Як говорити про мир? Та що про це можуть сказати не експерти, а звичайні люди? Розповідаємо на прикладі громадської організації «‌СТАН»

Щороку‌ ‌21‌ ‌вересня‌ ‌у‌ ‌світі‌ ‌святкують‌ ‌День‌ ‌миру.‌ ‌В‌ ‌Україні‌ ‌акції‌ на честь Дня миру ‌влаштовують‌ ‌переважно‌ ‌громадські‌ ‌організації.‌ ‌Одна‌ ‌з‌ ‌них‌ ‌— ‌«‌СТАН».‌ ‌Це‌ ‌організація,‌ ‌яка‌ ‌просуває‌ цінності прав людини, рівність, різноманіття та прийняття, розвиває громадянське суспільство, залучаючи молодь до творення партисипативної демократії. ‌Працює‌ ‌«‌СТАН» ‌в‌ ‌Івано-Франківську,‌ ‌але‌ ‌«‌Заходи до Дня миру» ‌— ‌акції,‌ ‌присвячені саме ‌до‌ ‌Дня‌ ‌миру, — ‌проводили ‌в ‌15 м‌істах по‌ ‌всій‌‌ Україні.‌ ‌Журналістка‌ ‌Заборони‌ ‌Поліна‌ ‌Вернигор‌ ‌з’їздила‌ ‌на‌ ‌одну‌ ‌таку‌ ‌акцію‌ ‌та‌ ‌розповідає,‌ ‌як‌ ‌це‌ ‌відбувається‌ ‌та‌ ‌навіщо‌ ‌потрібне.‌ ‌

Заходи до Дня миру в Україні проводить Молодіжна організація «‌СТАН» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID. 

У маленькій кімнаті, посеред якої стоїть великий круглий стіл, зібралися люди — здебільшого молодь. Вони прийшли до офісу молодіжного правозахисного центру «‌СТАН», щоб поговорити про мир. «‌Заходи до Дня миру» — це один з наймасштабніших проєктів «‌СТАНу», серія заходів, що відбуваються в 15 містах України. На них усім охочим пропонують дискутувати про розбудову миру у своїй громаді, регіоні, країні та світі. 

Без модерації, але з певними правилами

«‌Діалоги» відбуваються так: люди збираються за круглим столом, де лежать 16 карток з тезами про розбудову миру — діалог, безпека, внутрішній мир, мова, правда, відповідальність, рівність, фінансування миру, закон. З карток і починається дискусія — учасникам пропонують скласти з них певну ієрархію, від найважливіших до найменш значущих. Якщо чогось не вистачає, можна доповнювати набір своїми пропозиціями. Коли ця ієрархія побудована, учасники обговорюють, чому одне важливіше за інше, та вислуховують думки решти.

Модератора як такого в цих дискусій немає, та є фасилітатори — активні, але об’єктивні учасники процесу. Валерія Вашкевич пояснює Забороні, що фасилітатори не можуть обмежувати учасників у висловлюваннях, але можуть ставити якісь рамки у порушених темах. Є ще одне золоте правило таких дискусій — кожен учасник має почуватися безпечно.

«‌Наше завдання — створити таку атмосферу, де б людина почувалася вільною, щоб висловити свою позицію, навіть якщо вона суперечить позиціям інших учасників», — говорить Валерія Вашкевич.

Ідеальним закінченням «‌Діалогів» Валерія вважає потискання рук між людьми з дуже різними поглядами на якусь проблему. Бо це означатиме і що вони змогли почути одне одного, і що загалом самі задоволені розмовою.

У більшості випадків організатори запрошують долучитися до «‌Діалогів» і місцеву владу. Це потрібно для того, щоб питання, які є в головах у людей, знаходили відповіді, а проблеми не залишалися лише на рівні обговорення і все ж вирішувалися. Влада часто ігнорує ці запрошення, але іноді все ж сідає за один стіл з містянами. Та в Івано-Франківську місцева влада запрошення залишила без уваги.

«‌Мир» — не просто слово

Світлана Тарахкало брала участь у заходах «‌Відкритих діалогів» у чотирьох містах. Для неї слова «‌мир» та «‌реінтеграція» значать, ймовірно, більше, ніж для більшості українців. У 2014 році вагітна Світлана разом з чоловіком та двома дітьми була вимушена тікати з рідної Станиці Луганської в Луганській області. 

Спочатку родина Тарахкало переїхала в Одесу. Там вони якийсь час жили в родичів, але коли стало зрозуміло, що назад вороття немає, почали шукати житло. Це було важко, адже багато переселенців не мали роботи, відповідно, не могли регулярно платити за житло. Тому в орендодавців були сталі стереотипи щодо внутрішньо переміщених сімей, ще й з дітьми. 

Доля звела родину Світлани із двома сім’ями, які також втікали до Одеси від війни на Сході. Разом сім’ї переселенців винайняли другий поверх у приватному будинку за містом. Прожили так трохи менше ніж рік. Дітей доволі швидко прилаштували до школи та дитячого садка поблизу. Доньки сімей, що жили разом, пішли в один клас. Коли однокласники дівчат дізналися про їхню долю, почали збирати для їхніх родин одяг, постіль, посуд та інші необхідні для життя речі, згадує зі сльозами на очах Світлана. Але були й прикрі ситуації.

Знайти роботу також було важко. Роботодавці один за одним відмовляли у найманні, пояснюючи це тим, що «переселенці сьогодні тут, а завтра там. Навіщо вас брати, якщо ви через три місяці поїдете додому?». Згодом, після місяців пошуків, чоловікові Світлани запропонували роботу в Чернівцях або Івано-Франківську на вибір. Пара обрала другий варіант. Переїжджати знову було страшно, адже ані Світлана, ані її чоловік жодного разу не були в Івано-Франківську. 

В новому місті, згадує героїня, її дуже вразило і підкупило ставлення людей. Сім’ю переселенців приймали з шаною. 

«Коли ми шукали житло, то я одразу сказала рієлтору, що ми переселенці. Тоді він спитав: «А що, ви не люди?» Я відповіла, що у нас ще й троє дітей, бо в Одесі через це нам також часто відмовляли в оренді. Рієлтор здивувався, що я на цьому наголосила, бо в Івано-Франківську значна кількість сімей має багато дітей і там це не викликає питань», — говорить жінка.

Місцеві громадські організації допомогли познайомитися з іншими сім’ями, що вимушені були переселитися з непідконтрольних територій. Це ніби полегшило інтеграцію сімейства у нову громаду — вони зустрічалися, ділилися проблемами та багато спілкувалися. Громадські організації проводили різні заходи для когорти переселенців в Івано-Франківську. Одним з організаторів була ГО «СТАН». 

Позитивний і негативний мир

Коли за столом почалася активна дискусія, стало зрозуміло, що більшість учасників/ць сприймають мир як відсутність війни. Для українців здебільшого мир — це коли припиняють стріляти та повертають окуповані території. Як пояснює Юлія Любич, це поняття називається «‌негативний мир».

У 1969 році норвезький соціолог Йоган Галтунг висунув дві ідеї, які вплинули на розвиток психології світу. Ці ідеї визначають відмінність між негативним і позитивним миром. Негативний мир означає відсутність війни та інших форм прямого насильства. Позитивний мир передбачає умови, за яких різні соціальні чинники усувають причини насильства. 

Тобто в першому випадку ми прагнемо побороти вже наявне насильство (у нашому випадку війну на Сході України). У другому ж розглядається не саме насильство, а його причини. Це коли держава не посилює покарання за, скажімо, крадіжку, а робить усе можливе, щоб у людей було менше причин красти — наприклад, намагається створювати нові робочі місця з гідною оплатою праці чи проводить певні реформи, які б підняли рівень життя громадян.

«‌Тобто у випадку негативного миру люди сприймають мир як розв’язання конкретної нагальної проблеми. А ми намагаємося залучати людей обговорювати позитивний мир. І це поняття ширше, ніж просто закінчення війни. Це і про безпеку в громаді, і про рівність кожної людини незалежно від її ідентичностей, і про добросусідство, взаємоповагу», — пояснює Юлія.

Проєкт «‌Заходи до Дня миру» спрямований на побудову саме позитивного миру. А це містить такі питання, як відсутність ефективної реінтеграції ветеранів, стигматизація національних та релігійних меншин, ненависть до ЛГБТ-спільноти й дегуманізація людей, що досі залишилися на окупованих територіях. 

Реінтеграція 

Юлія Любич говорить, що спостерігати за тим, наскільки відмінно одне від одного люди говорять на якусь одну тему, дуже цікаво. Наприклад, одна з тем, запропонована до обговорення на таких заходах, — реінтеграція людей, які вимушені залишатися на окупованих територіях України. В невеличкому містечку Заставна, що у Чернівецькій області, ця тема викликала в учасників певний ступор. 

«‌Спочатку люди кажуть: «‌Ми ж далеко, це нас не стосується». Потім починають обговорювати, і хтось каже, що «‌якби хотіли, то поїхали б звідти, тож не треба їх реінтегрувати». А хтось приміряє на себе цю ситуацію і стверджує: «‌Я б теж не покинув свою домівку». Тобто навіть в одній громаді люди здатні мати настільки різні точки зору, попри те, що проблема окупованих територій у принципі не дотична до їхнього повсякденного життя. Водночас у Запоріжжі, що ближче територіально до окупованих регіонів, учасників більше зачепила ця тема і дискусія вийшла глибшою», — говорить Забороні Любич.

Усі зібрані ідеї організація порівнює і вкладає у глобальний звіт, який надалі може бути основою для законотворців. Також цей збір допомагає «СТАНу» зрозуміти, куди їм у своїх проєктах рухатися далі, що актуально для населення та які ініціативи потрібно втілювати.

«Коли збираються абсолютно різні люди з різними думками, можна знайти щось нове або поширити якусь свою позицію. Не обов’язково досягнути якоїсь спільної думки, бо всі люди різні — і це нормально. Під час заходу я відкрила для себе речі, про які я просто раніше не думала — наприклад, що війна приносить не тільки втрати, але й якісь відкриття», — розповідала учасниця «Відкритих діалогів про мир» Аліса Теніна.

Світлана Тарахкало була фасилітаторкою в дискусіях, що відбувалися на Сході України. В Запоріжжі обговорювали питання реінтеграції, і думки учасників були доволі контрастними. Нібито люди і тепло ставилися до реінтеграції переселенців та питань миру, але, з іншого боку, дехто говорить, що задля досягнення миру Україна має повернути ядерну зброю. 

«У Лисичанську було важче за все. Напевне, тому, що там дуже гостро стоїть мовне питання. І багато хто вважає це примусовою українізацією. Вважають це невиправданим і очікують, що вони будуть прийнятими такими, як є. При всьому тому, що вони все ж таки бачать проблему в тому російськомовному контенті та інформації, які там отримують. Але якось перелаштуватися вони ще не готові», — згадує Світлана.

Для жінки висловлювання людей в українських містах іноді були доволі болючими. Наприклад, у Мелітополі кілька учасників «Діалогів» говорили, що всі, хто хотів, давно виїхали з окупованої території, а всі ті, хто лишається там, — лишаються тільки по своїй волі. 

«Для мене мир — це стан, коли почуваєшся в безпеці та маєш можливість самореалізації. Навіть по наших учнях у школі я бачу, що найголовніше — коли дитина може спокійно поїсти, попити, сказати про свої потреби, що вона хоче, і, вибачте, просто сходити в туалет. Тоді вже дитина буде готова до того, що вона може спокійно навчатися, сприймати інформацію. Якщо базова потреба в безпеці не буде гарантована, людям важко довіряти, йти на діалог чи знаходити адекватні рішення. Коли їх ухвалювати під певним тиском, скоріше за все, рішення будуть зовсім іншими», — говорить Світлана.

«Мені здається, що «Заходи до Дня миру» — це привід звернути увагу, запросити людей подумати, що треба робити, щоб цей мир був кожен день, — міркує Юлія Любич. — Питання миру непросте. Іноді здається, що все зрозуміло, але коли починаєш заглиблюватися, то усвідомлюєш, що проблема значно більша, ніж запустити голуба в небо чи влаштувати феєрверк. Мир — це не те, що дано від природи апріорі. Щоб зберігати мир, потрібні дії кожної людини щодня».