«Хлопці, які намагалися щось провезти, потрапляли або «на підвал», або не потрапляли взагалі нікуди». Заборона поговорила з волонтерами Херсона, які продовжували працювати попри окупацію

На початку вторгнення Росії в Україну кілька мешканців Херсона організували волонтерську групу, щоб допомагати співгромадянам попри окупацію, обшуки й загрозу для життя. Журналісти Заборони зустрілися з волонтерками в перші дні після визволення міста і розпитали, з якими викликами вони стикнулися та чи вважають, що навіть після деокупації (і обстрілів Херсона росіянами з лівого берега Дніпра) їхню роботу завершено.

«Руські сюди зайшли, а ми стояли на площі й кричали їм: “Додому, додому!”», — каже Ганна Волковічер, мешканка Херсона. П’ятдесятирічна жінка розкладає таблетки по коробках і фасує деякі з них по пакетиках — вона відповідає за роздавання ліків. До окупації працювала в банку, а тепер — волонтерить.

Ми зустрічаємося в приміщенні торговельного центру «Адмірал» у центрі Херсона, де з квітня почав працювати волонтерський осередок. Раніше тут розташовувалось туристичне агентство «Аннекс Тур», а тепер на полицях, де раніше можна було побачити фотографії найгарніших місць планети, розкладені підгузки й дитяча їжа. Посеред кімнати над робочим столом розвішаний український прапор. Під час окупації його тут, звичайно, не було. 

Допомагати було небезпечно 

Перший місяць окупації в Херсоні був бурхливим: мешканці постійно виходили на мітинги, відкрито чинили опір російським військовим і намагалися показати, що не хочуть здаватися. Проте невдовзі в Херсон заїхало багато спецпризначенців, які почали полювати на всіх, хто займався активістською чи волонтерською діяльністю. 

«Людей [які протестували проти вторгнення Росії] ставало все менше і менше, а вони [росіяни] ставали все злішими і злішими, — згадує Волковічер. — А потім вони розстріляли демонстрацію — людей, які зібралися на площі, — кидали шумові гранати, чоловіку продірявили ногу. Було вже небезпечно. Зловила себе на тому, що ходжу по вулиці опустивши голову. І мені стало огидно».

Ганна каже, що їхня волонтерська група з’явилася, тому що кожен з учасників відчув потребу щось робити. Через окупацію роботи, яку вони мали раніше, не стало, проте з різних куточків України та з Європи до них почали надходити запитання: вам щось потрібно? Що саме? А скільки? 

«Ми брали все, що давали [коли ще дозволяли виїжджати/в’їжджати у Херсон], і розподіляли по тих, хто найбільше цього потребував, — розповідає Ганна Волковічер. — Отримували й конкретні запити від лікарень і людей — намагалися це також знайти та привезти». 

Проблем з продуктами в Херсоні майже не виникало: усе можна було дістати в магазинах та на ринках, які продовжували працювати, — там продавали продукцію з Криму й російських регіонів. Щоправда, набагато дорожче від середнього. А в містян почали закінчуватися гроші. Також через окупацію почалися труднощі з ліками: постачання з України і Європи припинилося, а російські ліки — поганої якості й не відповідають запитам пацієнтів. 

«Буває, що лікар призначає певні таблетки, а в Росії таких просто немає і купити неможливо, — розповідає Ганна. — Багато таблеток просто не працюють: наприклад, таблетка від тиску — як товчена крейда. Руська таблетка ламається просто ось так [Ганна показує, як розламує таблетку навпіл] — і розсипається». 

6:00 АМ

Наталія Шушляннікова, жартівлива 51-річна жінка, раніше працювала в Херсонському державному університеті й викладала культурологію та історію. Коли Росія окупувала Херсонщину, вона була впевнена, що нікуди не поїде і намагатиметься робити все, що може. Так вона почала возити їжу й ліки знайомим, які колись навчалися в її університеті. 

Разом з Ігорем Цурканом, керівником того самого агентства «Аннекс Тур» в «Адміралі», який почав відповідати за постачання гуманітарки, Наталія їздила через російські блокпости в села і містечка під Херсоном, щоби роздати хліб та ліки. Каже, їм щастило, що жодного разу росіяни до них не причепилися.

«Щоразу, як проїжджали блокпости (а це нервовий тест), ми розуміли: ось тут група ворогів, які можуть зробити з вами будь-що і ви нікому нічого не доведете — вас просто не знайдуть, — згадує Шушляннікова. — Але нам здавалося, що ми робимо дуже правильну справу». 

Одного разу до Наталії додому прийшли росіяни — проводили обшук. Була шоста ранку, коли військові почали вибивати ворота. Волонтерка пригадує, що, коли її чоловік відчинив двері, вони побачили вісьмох озброєних військових. Каже, понад усе переживала за молодшого сина, який залишився в Херсоні. Але росіян він не зацікавив: вони шукали будь-що, пов’язане з українською символікою. Обшук тривав годину, і за цей час вони не спромоглися нічого знайти. 

Також був обшук у волонтерському штабі. 

«Вони запитували, чим ми займаємося, кому роздаємо [гуманітарну допомогу], звідки беремо, — згадує Ганна Волковічер. — Питали, чи пропонували нам співпрацю з ЗСУ. Абсолютно ідіотські запитання, на мій погляд. Крім дитячих памперсів і таблеток, не знайшли нічого».

Волонтерство після деокупації

Остання машина, яка привезла волонтерам коробки з гуманітарним вантажем, прибула в «Адмірал» 7 серпня, згадує Ганна Волковічер. Після того, як росіяни провели так званий «референдум» за приєднання Херсонської області до РФ, вони закрили місто і перестали будь-кого пропускати. Водночас активно йшов контрнаступ українських Збройних сил. 

«Ті хлопці, які намагалися щось провезти, потрапляли або «на підвал», або не потрапляли взагалі нікуди, — каже Ганна. — Бувало таке, що провозили ліки в особистих речах — одного разу, наприклад, таблетки завернули в памперси».

Нині у волонтерів інші виклики. Після визволення Херсона в місто почали заїжджати великі гуманітарні вантажі, відновилися торговельні зв’язки, але зникли світло, вода та опалення. Місто опинилося на межі гуманітарної катастрофи, бо, відійшовши на лівий берег Дніпра, окупанти почали обстрілювати Херсон. У перші дні визволення, пригадують волонтерки, вони переживали, що тепер немає сенсу продовжувати свою діяльність. Та згодом почали розуміти: їхня справа ще далека від завершення.