16 липня в Рубіжному активісту-антикорупціонеру вдруге за пів року підпалили авто. 15 липня у Дніпрі двоє невідомих побили місцеву правозахисницю. 7 липня жертвою підпалу автівки стала донька одеського активіста, а 22 червня спалили машину екоактивісту з Києва. Це лише кілька прикладів нападів на громадських активістів за останній місяць. З 2019-го в Україні зростає кількість переслідувань тих, хто бореться з корупцією, незаконною забудовою і відстоює права людей. Заборона поговорила з постраждалими активістами й розповідає, чому жертв серед них стає лише більше.
«Ми не бігаємо з плакатами. Наш інструмент — комп’ютер і принтер»
Близько 3 години ночі 22 червня 2021-го біля одного з багатоквартирних будинків Нової Дарниці в Києві спалахнуло авто. Двоє невідомих облили машину якоюсь речовиною і втекли. Вогонь з підпаленої автівки перекинувся на сусідні припарковані у дворі — пошкодив і їх. Машина, яку підпалили чоловіки, належала київському екоактивісту Олександру Сільченку, відомому як Олексій Кот. Чоловік з 2016 року бореться з незаконною забудовою парків на Дарниці.
«Сусіди зателефонували серед ночі — кажуть: «Сашо, твоє авто палає!» Я на балкон — дійсно горить, — розповідає Забороні про події тієї ночі Сільченко. — Викликав пожежників, поліцію. Але все на той момент вже згоріло вщент, а підозрюваних не знайшли й досі».
Олександр Сільченко в центрі. Фото надане Олександром Сільченком
Підпал автівки екоактивіст пов’язує зі своєю діяльністю. Каже, з громадською організацією «Парки Дарниці» встигли «багато кому насолити». Як на підтвердження припущення незабаром після підпалу Сільченку подзвонив невідомий. Діалог почався зі слів на кшталт «Ти ж розумієш — якщо пхаєш носа не у свої справи, маєш готуватися до проблем», пригадує екоактивіст. Хто дзвонив, він не знає, адже поліція так і не ідентифікувала співрозмовника.
«Вони думали, що налякають мене у такий спосіб. Але все це лише розохотило. Якщо вже так пішло, то нас вважають за бидло, яке навіть права голосу не має. Мене такий варіант не влаштовує», — каже Сільченко.
Він — киянин, який виріс у Дарницькому районі й із року в рік спостерігав, як той змінюється: обростає безформними багатоповерхівками, втрачає клаптики зелені й стає «залізобетонним гетто». До 2016-го Сільченко був далекий від активізму: просто купував з братом пошкоджені автомобілі, ремонтував і перепродавав дорожче — мав щось на кшталт сімейного бізнесу. Але п’ять років тому терпець увірвався. У 2016-му на Позняках компанія «Житлоінвестбуд-УКБ» на місці озера Качине збиралася звести 27-поверхівку на майже 1300 квартир. Місцевих це не влаштовувало. Вони збирали охочих долучитися до протестів через соцмережі.
«Покликали через фейсбук, я прийшов і залишився [в активізмі] надовго», — каже Сільченко. Того року йому й іншим противникам забудови довелося виходити на акції протесту й навіть мати справу з тітушками. Однак озеро все ж вдалося відстояти.
А далі Сільченко взявся захищати парк Партизанської слави, який належить до природно-заповідного фонду України. Спочатку разом з однодумцями через скарги й листи до місцевої влади прибрали з центру парку платні гойдалки, огороджені парканом. Потім — понад 30 кавомашин, які заважали проходу. Тепер же опікується тим, аби позбутися самовільно збудованого ресторану, який колись називався «Колиба», а нині — Forest cafe. Щоби «виселити» бізнес з парку, чоловік звертався до екологічної інспекції, київської адміністрації, поліції. Зрештою, каже він, 14 квітня постановили, що ресторан мають демонтувати, але він і досі з невідомих причин працює.
Аби з незаконною забудовою і бізнесом було простіше боротися, у 2021-му Сільченко разом з однодумцями зареєстрували громадську організацію «Парки Дарниці». Каже, раніше, коли вони діяли суто як фізичні особи, на них «дивилися, наче на місцевих божевільних, які самі не знають, чого хочуть». Тепер же «простіше увійти в міську раду, районну» і дійсно впливати на рішення.
«Ми не займаємося акціями, коли бігають із плакатами і щось громлять. Наш інструмент — це комп’ютер, принтер і візити на офіційні комісії та зустрічі, — пояснює екоактивіст. — Якщо ми намагаємося збудувати правову державу і вимагаємо справедливості, то й діяти треба згідно з законом».
Попри прагнення боротися далі, Сільченко визнає: в Україні як активіст ти не почуваєшся захищеним. І через це опускаються руки, адже виходить, що в кого гроші, в того і правда. Чоловік не виключає, що йому й надалі погрожуватимуть. Адже якщо раніше обмежувалися «дитячими закидами у фейсбуці на кшталт «Давай-но зустрінемося», то сьогодні вже перейшли до активних дій.
«Але я продовжу робити те, що роблю, — запевняє Сільченко. — Бо інакше навіщо взагалі в цій країні жити?»
«Гарячі» точки
У 2019-му правозахисники нарахували 83 випадки переслідувань громадських активістів. За 2020 рік зафіксували вже 101 такий випадок, про що свідчать дані річної доповіді Центру прав людини ZMINA. Разом з тим за липень 2020-го – червень 2021-го Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів задокументувала 107 випадків переслідувань та тиску на представників громадянського суспільства. Тобто перше півріччя цього року не поступається за кількістю нападів минулому.
Найбільш небезпечними сферами лишаються боротьба з корупцією, захист довкілля і захист прав ЛГБТ+ спільноти. А серед «гарячих» точок, де напади трапляються найчастіше, правозахисники називають Київ, Одеську та Харківську області. Чим більше в міст і регіонів ресурсів, тим більше там виникає конфліктів.
Наприклад, на харківську лесбійсько-феміністську організацію «Сфера» з 2017 року нападали 28 разів: били вікна, закидали хаб печінкою тварин, розповідає Забороні речниця організації Amnesty International Ukraine Катерина Мітєва. Поліція ж відкрила лише три кримінальних провадження, та й ті не розслідують належним чином.
В Україні за останні вісім років стало простіше проводити масові акції та мирні зібрання, адже поліція і влада йдуть назустріч і забезпечують охорону. Але таких позитивних зрушень немає в питанні захисту прав конкретних активістів і активісток, каже Катерина Мітєва.
«Якщо мова про ЛГБТ-активістів і активісток, то проблема в тому, що у законодавстві навіть немає статті про напади на ґрунті ненависті в контексті гомофобії. [Якщо говорити про решту сфер], це і проблема поліції, і проблема законодавства. Якщо це переслідування, сталкінг — покарання, скоріше за все, не буде. Краще розслідують справи, коли мова йде про побої чи пошкодження майна, але це теж не завжди. Активісти, залучені в антикорупційну сферу чи в боротьбу за довкілля, зачіпають інтереси великих компаній, політиків вищого рангу. Тут мова йде про великі гроші, тому й небезпека висока», — пояснює спікерка правозахисної організації.
Катерина Мітєва
Виходить замкнене коло, додає вона: правоохоронні органи не можуть належним чином захистити людей, тому трапляються напади, за які знову нікого не карають, і, відповідно, насилля чи переслідування повторюються. Бездіяльність поліції Мітєва пов’язує з «недостатньою автономністю» правоохоронців від високопоставлених і заможних людей в Україні.
«Коли почали залякувати, я став лише детальніше розбиратися»
В Одесі з 2011 року з незаконним видобутком піску й вивезенням сміття бореться активіст Леонід Колесніченко. Він — колишній військовий і міліціонер на пенсії. Каже, проблему помітив десять років тому, коли пісок з одеських кар’єрів стали вивозити чи не тоннами, а натомість в бік кар’єрів регулярно їздили вантажівки, повні сміття.
«Раніше в Одесі було чимало полів фільтрації [де очищували стічні води, які місцеві використовували для поливу], — пояснює Колесніченко Забороні. — Але у 1970-х з цих полів почалася епідемія холери — Одесу закрили на два місяці, а мешканцям заборонили користуватися водою зі згаданих полів. Зараз на цій ділянці піщаний кар’єр і кілька ставків».
Леонід Колесніченко
Активіст каже, що особисто бачив, як вантажівки вивозять пісок звідти вдень і вночі чи не щодня. Використовують його для будівництва багатоповерхівок, а також дитсадків і дитячих майданчиків. У незаконному видобутку Колесніченко підозрює одеську будівельну компанію «Будова» та міського голову Геннадія Труханова [про незаконні багатоповерхівки «Будови» і зв’язок компанії з мером Заборона робила розслідування].
Незаконний видобуток Колесніченко оцінює приблизно в мільйон гривень прибутку щодня. Та крім цього його турбує ще екологічний аспект: пісок насичений хімікатами, адже поруч створили сміттєзвалище, де лежать побутові та медичні відходи, рештки тварин.
«Ми відправляли пісок на аналіз в лабораторію. Сказали, що там ціла таблиця Менделєєва», — пригадує активіст.
Аби покласти край злочинній схемі, Колесніченко разом з одеською журналісткою Оленою Кравченко, активістом Олегом Михайликом та іншими, як він каже, «хто в темі», регулярно пишуть звернення до районної адміністрації, мера, президента, уряду, звертаються до поліції через бездіяльність держорганів. Якось Колесніченко підрахував, що за місяць викликав поліцію на місце злочину 20 разів. Але все безрезультатно: у відповідь отримують відписки про те, що це не в чиїйсь компетенції, а поліція лише відкрила справу про крадіжку. Згодом справу перекваліфікували на «порушення правил охорони або використання надр», але за три роки розслідування підозрюваних не знайшли.
Фото надане Леонідом Колесніченком
За свою наполегливість активіст ледь не поплатився життям: у 2019-му в нього стріляли на полях фільтрації, того ж року кинули гранату. Тоді пощастило: встиг втекти на автомобілі. У 2020-му невдоволені діяльністю прийшли до активіста додому й підпалили автівку у дворі будинку. Поліція справу зареєструвала, але винних так і не встановила. А 18 червня 2021-го невідомі підпалили машину його доньки, яка стояла в гаражі. Результатів розслідування теж немає.
«Та коли мене тільки почали залякувати, я став лише детальніше розбиратися, — пояснює Колесніченко. — Я вже ляканий-переляканий і своє життя прожив. Але в мене є донька, онука і я хочу, щоби вони жили в країні, де діють закони».
Поінформованість і готовність діяти
Україна на фоні найближчих сусідів — Росії, Білорусі — у питанні можливості займатися активізмом виглядає непогано, вважає спікерка Amnesty International Ukraine. Адже там людям взагалі складно заявляти про свої права навіть на акціях протесту. В Україні ж є демократичні основи для цього. Але на фоні пандемії навіть у європейських країнах і Штатах, де культура активізму вища, стало складніше відстоювати свої права. В Україні ж все додатково ускладнює корупція, а також недостатньо високий рівень правової грамотності. Раніше Заборона писала, як захистити себе й не сісти за самооборону, а також як діяти, якщо ви стали жертвою зґвалтування.
Змінити ситуацію можна, якщо громадянське суспільство буде тиснути на правоохоронні органи, аби ті розслідували справи й карали винних, вважає Мітєва. Тоді в країні будуть прецеденти й нападники знатимуть, що можуть поплатитися за свої дії. Самим же активістам і активісткам представниця Amnesty International Ukraine радить йти до кінця. І якщо справу не розглядають місцеві правоохоронці й судді, слід скаржитися в Європейський суд з прав людини. Адже в такому випадку мова йде вже про імідж всієї країни, тож на кейс звернуть увагу найвищі органи влади.
«Потрібно цікавитися і знати свої права, розуміти, коли можна і треба звертатися до поліції, не бути байдужими, якщо стаєте свідками злочину. Мова про обізнаність, поінформованість і готовність діяти», — пояснює Мітєва.
