Маленькі кроки до великих змін. Як у Львові працюють будинки підтриманого проживання для людей із психічними порушеннями

Підтримане проживання — це програма для людей з інвалідністю, зокрема й зі психічними порушеннями. Одна з організацій, що забезпечує такий простір для людей у Львові,  — «Майстерня Мрії». Вона утримує два будинки, де проживають люди від 18 до 40 років, які задовольняють свої побутові та соціальні потреби за допомоги асистентів.

Щодня в будинках підтриманого проживання створюють умови, наближені до домашніх, та розвивають самозарадність мешканок та мешканців. Наприклад, допомагають їм готувати їжу, слідкувати за чистотою в кімнаті та сортувати одяг для прання. Іншими словами — тут мешканці вчаться робити те, що раніше за них виконували працівники в інтернатах.

Журналістка Олена Суліковська спеціально для Заборони поговорила із засновницею «Майстерні Мрії» Анною Іванічевою та директоркою з персоналу і програм організації Людмилою Аннич про те, як у будинках створюють гідні умови життя без уявної й фізичної стіни інтернату; як не стирати індивідуальність, а комунікувати на рівних, а також — як інтегрувати в громаду людей із психічною інвалідністю.

Вікторія з Херсона

Усі резиденти будинків «Майстерні Мрії» — це колишні мешканці психіатричних лікарень та психоневрологічних інтернатів. Дехто з них провів у цих інституціях велику частину свого життя, а для багатьох будинок підтриманого проживання став першим домом.

Вікторії 19 років (імʼя змінено з міркувань етики та конфіденційності). Дівчина родом з Херсона, й у свій юний вік пережила досвід переселення через повномасштабну війну. Спочатку вона переїхала до Німеччини, де її прийняли у фостерній родині, а згодом повернулася до Львова й потрапила до інтернату. Увесь цей час Вікторія займалася самопошкодженням. Засновниця «Майстерні Мрії» Анна Іванічева говорить, що Вікторія — одна з тих резиденток, які самі захотіли в будинок.

«Переважно ми їздимо в інтернати й розповідаємо, що таке підтримане проживання та показуємо умови. Так вийшло, що ми приїхали за дівчатами, які не захотіли до нас. А Вікторії навпаки сподобалося, — розповідає Анна. — Ми думали, що їй знадобиться більше часу на адаптацію, але Вікторія дуже вмотивована змінюватися. Індивідуальний підхід, гідне ставлення та спілкування на рівних — і люди змінюються».

У вересні, коли дівчина сюди переїхала, вона три тижні не їла за спільним столом. А також не хотіла ділитися внутрішнім станом. Нині все змінилося. Дівчина стала самостійною, наприклад, сама їздить у транспорті, а на вихідних бачиться з друзями. Усе це — без супроводу асистентів. Проте найголовніше — з істерик і директивного тону дівчина перейшла до контролю емоцій. Злість нікуди не зникла, але тепер Вікторія її комунікує та попереджає про те, що їй не подобається, зазначає директорка з персоналу та програм Людмила Аннич.

Новий дім: свобода й відповідальність для людей із психічними порушеннями

Організація «Майстерня Мрії» зʼявилася 2015-го у Львові. Усе починалося з денних центрів для молоді з інвалідністю внаслідок психічних порушень. У січні 2017 року зʼявився перший центр, а другий — у березні 2023-го. Будинки підтриманого проживання відкрили торік.

Перші мешканці будинків «Майстерні Мрії» — з психіатричної лікарні у Львові, а згодом команда запросила людей з інтернату. Вони пройшли випробувальний термін у пів року, що є обовʼязковою умовою, адже будинок слідкує за правилами, яких треба дотримуватися. 

«У нас були резиденти, яким не дуже підходили правила. Ці люди за багато років втратили бажання розвиватися, планувати свій час і нести відповідальність за власні вчинки. Тому не всі хочуть жити в нас, бо свобода — це відповідальність. І тут багато відповідальності лежить саме на резидентах. Вони не мали її упродовж усього життя в інституціях, де за них повністю дбали», — розповідає директорка Людмила Аннич.

У будинку на вулиці Маковея, де ми спілкуємося з асистентами, живуть двоє хлопців і двоє дівчат, але в майбутньому тут планують поселити загалом сім людей.

Кожен день мешканців починається так: підйом о 8-й годині, приготування сніданку та виїзд на майстерні, де вони перебувають до 16:00. Тут резиденти розвивають навички самообслуговування та соціалізації: щодня готують їсти, прибирають за собою, грають в настільні ігри, займаються творчістю та здобувають неформальну освіту. 

Далі вільний час чи закупи — залежно від плану, який склали асистенти. Потім резиденти/-ки з асистентами/-ками готують вечерю, поки інші прибирають чи мають інші завдання. У вихідні мають вільний час, тому багато гуляють містом чи спілкуються між собою.

Родичі резидентів можуть відвідати їх, попередньо зідзвонившись із координатором. Усі вони це знають, але не завжди не виходять на контакт. Наприклад, мешканець будинку Петро має сестру Орисю (імена змінені), яка живе в будинку від центру «Емаус». Він ходить до неї в гості, а вона — до нього. Багато інших резидентів та резиденток теж хочуть таких стосунків, але інша сторона їхньої родини проти. 

«Наприклад, резидент каже: “Я хочу поїхати до своєї бабці”. Я відповідаю, що без проблем, але нехай вона зателефонує. Бабця не телефонує, проходить пів року — і знов та сама історія. Просто відправити людину туди, де її не чекають, ми теж не можемо, навіть якщо вона дуже хоче», — пояснює директорка з персоналу і програм Людмила Аннич.

Маленькі кроки й терплячість: про роль асистентів 

На відміну від державних інтернатів, говорять фахівчині, в будинку підтриманого проживання формують містке розуміння індивідуальності кожної людини. В інтернатах такого ресурсу немає, адже працівникам цих державних установ складно змінювати методи роботи, а також там банально бракує людей, щоб слідкувати та підтримувати кожного чи кожну окремо. 

Помічники-асистенти тут — це не персонал, що обслуговує, а передусім люди, які є опорою в потрібні моменти. Загалом у команді «Майстерні Мрії» 26 працівників, з яких 12 є асистентами підтриманого проживання. У будинку на вулиці Маковея працює команда з шести людей. Це координатор будинку і пʼять асистентів. Вони працюють позмінно: на одну зміну потрібні два асистенти — на випадок поїздок, допомоги з приготуванням їжі та візитами до лікаря.

Анна Іванічева говорить, що все дуже залежить від того, скільки спеціалістів залучають та як розробляють програми для підтримки кожного, але також і від здатності резидентів опановувати нові навички та способи спілкування. Потрібно усвідомити: не всі можуть швидко стрибнути на новий рівень розвитку. Хтось більш закритий, стриманий, немовний, а хтось — гіперактивний та запальний.

Так, Катерина не може стримати емоцій. Її тривога показує себе в різних формах: письмі, бігові та неспокійній поведінці. Також дівчина не стежить за своїми фінансами, не вміє підібрати одяг відповідно до погоди, постійно падає і ранить себе. У самостійному житті вона може набити багато «шишок» без належного догляду. Тому супровід — потреба сама собою зрозуміла, переконана Людмила Аннич.

«Це питання маленьких кроків і того, наскільки ми є терплячими, наскільки готові виконувати роботу, з якої іноді не видно швидких результатів. Це про роботу асистента тут», — пояснює вона.

Зі свого боку, засновниця «Майстерні Мрії» Анна Іванічева додає: для роботи з людьми, які мають психічні порушення, потрібно бути стресостійкими й готовими до змін: «Коли шукаєш підхід до будь-якої людини, треба багато пробувати. Особливо якщо людина немовна і не може дати чіткий зворотний звʼязок. Мені здається, це навіть не так про знання, як про внутрішнє відчуття комунікації з людьми».

До асистування запрошують людей навіть без досвіду роботи. Багато чого вчать безпосередньо на місці, зокрема за допомогою тренінгів. Майбутні асистенти мають розуміти, як загалом працює соціальна сфера в Україні та які є види психічних розладів. А також опанувати більш практичні навички, як-от надання першої домедичної допомоги чи дії у випадку епілептичного нападу.

Дехто з резидентів\-ок, наприклад, може самостійно їздити в громадському транспорті та виходити на прогулянки, а комусь потрібна допомога із купівлею продуктів та одягу, говорить Людмила Аннич.

«Я памʼятаю, як ми ходили купляти взуття нашим хлопцям, які вперше в житті вибирали його самі. Тоді вони фактично не вибирали, а казали на першу ж пару: “Добре, виберемо ці”. Але потім до нас підійшов власник чи продавець, який пропонував їм різне взуття та вчив, як правильно це робити. Як виявилося, вони носили взуття 43-го розміру, але їм підходять 40-й і 41-й. Тобто люди навіть не задумалися, що можуть підбирати розмір, тому й розгубилися», — пригадує перший візит до магазину директорка Людмила Аннич.

Фінансова грамотність, але без мрій про карʼєру

Кожен резидент отримує виплати від держави, тому в будинку навчають фінансової грамотності. Частину грошей витрачають на закупки за потребами, дещо зберігають як фінансову подушку, а певну символічну суму у кількасот гривень відраховують на будинок (суму вираховують у відсотках від розміру пенсії). 1000 гривень зі своїх виплат резиденти витрачають за власним бажанням. Коли ж люди проживають в інтернатах, пенсії розділяють так: 25% йде людині, а 75% — на інтернат, оскільки люди повністю перебувають на державному забезпеченні.

Багато мешканців\-ок будинку говорять про те, що хочуть працювати. Але на питання, чи зможуть ці хлопці та дівчата в майбутньому вийти на роботу, фахівчині не можуть відповісти ствердно. Чому так? Бо вони не завжди мають навичку відповідальності. Наприклад, людина може не розуміти, чому їй треба прийти на роботу або піти звідти вчасно. 

Звісно, можна намагатися розвинути цю відповідальність й залучити людей для супроводу та підтримки на робочому місці. Відповідно, роботодавець теж має бути готовим та обізнаним. Але це теж про певний ресурс з боку команди, а також — про адаптивність самих резидентів.

«Підтримане проживання не скасовує інвалідності, не виліковує її, але адаптовує, соціалізує та допомагає. Діагноз залишиться з ними назавжди», — говорить Людмила Аннич.

Будинок підтриманого проживання: соціальна адаптація та вміння ділитися

Наприкінці тижня всі резиденти\-ки будинку сідають у колі та по черзі розповідають про свій стан, емоції та настрій. Діляться тим, що хорошого чи поганого сталося за тиждень. На початку вони не вміли це робити — просто не знали, що від них хочуть, відповідаючи завченим «все добре». Зараз резиденти навіть починають розуміти поняття особистих кордонів.

«Нашому Петру можуть вимкнути телевізор, якщо той слухає заголосно. Або ж заховати пульт, бо він з необережності ламає техніку. Це його ображає, і на зборах Петро згадує всіх, хто в нього щось відібрав, і як це було несправедливо. І це гарно, бо він починає захищати себе у гідний спосіб», — розповідає Людмила Аннич.

«У минулому резиденти мали завдання сказати по колу, що вони роблять добре. А я попросила зробити це і про інших. Це виявилося складним, бо вони звикли говорити тільки погане, — ділиться пані Людмила. — За моєї допомоги до кінця вправи кожен зміг сказати одне-два хороших речення. Так ми пробуємо їх налаштувати на позитив і кращі стосунки. Адже ми лише працівники й не знаємо, скільки тут будемо. А вони будуть завжди». 

Ще одна важлива мета організації — соціальна адаптація до життя в громаді, місті чи селищі, а не десь на околицях. Жителі будинку спілкуються із сусідами та намагаються бути відкритими. Людмила Аннич каже, що чекає від суспільства взаємного розуміння. Адже для цього роблять все можливе.

Підтримати дім «Майстерня Мрії»

Будинків підтриманого проживання не так багато в Україні, оскільки це відносно нова послуга. Наразі такі програми є альтернативою спадщині інтернатів.

Наразі будинки організації «Майстерня Мрії» у Львові фінансує не Україна, а Швейцарія — через проєкт «Психічне здоровʼя для України». Він підтримує реформу української системи психічного здоровʼя. Водночас організація постійно вдосконалює добробут мешканців і шукає підтримки від різних донорів. Тому небайдужі можуть зарахувати донат на загальну Банку. 

Також у «Майстерні» збирають кошти на простір для молоді з психічними порушеннями та ретрит з метою відновлення. Допомогти можна тут і тут. А для більшого занурення в роботу будинку підтриманого проживання можна спробувати себе у волонтерстві для організації.