим набирала ванну. О 23 годині мені телефонувала власниця квартири й питала, що у нас коїться і чому в сусіда зі стелі тече вода. Наступного дня ми над цим іронізували, бо з початком війни усім стало не до того, щоб з цим розбиратися. Тобто фактично нас «пронесло» і тепер не треба оплачувати ремонт сусіду.

Десь о пів на шосту 24 лютого мені наполегливо дзвонила подруга Евеліна з Одеси. Я спросоння не зрозуміла, що відбувається і подумала, що це я її випадково набрала. Ну, ось так я і дізналася, що все пиздець і нас обстрілюють.

Перші години був шок і паніка, натомість я доволі швидко зібралася. Мама була в Одесі й ми дуже швидко обговорили дієвий план. Ми збирали речі, плакали, підтримували одна одну з сусідкою, з якою винаймали квартиру. Потім компанія, де я працюю, зібралася в офісі, щоб обговорити імовірний план евакуації. У керівництва були готові для виїзду три машини, але не було можливості виїхати, тому що тривали бої на кільцевій дорозі. В компанії вирішили, що поки у нас є можливість, ми будемо працювати.

Повернувшись додому, я швидко заспокоїлась. Я проходила через подібне 8 років тому і була менш розгублена, ніж більшість людей навколо мене. Я розуміла, що зараз буде паніка, зараз всі намагатимуться втекти, будуть великі затори біля міста, можливо, нас навіть обстрілюватимуть. Тому вирішила перечекати, подивитися, як все далі буде і прийняти якесь рішення. Тож я зібрала докупи документи, закинула пару речей і все необхідне для моєї кішки в рюкзак і вирішила дати собі час на те, щоб прийти до тями. 

Взагалі дати собі час боятися, пережити цей страх, паніку, лють, горе, — це було, як на мене, правильним рішенням. В цій ситуації не можна поспішати ні в рішеннях, ні у діях, тому що мозку потрібно оговтатися. Далі я вирішила, що залишаюся у Харкові, хоча моя родина обговорювала це рішення кілька разів на день. Але врешті я розуміла, що втрата дому, важливих людей, речей, підтримки для мене більш травматичний досвід, ніж бути тут під обстрілами. Тут у мене все рідне, все своє і все підтримуюче.

Багато думала ці дні про те, що війна у 2014 році насправді вкрала у мене не тільки власний дім, не тільки мою родину, але й 7 років життя. Тому що було дуже важко почати щось робити спочатку, повірити в те, що це остаточний дім. Я навіть прийшла до того, що 2021 — це той рік, коли я трохи видихнула і нарешті знайшла хорошу роботу, нарешті почала заробляти якісь пристойні гроші, облаштувати своє житло так, як мені подобається, купувати техніку в дім. 

Вперше з 2014 року я почала купувати книжки, тому що для мене це дуже ресурсна штука — мати свою бібліотеку вдома, і я дуже це люблю. Але після 2014 року дуже страшно це робити, тому що ти розумієш, що якщо потрібно буде бігти, книжки — це не те, що ти візьмеш в першу чергу, і їх потрібно буде знову залишити. Тобто книжки були для мене таким індикатором спокійного життя. І я зрозуміла, що не готова з усім цим прощатися і подарувати цій війні ще принаймні добу життя. Я маю жити прямо зараз. 

Помітила, що «Гради» чи артилерія — не так страшно, як авіаційні польоти. Тому що коли над нами літає літак, це дуже гучно. Мабуть, це найстрашніші звуки війни, які я в принципі чула. Під час повітряної тривоги люди ховаються в підвалі нашого будинку. Це невеличке приміщення буквально 15-17 метрів, затоплене водою прям по щиколотку, з жахливим смородом каналізації й без вентиляції. Під час обстрілів туди набивається від 20 до 30 людей, тож можна тільки стояти — сидіти, лежати, щось облаштувати не можна, дуже важко. До того ж у цьому приміщенні дуже вузькі двері — якщо буде масова паніка, почнеться давка. Тому ми в підвал не ходимо.

Також був варіант ходити до станції метро, яка розташована в 700 метрах від нашого житла. В мирний час пішки цей шлях можна подолати за 5-7 хвилин. Проте зараз, якщо є повітряна тривога і якщо потрібно взяти з собою кішку в переносці, рюкзак, каримат, то цей шлях дається дуже важко, ти несеш на собі всі ці речі й пересуваєшся повільніше. А враховуючи, що обстріли час від часу починаються дуже раптово і зненацька, є шанс просто не добігти. Будемо сподіватися, що снаряд нікуди не влучить, тому ми вирішили залишатися вдома, знайшли найбезпечніше місце у квартирі. 

На третій день я дійшла до того рівня адаптації, коли я вже була готова не тільки робити щось за комп’ютером, але і виходити на вулицю, тож я пішла в штаб територіальної оборони нашого міста, щоб запропонувати свою допомогу руками. Я розуміла, що зброю я до рук не візьму, тому що, по-перше, я не вмію, по-друге, не хочу, а по-третє, мені її ніхто не дасть за таких умов звісно. В мене були руки й була голова доволі ясна, тому я вирішила, що можу когось координувати, готувати їжу, щось пакувати, передавати організаціям, організовувати волонтерів. У теробороні казали, що потрібні люди, щоб годувати бійців, тож день я провела на кухні. Нагодували там десь за 6-7 годин близько, мабуть, 400 бійців.

Від першого дня нападу Росії на Україну мені написала певна кількість моїх знайомих з РФ з тупими питаннями типу «как вы там», «молимся за вас», «мы с вами», «шлем тебе лучи поддержки». На все це я відповіла дуже жорстко — не особисто, а написала пост для всіх одразу і переконалася, що багато з них це вже прочитали. І повторюю час від часу, що «рєбята, ви не з нами, ви спите у своїх мирних хижичках, водите своїх дітей в школу або садочки, а не в бомбосховища, що ваші промені підтримки ми бачимо щодня — прилітають, дякую, отримали». І пишу я все це не стільки щоб переконати їх у чомусь або якось присоромити — хєр з ними, хай живуть, як хочуть, вони вже просрали свою країну. Це потрібно мені, щоб самій ніколи не забути, чому з цими людьми у мене немає і не може ніколи бути нічого спільного, тому що після 2014 року я це забула.

Моя психотерапевтка порадила мені записатися в групу професійних психотерапевтів, які зараз навчаються за ізраїльським протоколом по допомозі людям у кризових ситуаціях. Тому по вечорах у мене заняття і це дуже підтримує — є якась рутина, я розумію, що о 22 годині я маю бути вдома. Я побачу людей, які мені приємні, буду робити те, що мені цікаво і робитиму щось нормальне. Взагалі робити щось нормальне в таких умовах важливо для психіки, тому що коли все несеться шкереберть і ти розумієш, що життя зруйноване, потрібно знаходити хоч щось нормальне.