Читаєте зараз
Цікаво, чи прокинуся я коли-небудь іще раз: як українки закохали у свої історії японців

Цікаво, чи прокинуся я коли-небудь іще раз: як українки закохали у свої історії японців

Julia Voinar
Автор:

Аби не дати світові забути про війну в Україні, українки презентували свої твори за десятки тисяч кілометрів від рідного дому — в Японії.

Спеціально для Заборони журналістка Юлія Войнар розповідає про хайку, які писала харків’янка під звуки сирен та вибухів, та про збірку історій дніпрянки, яка самотужки вивчила японську мову. 


Зруйнований дім. Крізь розбитий дах зорі мерехтять: хайку Владислави Сімонової

Війна стала основною темою хайку — японських віршів, які вже понад 10 років пише 24-річна харків’янка Владислава Сімонова. З японською поезією дівчина познайомилася у 2013 році, коли потрапила до лікарні й випадково натрапила на збірку у шафі.

У березні 2022 року Влада переховувалася від російських снарядів у бомбосховищі. Тоді їй прийшов лист від японського професора, з яким вона кілька років тому познайомилася на міжнародному поетичному конкурсі. Він запропонував Владі дати інтерв’ю японському журналісту, який писав про війну в Україні. 

Після того, як матеріал надрукували, на творчість дівчини звернула увагу японська поетеса Мадока Маюдзумі. Спочатку поетеса запросила Владу взяти участь у міжнародному конкурсі — люди з усього світу на підтримку України надсилали туди свої хайку з побажанням миру. А потім Маюдзумі допомогла здійснити мрію Влади — випустити власну збірку хайку про Україну.

«Це було дуже зворушливо, бо хто як не японці найкраще розбирається в тому, яким має бути справжнє хайку. Тому, звісно, японська аудиторія найвибагливіша. Я хвилювалася. Хайку — це такий жанр поезії, де важлива канонічна кількість складів: їх має бути 17. Одна справа — перекладати прозу, а зовсім інша — поезію. Іноді доводиться розв’язувати справжні головоломки, тому що мови [українська і японська] дуже різні», — пояснює дівчина.

Для допомоги з перекладом Мадока Маюдзумі зібрала цілу команду волонтерів — робота над книгою тривала близько року, до збірки увійшло 50 хайку.

«Будь-яке хайку насамперед спрямоване на те, щоб зафіксувати якісь швидкоплинні відчуття, переживання. Це як фотографія. Жанр хайку мене саме цим завоював — своєю інакшістю, своєю дуже великою лаконічністю. Поет хайку тільки описує якусь картинку, можливо, натякає на щось, а у читача потім в уяві розкривається ціла багатопланова картинка», — розповідає Влада.

Книгу можна умовно поділити на дві частини. Перша — про мирне життя, друга — про війну. Перше хайку з часів повномасштабного військового вторгнення українка присвятила ночі з 24 на 25 лютого 2022 року. 

«Цю ніч я провела у себе вдома, в нашій квартирі в Харкові. Я пам’ятаю, як в якийсь момент вибухи, які десь вдалині було чути майже безперервно, раптом трохи затихли. Я обережно підійшла до вікна і подивилася, що ж там, власне, відбувається. Я побачила, наскільки було темно: була комендантська година, світломаскування. Подивилася на небо і зрозуміла, що ніколи в житті не бачила зі свого вікна стільки зірок. Це мене тоді настільки вразило, що на очі сльози навернулися. Насправді я в той момент не була навіть впевнена, чи побачу взагалі завтрашній день», — ділиться дівчина.

Потім Влада разом з мамою, татом і песиком ховалася від російських снарядів у бомбосховищі. Усі наступні хайку дівчини описували її життя в укритті.

«Пам’ятаю, як сиділа в тісному коридорі. Тоді був шум-гам, в усіх паніка, розгубленість. І тут у мене просто біля ніг падає паперовий літачок: я не зрозуміла, звідки він взагалі взявся. А потім підбігли кілька дітлахів. Мене ця сцена приголомшила до глибини душі: діти є діти, де б вони не були. Звісно, у них не було можливості взяти свої улюблені іграшки з дому, тому вони придумали такий спосіб погратися. А друга разюча паралель — під землею літали паперові літачки, в той час як над Харковом літали смертоносні ворожі літаки, скидаючи на місто авіабомби», — розповідає поетеса.

Перший примірник хайку Владислави Сімонової розійшовся накладом у 4000 примірників. Книга одразу стала бестселером на японському Амазоні. Поки що збірку можна купити лише в Японії; дівчина мріє побачити видання і в Україні.

Навіть якщо ти тікаєш від війни, ти не втечеш від своїх мрій: історія та книга Злати Івашкової

Свою книгу про війну, Україну та рідне місто презентувала в Японії і Злата Івашкова з Дніпра. 16-річна дівчина вивчила японську мову самотужки. Усі ілюстрації у книзі також авторські. 

«Появі книги передує досить довга дорога з рідного міста через Польщу до Японії. В Японії я декілька разів взяла участь у сюжетах для телебачення. Побачивши один із них, [японське] видавництво надіслало мені пропозицію щодо створення книги на основі історії про те, як я дісталася сюди», — розповідає Злата. 

У день, коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, дівчина була вдома зі своєю мамою.

«24 лютого 2022 року я прокинулася, думаючи про те, як не хочеться йти на пари. І тут до моєї кімнати увійшла мама та сказала, що нікуди йти не треба, бо почалася війна, — згадує дівчина. — Спочатку я подумала, що це не дуже вдалий жарт, але, на жаль, це виявилося правдою. З вікна нашої квартири було видно дим, дехто з родичів писав, що прокинувся від вибухів. Я не уявляла, що робити далі. Звичний плин життя обірвався досить різко. Почалися невпинні сирени, комендантська година, безлюдні і незвично темні вулиці вночі та черги у магазинах і банках вдень. Кожного вечора, коли наставав час сну, в моїй голові лунало питання: “Цікаво, чи прокинуся я іще раз, чи ні?”».

За три тижні мама вмовила доньку їхати до Японії. Так дівчина опинилася у Йокогамі — місті, яке знала лише з аніме. Їй давно кортіло побачити Японію і ближче познайомитися з її культурою, особливо з мангою та анімацією. Поїздка туди також могла стати чудовою нагодою для практики японської.

«Іноді ми з мамою розмовляли про те, що добре було б з’їздити й подивитись цю країну, але можливостей для цього не було. Одного дня, через кілька тижнів після початку війни, мати сказала мені, що, можливо, я зможу поїхати за програмою для евакуації, яку розпочав японський уряд. Якби це не було свого роду можливістю здійснити давню мрію, я навряд чи залишила б свій дім, родину і друзів», — розповідає Злата Івашкова.

З квитком допомогли волонтери. Знайомих у Японії у дівчини не було, мама залишилася у Дніпрі. Нині Злата навчається у коледжі в Йокогамі. Адаптуватися допомогло, зокрема, знання мови, яку вона вивчала протягом чотирьох років.

«Вивчення японської мови почалося з підручника, який я знайшла на бабусиних книжкових полицях. Мене давно цікавило, як влаштовані мови з ієрогліфічним письмом, тож я почала читати й виконувати наведені у книзі вправи. Майже все було зрозуміло, окрім правильної вимови й того, чи справді у розмовах і на письмі використовують такі слова. Потім я замовила мангу, почала дивитися аніме», — ділиться досвідом дівчина.

«Щоденник 16-річної Злати» спричинив у Японії справжній фурор. За місяць книга стала хітом продажу. Дівчина отримувала листи від читачів, які їй передавало видавництво. Ті писали, що були зворушені цією історією, і бажали їй удачі. Зараз Злата в пошуках нових ідей. Каже, що хотіла б зробити мангу.

Особисті історії цікаві японцям і привертають увагу до ситуації в Україні. Розповіді українців, яким довелось відчути на собі жахи війни, влучають просто в серце і спонукають людей в іншій частині світу краще зрозуміти нашу ситуацію та не припиняти допомогу українцям — і не лише моральну, а й фінансову.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій