«Життя для кожного закінчується однаково». Як пережити смерть близької людини та допомогти другу впоратися з цим - Заборона
Читаєте зараз
«Життя для кожного закінчується однаково». Як пережити смерть близької людини та допомогти другу впоратися з цим

«Життя для кожного закінчується однаково». Як пережити смерть близької людини та допомогти другу впоратися з цим

Как пережить смерть близкого человека и помочь другу справиться с этим

«Тримайся», «звернися до психолога», «ти сильна» — це ті фрази, які навряд допоможуть людині, яка щойно пережила найбільшу у своєму житті втрату. Говорити про смерть в Україні не прийнято, а тому люди переважно не знають, як реагувати на погані новини, а люди в горі звинувачують себе за те, що страждають не так, як заведено. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає, чому кожен етап горювання має сенс і чому готуватися до смерті — це не страшно.

Цим текстом Заборона продовжує серію публікацій про ментальне здоров’я. Щотижня ми разом із фахівцями розповідаємо, як працює наш мозок та як допомогти нашій психіці. Наші попередні матеріали про це можна почитати тут.

Мама Оксани Кузьменко померла в квітні, на очах у доньки, за пів року боротьби з раком. В лікарні Оксані віддали пакет з її речами й сказали ховати. В Україні тільки розпочався жорсткий карантин і Оксана мала оперативно вирішити, як забрати тіло, де знайти транспорт. На якому цвинтарі ховати? У якому одязі? Якого кольору має бути труна? Кому подзвонити й повідомити передусім?

За декілька років Оксана втратила майже всю родину. Спочатку померли бабусі й дідусь, потім — тато. З близьких залишився тільки брат. Оксана вимушено стала старшою — тією, хто вирішує, де ховати найближчу людину: біля її мами чи її чоловіка.

Оксана майже не пам’ятає той похорон. Каже, єдине, що могла — це плакати. 

«Перші місяці після маминої смерті я просто сиділа в кімнаті, залипала в комп, ні з ким не говорила. Пустка, яка утворилась, була велетенською. Виявилося, що в мене не дуже і є чим її заповнити. Ну, є робота, яку я роблю — точніше, яку я живу», — розповідає Оксана. Періодично плаче. Від маминого похорону минуло місяців дев’ять, але легше не стало. 

Завжди дитинство

Усе почало сипатись якось несподівано. Оксана закінчувала університет — впродовж двох років померли бабуся та дідусь. Ще за кілька років захворів і помер батько. Йому діагностували рак легенів на останній стадії й за місяць його не стало. Мама забрала другу бабусю ближче до себе — за місяць бабуся теж померла. Проживати кожну смерть було, звісно, складно, але допомагала мама. Вона, каже Оксана, завжди тримала оборону, тому втрати проживалися трохи легше.

У листопаді 2019 року мамі Оксани діагностували рак. Оксана почала боротися за її життя: повернулася з Києва до рідного містечка та майже весь час була поруч, у лікарні. 

«Коли людина довго хворіє, це морально дуже виснажує тих, хто поряд. Під час маминої хвороби я їла більше таблеток і транквілізаторів, ніж після її смерті. Це було дуже важко. Якось несподівано я перетворилася на ту людину, якій треба приймати рішення, брати відповідальність за інших, бо більше немає кому. Я не була до цього готова»‎, — згадує Оксана.

Трошки сил давала робота — Оксана працювала редакторкою дистанційно та тікала в ноутбук. Поруч були друзі: вони разом із нею літрами пили каву, і за це одне Оксана була їм вдячна. Друзям не треба було нічого пояснювати.

До останнього дня Оксана була впевнена, що маму вдасться вилікувати. І та теж трималася. Кілька разів промовилась, що може померти — але, каже Оксана, це було не раціональне прийняття реальності, а від болю. Мама не була готова до смерті та не визнавала її до кінця.

Розібратися, як взагалі витягати маму, було складно: обирати лікарів, методи лікування та все інше треба було навпомацки. Оксана каже — мало хто з тих, хто одужали, говорили про те, як їм це вдалося, до кого вони зверталися. Зрозуміти, що робити після слів про діагноз, було в принципі важко.

«Коли людина не переборює хворобу, то цього не приховаєш. А коли переборює, то воліє про це не згадувати. Про це всі хочуть забути і тому не говорять. Якби я знала тоді те, що знаю зараз, то можна було б усе зробити інакше. Якби я постаралася краще, якби спробувала інші варіанти лікування… Інколи мені здається, що це не закінчиться ніколи і я завжди картатиму себе за те, що маму можна було врятувати», — каже дівчина.

Стабільно хуйово

Коли мама померла, Оксана зрозуміла, що в неї геть немає сил. Її друзі намагалися допомогти: запрошували дівчину до себе в інші міста, пропонували змінити оточення, з’їхати з квартири, де ще нещодавно жили рідні, яких уже нема. Оксана хотіла лише сидіти в кімнаті в кутку. 

«Можливо, я не хотіла цю чорноту, яка є в мені, нести кудись далі. Я розуміла, звісно, що друзі мене люблять такою, яка я є, але мені так було простіше — сидіти тут і не поширювати свій сум на інших».

Найгірше було, коли люди висловлювали співчуття. На вулиці Оксана постійно зустрічала маминих подруг, сусідок, знайомих — всі вони хотіли розповісти, яка мама була прекрасна. Або що вона нещодавно їм наснилася і це був хороший, добрий сон.

«Так довго шукаєш у собі рівновагу, щоби не скрутитись калачиком і не вити цілий день — і починається знову. Будь-які прояви ніжності, сильної турботи, оці всі історії про маму — це все вибивало з колії. Від цього було значно гірше, ніж коли цю тему просто обходили», — каже дівчина.‎ Комусь, додає, від проговорення болю могло бути легше, їй — ні.

Простіше було спілкуватися з людьми, які не починали розмову з питання «як ти?». У тих, хто був поруч під час маминої хвороби та похорону, таких питань не поставало.

«Ну бо як я? Я хуйово. Я хуйово — і за місяць це не змінилося, і за два теж, і за три».

Тримайся, ну

tetiana konrad - <b>«Життя для кожного закінчується однаково».</b> Як пережити смерть близької людини та допомогти другу впоратися з цим - Заборона
Тетяна Конрад

Люди часто не знають, як реагувати на біль інших. Можуть мимохідь кинути щось на кшталт «скільки можна плакати?», «треба жити далі»,  «це вже стільки часу пройшло, досить ревіти». Такі фрази знецінюють почуття людини, і від цього стає ще гірше, розповідає гештальт-терапевтка Тетяна Конрад. 

anastasiya leukhina - <b>«Життя для кожного закінчується однаково».</b> Як пережити смерть близької людини та допомогти другу впоратися з цим - Заборона
Анастасія Леухіна

Питаннями «як ти?», так само як і фразами «тримайся» чи «все буде добре» теж підтримати складно. Слово «тримайся» досить формальне і може викликати в людини логічне запитання: за що триматися? Чи буде добре, теж ніхто не знає, каже Анастасія Леухіна, авторка «Зовсім не страшної книги про життя, смерть і все, що поміж ними». Це книжка про життя, з яким зіштовхується людина, вийшовши з лікарні з поганими новинами. 

Людині, яка переживає втрату, важко приймати будь-які рішення. Тому навіть якщо їй запропонувати «кажи, якщо треба допомога», то вона навряд чи зреагує чимось конструктивним. 

Щоби підтримати, краще уникати беззмістовних універсальних фраз. Варто бути конкретним — наприклад, запропонувати з’їздити за продуктами в якийсь день, приготувати вечерю, підвезти на машині чи розрулити якісь справи, каже Анастасія. Конкретика звучить щиро та має більше шансів бути зреалізованою.

Найважливіше — допомогти людині прожити втрату так, як потрібно саме їй. А суспільство часто не дозволяє цього робити. Культура нібито вирішує за людину, що — гідне горювання, а що ні, каже Тетяна Конрад. Наприклад, дитині можуть не дозволяти горювати за померлим собакою, а жінці, що втратила дитину, кажуть, що в неї ще будуть діти. 

«Коли в мене померла дитина, я дуже добре пам’ятаю, що в мене була потреба жити так, як раніше, була потреба говорити — і про те, що сталося, і про дитину. А люди навколо не давали мені можливості ні першого, ні другого. З одного боку, вони не могли вдавати, що нічого не сталося, і в мене купа енергії йшло на те, щоби впоратися з чужими переживаннями, бо було незручно. А з іншого — вони не дозволяли мені говорити про втрату відкрито, бо їм було некомфортно», — згадує Анастасія.

Саме тому важливо дізнатися в людини, що потрібно саме їй — помовчати чи поговорити, побути самій чи концентровано зустрічатися з людьми. Головне — не накладати на людину свої уявлення про те, як правильно горювати. 

«Мій знайомий зі Штатів розповідав, що в нього довго хворіла мама вдома, і померла саме в ту мить, коли він уперше за тижні вийшов в книжковий магазин розвіятися і купити комікси із сатиричними оповіданнями. Коли повернувся додому, ніхто не знав, що робити. Родина сіла поруч із мамою і почала читати їй сатиричні оповідання. Ніколи ще так не сміялися, як у той день — і цей сміх в якомусь сенсі допомагав їм впоратися з горем. Горювання не обов’язково має бути печальним і сірим», — каже Леухіна.

Стандарту горювання не існує, наголошує Анастасія: потрібно відчувати себе й бути чесним із собою, щоби розуміти, що саме тобі потрібно і скільки часу: «Можливо, хочеться бути самому й ходити до церкви, або ж поїхати в якесь інше місто й забути про все. Це історія про те, що нам самим потрібно бути свідомими своїх почуттів, а не намагатися орієнтуватися на те, що нібито є соціально прийнятним». 

Тема-табу

Смерть — одна з найбільш табуйованих тем в українському суспільстві.

«Ми боїмося смерті, але я не знаю жодної людини, яка жила б вічно. Життя — це процес, і він для кожного закінчується однаково. Питання лише в тому, як ми до цього ставимося», — пояснює Тетяна Конрад. 

Вона наголошує, що про смерть потрібно говорити з дитинства. Не приховувати, не табуювати, а вчити дітей проживати емоції, підтримувати інших, завершувати якісь процеси з людиною, яка помирає. 

В Україні звикли не переживати, а проскакувати будь-який дискомфорт, додає Анастасія Леухіна. Коли вона готувала книгу до друку, то зіштовхнулася з десятками людей, які дбали про важкохворих родичів та відмовлялися брати книжку в руки: мовляв, це наблизить їх до смерті, тож про це краще не думати й не говорити.

«У нашій культурі є традиція уникати складних чесних розмов. Наприклад, батьки часто відволікають дітей від чогось дискомфортного замість того, щоби допомогти їм це прожити. Ми уникаємо розмов про труднощі, і смерть — одна з тем, про які воліють не говорити», — каже Анастасія.

Водночас проговорювати завершення життя важливо. Для близьких це можливість обговорити те, чого раніше уникали, чи на що завжди бракувало часу. Для людини, яка помирає — шанс попрощатися, завершити якісь справи чи мрії. А ще — вирішити моменти, пов’язані з похованням. Дізнатися, як би людина хотіла, щоби з нею попрощалися, що для неї важливо й так далі.

«Всі ці речі важливо обговорити завчасно, коли всі живі та не ридають. Бо це допомагає прийняти купу рішень, які потім викликатимуть масу стресу», — каже Леухіна. 

Для проживання травми, пояснює вона, важливо й те, як людина згадуватиме день прощання. Якщо він був наповнений чужими людьми, порожніми словами та беззмістовними для людини ритуалами, то, найімовірніше, вона прагнутиме його не прожити, а забути.

Емоційні міни

Оксана намагалася позбутися речей, які нагадували про маму: щось викидала чи віддавала на благодійність, частину склала в коробки. Пакет, який віддали в лікарні, опинився на балконі: до нього важко було навіть підступитися. Відповідальність звалилася звідусіль: потрібно було розібратися, як платити комуналку та за яким принципом там узагалі нараховують суми — ніхто, крім Оксани, вирішити все це не міг.

«Якось наснився сон, що я розбираю документи у квартирі, а мама каже: «Слухай, я б ці документи ще не викидала». Тоді я почала на неї злитись і кидатися цими документами з криками «як, як ти могла мене залишить? Ти бачиш, що я взагалі не згрібаю?», — згадує Оксана.

Схожі сни до неї приходили кілька разів. Влітку ще наснилася бабуся — Оксана напередодні знову перевернула квартиру, винесла купу речей, викинула частину меблів. Тоді бабуся сказала: «Ну от, я вже кілька ночей не можу ніде прилягти». У якомусь із наступних снів знову була мама — натякнула, що у квартирі стало порожньо.

Через такі сни Оксану не полишало відчуття, що вона робить щось не так. 

«Друг мені тоді сказав, що музеєфікацією займатися точно не варто. Але я багато думала про те, чи це взагалі нормально — що я хочу залишити пам’ять, але водночас убезпечити себе від цих тригерів та емоційних мін, яких навколо й так було повно», — говорить Оксана. 

«Міною» могло стати все що завгодно: зустріч, річ, слово. На Різдво це була коробка з ялинковими прикрасами, частину з яких мама  зробила власноруч.

«Я поставила ялинку, дістала коробку з іграшками — і ридала над нею пару тижнів. Не могла себе згребти докупи, щоби щось повісити. На різдвяні свята я завжди приїжджала до мами, ми разом ходили в костел, мали спільні традиції. А тут мені довелося наново переживати те саме, але вже самій», — каже Оксана.

Рік

Людина вимірює час роками — так працює наше мислення. Це означає, що в перший рік після втрати ми згадуємо те, що було торік — свята, спільні поїздки, заняття та інше. 

«На другий рік після втрати мислення працює так само: ми згадуємо, що було торік — уже без цієї людини», — каже Тетяна Конрад.

Це не означає, що за рік горе проходить: біль може лишатись на багато років залежно від того, яку роль відігравала ця людина в житті.

«Проте з’являтиметься щось нове. Людина має вчитися жити без того, що вона втратила. Жити по-іншому», — каже експертка. 

Втрата дому, роботи, розлучення — мозок може сприймати це так само сильно, як і смерть. Коли етап горювання закінчується, людина починає бачити нове і радіти йому, вибудовуючи зовсім інакші стосунки з життям — без того, що втратила.

Пандемія

Смерть мами припала на перший локдаун в Україні. Фактично весь перший рік по її смерті триває пандемія коронавірусної інфекції. Це унеможливило багато варіантів самодопомоги, каже Оксана:

«Про повернення до соціального життя не йшлося, але я цього і не хотіла. Проте це стало ще однією перепоною: я відмовлялася бачитися з друзями, бо до всього іншого додавався страх когось заразити».

Якби не пандемія, Оксана, можливо, купила б собі квиток на літак в один бік. Вона завжди любила подорожувати, особливо на самоті. Коли помер тато, така поїздка допомогла. Дівчина вирвалася до подруги в Норвегію. Жила там місяць, працювала дистанційно, прогулювалася містечком, дивилася на скелі й море.

«Не факт, що допомогло б цього разу. Але за цих умов легше було сидіти й не рипатися, мінімізувати кількість контактів. У якийсь момент вже було фактично неможливо зрозуміти, чи я мало контактую з людьми, бо мені важко через втрату, чи через те, що боюся захворіти та заразити когось із близьких», — каже Оксана.

Тоді ж почали виникати думки про власну раптову смерть. Оксана віддала подрузі паролі до своїх банківських рахунків та заначок, надиктувала інструкції, що де лежить. 

«Коли багато бачиш смертей, то без жартів починаєш параноїти. Мені здається, раніше такого не було. А тут я почала серйозно переживати, що залишу по собі багато незавершеного. Я хотіла, аби близькі люди в разі чого знали, що зробити, де лежать ключі та гроші. Я не хотіла повторення всіх речей, які трапилися зі мною», — говорить вона.

Для неї досі прийняття будь-яких рішень — це непідйомна ноша. Навіть якщо це звичайна побутова ситуація, яка не вимагає довгих роздумів. 

«Я перестала від себе щось хотіти. Навіть хотіти собі подобатися. Розчесатися чи пофарбуватися — це подвиг», — каже дівчина.

Нещодавно Оксана, наприклад, замовила кілька книжок — дивилась і обирала їх із дня на день. На те, щоби прийняти рішення та натиснути одну кнопку, пішли місяці.

Навіщо потрібне горювання. Пояснює психотерапевтка Тетяна Конрад

Горювання за людиною починається не з моменту смерті, а від постановки важкого діагнозу, якщо людина хворіла. Сам процес горювання має конкретний перелік цілей. Щоби пережити втрату, потрібно пройти всі етапи.

Людина має визнати факт втрати — те, що далі реальність існуватиме, але вже «без»: людини, надії, можливості чи будь-чого іншого, що вона втратила. 

Прожити важкі емоції та піти далі. 

Змінити простір у своєму житті — тепер тут не буде людини, яка на нього впливала. Тому він теж має трансформуватися, наповнитися чимось іншим.

Вибудувати нові стосунки з людиною, яка пішла. Вони кардинально відрізнятимуться від тих, що були раніше.

Біль може бути потрібен для того, щоби рухатися далі. 

«Так, нам зазвичай не хочеться стикатися з болем, тому що ми мислимо так: добрі речі — це добрі почуття, а погані речі — погані почуття. Тож важко уявити, що горювання потрібне для чогось хорошого, — каже психотерапевтка. — Проте по завершенню процесу горювання у людини виникає світлий сум. Людина, що лишилася живою, починає усміхатися, згадуючи того, хто пішов. З’являється щось світле, і можна повертати обличчя до нового життя. Дивитися, що там далі». 

Допомагає спиратися на ритуали — вони часто виникають, щоби заповнити порожнечу. Можна, наприклад, ходити самому тим маршрутом, яким люди ходили удвох, і згадувати там про спільний досвід. Це може допомогти пережити втрату, каже психотерапевтка.

Єдиний ритуал, який точно не допоможе — це щодня чи дуже часто їздити на цвинтар: «Тоді все життя людини починає обертатися навколо цієї втрати: вона застрягає. Одна людина не може бути сенсом життя іншої: це небезпечно і для навколишнього світу, і для цієї людини».

Нагору