Читаєте зараз
Татуйовані свині ноги й фото Першої світової війни з XXI сторіччя. Заборона побувала в гостях у воєнного фотографа Влада Краснощока

Татуйовані свині ноги й фото Першої світової війни з XXI сторіччя. Заборона побувала в гостях у воєнного фотографа Влада Краснощока

Ivan Chernickin

12 жовтня у німецькому Вольфсбурзі відбудеться відкриття виставки «Українські мрійники. Харківська школа фотографії», на якій будуть представлені роботи українських класиків Бориса Михайлова, Сергія Браткова, Євгенія Павлова та інших представників школи. Крім виставки та зустрічі з авторами експозиції, глядачам буде презентовано книгу Влада Краснощока «Больнічка». За тиждень до події продюсер візуального сторітелінгу Заборони Іван Чернічкін відправився до Харкова, щоб поспілкуватися з Краснощоком про роботу щелепно-лицевим хірургом, його будинок-музей, майбутню книгу та важливість продовження фіксації війни, навіть коли ти вже перегорів і виснажився. 


У МАТЕРІАЛІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ЗОБРАЖЕННЯ МЕРТВИХ ЛЮДЕЙ. ЯКЩО ДЛЯ ВАС ЦЕ НЕПРИЙНЯТНО, НЕ ДИВІТЬСЯ ЙОГО ДАЛІ.

Якщо ввести у Google Maps «Харків, вулиця Новохарківська, 4», пошуковик перемістить вас у приватний сектор неподалік від станції метро «Київська». На фотографії буде зображений непримітний цегляний будинок, що ховається за двома високими деревами, а в описі буде сказано: «Музей Владислава Краснощока». Єдиний коментар описує локацію так: «Музей Владислава Краснощока — розбурхує свідомість. Картини, інсталяції, шедеври на віконних фіранках, стара непримітна радянська меблева стінка, перетворена на картинну галерею. Якщо ви поціновувачі сучасного мистецтва, то вам варто відвідати музей Краснощока!»

Будинок Влада дійсно виглядає як музей чи навіть химерна кунсткамера. Татуйовані свині ноги у банках із формаліном на полицях. Кухонний стіл, викладений радянськими кахлями з малюнками Краснощока та залитий епоксидною смолою. На стінах висять наївістські картини, що зображають тоталітарних лідерів і діячів культури, та розмальовані дореволюційні кабінетні портрети із серії «Негативи зберігаються». На дні ванної намальована жінка із хтиво розкинутими ногами. Творчість Краснощока викликає змішані відчуття: цікавість, страх, відразу й гумор одночасно.

За освітою і професією Влад Краснощок щелепно-лицевий хірург, але, попри серйозність фаху, він весь час шуткує і приколюється. Його візуальна практика охоплює живопис, графіку, колаж, ліногравюру, офорт і графіті. Але найбільш відомий Краснощок завдяки своїй фотографії. Саме про фотографію, документацію війни і вихід книги «Больнічка» я і прийшов розпитати Краснощока у його «музей».

Ми всідаємось за стіл, що сховався у хащах винограду сорту Ізабела. Влад пропонує мені спробувати домашньої самогонки з цієї самої Ізабели. Каже, що в гаражі тримає кілька дубових діжок, у яких витримує напій роками (потім виявляється, що це черговий жарт). Як і вся Харківська школа фотографії, продовжувачем якої є і Краснощок, все, що він робить, окутано міфами й гумором, і в якийсь момент перетворюється на одну велику містифікацію, де правда і вигадка нерозривно змінюють і доповнюють одна одну.

Ще до війни молоді харківські графітники жалілися мені, що Краснощок забомбив пів міста своїми роботами — мовляв, «бере дозволи у міськраді і його графіті не чіпають. А ми справжній стріт-арт робимо, і наші роботи зафарбовують мало не наступного дня». На це Влад відповідає, що жодного разу не брав ні в кого дозволу, і його роботи так само замальовують робітники ЖЕКів та інших служб міста. Він додає, що ніколи не відновлює свої вуличні роботи, на відміну від іншого відомого харківського вуличного художника, Гамлета Зіньківського. 

«Мене замальовують так само, просто я до цього спокійно ставлюся. Я ніколи не відновлював свої картинки. А Гамлет відновлює. Ну, у нього ж інша філософія. Я маю таку філософію, що простіше намалювати щось нове на роботі Гамлета… Жартую!» — розповідає Краснощок. 

Фотографією Влад Краснощок почав займатись у 2007–08 роках, коли працював щелепно-лицевим хірургом у Харківській лікарні швидкої допомоги. Спочатку знімав кольорові фото на старенький «Зеніт», довго збирав гроші, щоб купити цифровий Nikon. Але цифрова фотографія не приносила йому задоволення, тому художник вирішив перейти до чорно-білої плівкової фотографії і з того часу займається тільки нею. 

Перші світлини з серії «Больнічка» він зробив ще під час ординатури, і продовжив працювати над нею, будучи хірургом. Робота над серією розтягнулась на 12 років і тривала до 2018 року, коли Влад звільнився з лікарні швидкої допомоги. «Я знімав переважно наше щелепно-лицьове приймальне відділення, куди нас викликали на консультації наших пацієнтів, а також пацієнтів політравми і нейрохірургії… Ну і операційні — і наші, і з приймальні, і з політравми», — розповідає про свою роботу Краснощок. 

Працюючи над відзнятим матеріалом, Влад зрозумів, що гарних світлин достатньо для того, щоб розповісти про свій досвід роботи в лікарні. Так почалась робота над майбутньою книгою, яка від початкової ідеї й до реалізації розтягнулась на 5 років. Спочатку Краснощок та редактор книги Сергій Лебединський звернулись по допомогу до польської книжкової дизайнерки Ані Мілах, дружини фотографа агенції Magnum Рафала Мілаха. Пропрацювавши рік над дизайном книги, вона так і не змогла його завершити, і зрештою відмовилась від роботи. Потім вони запропонували попрацювати над книгою німецькому дизайнеру Каліну Крузе зі студії книжкового дизайну FLUUT Grafik-Design. Вони вже співпрацювали раніше — результатом стала книга групи «Шило» «Хроніка», яка документує події в Україні до, під час та після Революції гідності. «Але в підсумку ми все одно в останні два дні з Серьогою Лебединським все перетасували і зробили по-своєму. Плюс там буде три вставки з моїми історіями з лікарні», — каже про співпрацю з Каліном Краснощок. 

Серію «Больнічка» фотограф вважає найважливішою своєю роботою, відзнятою до війни, — не тільки через візуальну складову, а й через те, що цей проєкт візуалізує певні соціальні аспекти, приховані від очей більшості. Книга показує державну систему надання медичних послуг без прикрас, з тієї сторони, яку бачать тільки самі лікарі, — такий собі портрет з бородавками, як говорив Олівер Кромвель.

«Цей зріз важливий для історії Харкова, для історії України, — каже автор. — І взагалі я не думаю, що у світі багато таких серій показаних, бо це закрита тема». Розмірковуючи про етичну складову власної роботи, фотограф зазначає, що це питання досі відкрито. Невідомо, як на книгу відреагують глядачі в Україні та за кордоном. Автор припускає, що і він, і редактор видання Лебединський можуть зіткнутися з проблемами. «Ти знімав, і ти нібито мав цю усну згоду від всіх людей в кадрі. Можливо, декого ти там [на світлинах] ніколи не впізнаєш. Але як це буде сприйнято? Поки що незрозуміло».

Нічого важливішого за документацію війни зараз для Краснощока немає. Попри втому і вигорання, він продовжує активно їздити лінією фронту та фіксувати жахіття війни. «Я не можу це кинути, по-перше, тому що в мене до цього потяг. Кожна людина під час війни розуміє свої пріоритети. Для мене це стало пріоритетом, особливо в перші три місяці війни, коли ніякі клініки не працювали. Ти як лікар нікому не був потрібен, а ти вмієш фотографувати й розумієш, що це історично важливо», — пояснює Влад. 

Отримавши акредитацію, він почав документувати руйнування в рідному Харкові. Потім були перші поїздки з волонтерами. Згадує, як по-дитячому радів, коли перші військові погодились сфотографуватись. Згодом фотографій з військовими стало так багато, що ця радість змінилась на байдужість. Наступними кроками стала документація роботи артилерії, танкістів і гелікоптерних підрозділів. Зараз Влад хоче познімати у стабілізаційних пунктах, попрацювати зі штурмовиками та зняти російських військовополонених. 

Розмірковуючи про свою роботу і роботу колег, Влад наголошує, що за більш ніж півтора року війни робота журналістів і документалістів перетворилася на рутину. Він бачить дедалі більше повторів у темах, які висвітлюють журналісти, а фотографи використовують дедалі більше візуальних кліше і штампів. «Мені зараз досить складно перестрибнути себе. Навіть якщо я зніматиму стабілізаційні пункти, це все одно буде “Больнічка”. Але знімати треба обов’язково. Стовідсотково, що ти зараз дивишся на фото і тобі здається, що це купа повторів. Але з часом, переглядаючи свій архів, знайдеш картинки, які спочатку відбракував. Побачиш їх по-новому», — каже Краснощок. 

Влад знімає на плівку та проявляє свої негативи з підвищеним контрастом. Він використовує спеціальні літ-проявники, що дозволяє контролювати контрастність, зернистість та деталізацію відбитка, хоч і значно подовжує процедуру. В результаті виходять схожі на літографію або ліногравюру світлини брунатних відтінків із глибокими чорними тонами, через які просочуються середні і світлі тони. Минулого року Заборона публікувала візуальний щоденник Краснощока, і багато коментаторів у соціальних мережах звинувачували його, що він зробив війну XXI сторіччя візуально схожою на Другу чи навіть на Першу світову війну. Вони також казали, що літ-друк — це не більше ніж технічний засіб, щоб зробити фотографію цікавою.

Відповідаючи на ці звинувачення, автор зазначає, що так реагують тільки люди, які взагалі не знаються на фотографії. «Так кажуть ті, хто знімає спочатку з х*йовою композицією, а потім намагається х*йову фотографію підвести під гарну техніку, — каже Краснощок. — А якщо у тебе на негативі картинка гарна, то хоч як ти її надрукуєш — чи стандартно, чи в літ-друк, — вона буде прекрасною».

Утім, додає автор, все-таки це надрукована вручну чорно-біла аналогова фотографія, яка на підсвідомому рівні повертатиме глядача до світлин, зроблених під час Другої світової війни. Серед потоку візуальної інформації, яку зараз на війні продукують «цифрові фотографи», він бачить тільки нескінченну кількість повторів і однакових зображень, за якими неможливо розгледіти автора. Часом Краснощоку здається, що всю цю неосяжну кількість світлин зробила одна людина.

«По кольору мені дуже подобається, як знімає Макс Дондюк. Я вважаю, що за кольором війни це номер один. Подобається ще, як Сергій Михальчук знімає. Ну, а хто ще? У весільних пропагандистів не дуже мені подобається якась там картинка. Вона є у них, але тільки через те, що вони багато знімають. А якщо говорити про весь потік, то це вже повтори, це нудно», — каже фотограф. 

Під кінець нашої розмови, коли на вулиці стає зовсім темно і прохолодно, я запитую у Влада, як він бачить подальше життя фотографій, які він відзняв за ці півтора року війни. А тим паче якщо йому вдасться дозняти ті аспекти і прояви війни, яких у нього в архіві ще немає. І хоч я передбачаю відповідь, все-таки чекаю на неї з цікавістю. «Книгу», — відповідає Влад, і ця відповідь підводить мене до запитання, яке я ставлю майже всім фотографам, з якими спілкуюсь. «Чому саме книгу, чому цей медіум є першочерговим і таким важливим для тебе?»

Влад занурюється у спогади і розповідає, що ще з дитинства захоплювався фільмами про війну. Йому снилися баталії, це все накопичувалось і перемішувалось у ньому разом із фотографіями класиків воєнної журналістики та фотодокументалістики. «В мене було таке відчуття, що я міг би зняти війну гарно. Для себе я її розділив на купу різних тематик і подумав, що коли хоча б на 70% закрию ті теми, то потрібно зробити образну документальну книгу про війну». 

Краснощок каже, що книга — не тільки гарний медіум, який всебічно дозволяє показати його бачення і переживання війни. Це ще й фізичний об’єкт, що, як і його негативи та відбитки, буде продовжувати пам’ять про війну у майбутньому. «Це довше життя. Ти все одно помреш, а книга як фізичний об’єкт залишиться. Якщо там навіть прилетить, вона буде існувати. Якщо робити тираж, якісь десь книги та й залишаться. Це така диверсифікація художнього, візуального, історичного у часі. Артефакт у світ. Тобто ти, блін, взяв і інфікував світ своєю картинкою про цю війну, своєю філософією, своїми переживаннями», — пояснює Влад.

Ми прощаємось вже перед самим початком комендантської години. За парканом будинку-музею нервує таксист, якому, як і мені, треба встигнути додому. Я сідаю в автівку і ми рушаємо напівтемними вулицями Харкова. На трансформаторній будці біля метро «Київська» фари машини вихоплюють з темряви портрети Валерія Залужного і Тараса Шевченка, намальовані Краснощоком.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій