Читаєте зараз
Вернакулярна фотографія — новий тренд колекціонерів. Заборона розповідає про 5 українських пабліків, що зібрали цілий архів

Вернакулярна фотографія — новий тренд колекціонерів. Заборона розповідає про 5 українських пабліків, що зібрали цілий архів

PAVLO BISHKO

Починаючи з 90-х років у США та Європі виник бум на минуле — ренесанс популярності вінтажного одягу, меблів, вінілових платівок (які мали всі шанси зникнути, як CD-диски), а ще — вернакулярних фотографій. Ентузіасти по всьому світові шукають плівкові аматорські фотографії на барахолках та блошиних ринках, щоби вберегти побутові свідчення минулих часів. Цей тренд дійшов і до України. Більд-редактор (і разом з тим колекціонер архівних світлин) Заборони Павло Бішко зібрав 5 улюблених пабліків, що публікують українську вернакулярну фотографію, та поговорив з їхніми засновниками — про українські 90-ті, несподівано знайдену плівку в щойно купленому фотоапараті та зникнення індустріального Донбасу.     


Україна 25 

Микита Бондарєв створив паблік «Україна 25» 2016 року, приурочивши його до 25-ї річниці незалежності України. Бондарєв хотів показати унікальність саме українських 90-х — періоду, який здебільшого монополізований російською політичною культурою і мистецтвом. В Україні були інші, інколи невідомі молодшому поколінню 90-ті, які переважно асоціюються в них із російськими. Музичний телеканал «Територія А», Алан Чумак, перші гумористичні шоу українською, пам’ятники національним героям, власний культурний простір та спілки андеграундних художників і митців. 

Чимало публікацій «Україна 25» присвячено кучмізму — пострадянському періоду, який запам’ятався політичною турбулентністю під час президентства Леоніда Кучми. Це пороговий період, коли Україна ще повністю не демонтувала привид комунізму, але й не окреслила горизонт майбутнього. Мабуть, одна з найяскравіших світлин того часу, яка вдало ілюструє заспиртованість країни в минулому, — фото Віктора Марущенка 1994 року, де Кучма разом із сім’єю дивиться по телевізору власний виступ на Великодні свята. Воно ніби натякає, що Кучма, як і минуле, повернуться ще на один строк.

Микита знаходить фото цих подій через онлайн-платформи з вільним доступом і на сайтах інформаційних агентств. Попри позитивні відгуки щодо публікації архівних зображень, інколи читачі висловлюють своє незадоволення. Вони вважають, що, «показуючи фото гарних Карпат і водночас фото депресивного Донбасу», автор таким чином ділить країну навпіл. Проте такою штучно поділеною політиками Україну часто зображали в медіа, і ці фотосвідчення поділу залишилися до наших днів. Бондарєв лише архівує і каталогізує фотореальність минулого. 

Микита каже, що ностальгія приваблює його як естетичне відчуття — частково через те, що йому не подобається час, у якому він живе. Тому однією з цілей «Україна 25» є повернути до світла уваги поверхневе та близьке й одночасно майже забуте — перші сходинки нової української культури. І якщо повернутися в 90-ті неможливо фізично, фото стає своєрідним порталом та машиною часу в гармонійнішу, на думку Бондарєва, пору.

Серед улюблених кадрів пабліка Микита називає фото Мартіна Пара з Криму 1995 року. Вони надзвичайно колоритні та яскраві. Найстрашніші знімки — це Донбас в об’єктиві Олександра Чекменьова: така собі «балабанівщина» в найгіршому сенсі розуміння. Але правдива і наша.

Past.continues

П’ять років тому Арсеній Герасименко зацікавився аналоговою фотографією — тоді в його руки потрапив радянський фотоапарат «Любитель», у якому лишилася відзнята, але непроявлена плівка з 1960-х. Після проявлення фотографій, на яких зображено любительські портрети молоді в Україні, Арсенію разом з підписниками вдалося визначити період та місце зйомки. 

З цього часу Арсеній колекціонує негативи та слайди, які купує на барахолках і аукціонах. Близько 90% матеріалів Past.continues становить українська любительська фотографія. В основному це втрачені, нікому невідомі, часто непроявлені плівки, що додає його архівним шуканням елемент лотереї чи настільної гри з киданням кубиків. Арсеній проявляє, сканує та публікує їх — часто, щоб віднайти автора і дати імена незнайомцям, що зображені на фото. Власне пошук людей — найважча частина роботи Past.continues. 

Найбільш вдалою знахідкою Past.continues Арсеній вважає архів полковника Петра Гармаша. Він дістався Герасименку разом із придбаною в інтернеті радянською плівкою «Свема» — з нею продавець подарував коробку з туго замотаними негативами — понад тисячу фотографій хроніки села Каленики Черкаської області 1950–60-х років.

Герасименко розпочав пошуки автора й місця зйомки: він опублікував кілька відсканованих фотографій на фейсбук-сторінці села Гельмязів Черкаської області, звідки поштою і прийшла посилка з негативами. Наступного дня під дописом з’явився коментар, що на фото зображений будинок культури села Каленики (сьогодні його вже не існує). Згодом на фото з весілля у Калениках користувачі мережі почали впізнавати своїх знайомих та родичів, а через кілька тижнів Герасименко отримав повідомлення, що автором фото є полковник Петро Гармаш. Йому близько 90 років, проживає в Києві. Через кілька місяців Герасименко зустрівся з Гармашем і подарував йому 200 роздрукованих фото з Калеників. 

На сьогодні Арсенію вдалось ідентифікувати 10 авторів фотоархівів його приватної колекції. Серед них — харківський фотограф Ігор Івлєв. Однією зі знакових фотозйомок серед 13 кілограмів плівок Івлєва є республіканський конкурс перукарів СРСР у 1970-х роках в Одеському цирку. На одній зі світлин роботи перукарів у манежі вдалося впізнати Івана Штирьова — 90-річного перукаря, який досі працює в Одесі. Арсеній відвідав чоловіка і зробив йому портрет на манежі цирку через 50 років після архівної фотозйомки. 

Ukrainianstriy

Паблік Ukrainianstriy заснований львів’янкою Юлією Пивоваренко у 2021 році. Блог наповнений архівними світлинами традиційного одягу з усіх регіонів України: чорно-білі та кольорові знімки селян XIX–XX сторіччя у народному вбранні Гуцульщини, Львівщини, Київщини, Чернігівщини, Криму, а також української діаспори у США. 

На створення цього каталогу-архіву Юлію надихнула подорож Гуцульщиною кілька років тому. Тоді вона вирушила у зимові Карпати, щоб краще дізнатися культуру та побут Івано-Франківщини. Протягом тижня вона жила в місцевих, які залучали її до готування традиційних гуцульських страв, розчісування овечої вовни та плетіння ліжників. Юлію вразило те, наскільки мешканці Гуцульщини зберегли власні традиції й культуру побуту та релігійних свят. Наступної подорожі Гуцульщиною Пивоваренко вже почала збирати власний фотоархів — здебільшого місцеві дозволяють робити копії оригінальних фотографій. Наразі колекція налічує близько 500 фотографій із сіл Гуцульщини. 

Одне з важливих для Юлії фото можна знайти в інтернеті — це знімок 1950-х років із гуцульського весілля в Івано-Франківській області. На ньому зображена наречена у традиційному весільному вбранні та у наголовнику, чаша якого виготовлена з тонких латунних пластин. Наречена позує разом з дружками у капелюшках, що прикрашені пір’ям та квітами. Це фото часто трапляється в інтернеті з підписом «1950 рік, з колекції Олександра Тихенка». Під час подорожі в Івано-Франківську область Пивоваренко випадково знайшла в селі Середній Березів одну з дружок, що позують на фотографії. Чоловік у сільському магазині, куди Юлія зайшла запитати про власників архівних фото у селі, відправив її до сім’ї Томич-Симич. 80-річна дружка з архівного фото показала оригінал знімка та його точну дату на звороті — 1955 рік.

На прикладі іншого фото 1960-х років, портрета Орисі Томич із села Середній Березів, Юлія разом з майстринею традиційного одягу Віталією Олійник та фотографкою Златославою Криштафович відтворили знайдене архівне фото: вони повторили візуальний образ усміхненої жінки, одягненої в традиційну хустину. 

Юлія говорить, що побувала лише в Івано-Франківській області, але хоче дізнатися більше про стрій інших українських регіонів.  

«Індустріяльний Рай»

Художник із Сєвєродонецька Олександр Кучинський зробив перший пост «Індустріяльного Раю» 2015 року. Сама мета і ціль пабліка сформувалися пізніше, коли він зрозумів, що Донбас, де він навчався, має непросту, маловивчену і мало кому цікаву історію. Головне завдання «Раю» — зрівняти в правах цікаве і нецікаве, магістральне і периферійне; привернути уваги до сучасного і минулого Донбасу — непопулярного топоніма, після 2014 року навантаженого негативними політичними конотаціями.

Значну частину візуального матеріалу для «Індустріяльного Раю» Олександр знаходить в інтернеті. Серед них сучасні фото териконів, закинутих промислових об’єктів, фотографії регіону з минулих десятиліть, а також культури повсякдення Донбасу: плакати, ілюстрації, поштівки, кераміка тощо. Проте певна частина контенту — власні знахідки. Під час поїздок регіоном Кучинський відвідував міські бібліотеки Сєвєродонецька та Кремінної: так він знайшов книгу про видобуток вугілля у Кремінній або натрапив на фото жінок, що працюють на шахтах. Авторами унікальних архівних фото, зібраних у книзі, були місцеві жителі та працівники шахти. 

Знайдені архівні фото з минулого Донбасу допомагають Олександру зрозуміти, чому ознаки регіону інколи перестають фізично існувати. В ньому швидко зникають приголомшливі за масштабом закинуті індустріальні об’єкти. Так у Лисичанську на місці демонтованих за останні чотири роки великих підприємств тепер залишаються лише поля роздробленого залізобетону. Власне, Кучинський хоче задокументувати місця, що швидко зникають із пам’яті людей.

На думку автора, «Індустріяльний Рай» — алюзія на міф про «соціалістичний рай» радянського Донбасу. Олександр характеризує його як «портрет роз’єднаного регіону». Ця метафора є поділом регіону за лінією фронту або конфліктом старої індустріальної економіки з пострадянським капіталізмом. Олександр займається також власною художньою практикою, яку формує навколо суперечностей, пов’язаних з індустріальною спадщиною регіону. 

З початком повномасштабного вторгнення наповнення «Індустріяльного Раю» змінилося, але все так само фокусується на Донбасі, що зникає — вже з інших причин. Олександр публікує фото руйнувань та наслідків обстрілів. У продовженні публікацій архівних фото Донбасу — не пов’язаних з війною матеріалів — тепер він не бачить сенсу. 

carpathiancult

Місцем народження carpathiancult стала «Дідова хатчина»: тоді 2017 року в цей посидок у горах Івано-Франківщини приїхала графічна дизайнерка Христина Буній. Під час перебування в селі Яворів її зацікавило ліжникарство — місцевий промисел з виготовлення ліжників (виробу з грубої вовни, призначеного для ліжка). Христина відвідувала хати мешканців і роздивлялася старі знімки ліжників, щоб більше дізнатися про їхню історію. На сімейних фото, що їй показували мешканці, окрім ліжників, її зацікавили також архітектура, традиційний одяг, побутові сюжети, весілля, похорон. Так вона почала збирати архівні фото Гуцульщини й Покуття.

Значення carpathiancult зводиться не тільки до перекладу «карпатський культ». Слово «культ» — це також скорочення від слова «культура», яке для Христини означає не лише традиційний одяг, архітектуру, мистецтво і музику етнічного регіону Карпат, а також і гірський ландшафт. Він має вагомий вплив на формування культури, ідентичності та світогляду його мешканців. 

У публікаціях carpathiancult є різні типи джерел фотографій: скани з подорожей, онлайн-архіви (польський Національний цифровий архів (NAC), американський архів публічної бібліотеки Мілуокі (Milwaukee Public Library), музейні архіви (музей Івана Гончара, коломийський музей Гуцульщини й Покуття) і регіональні фотоальбоми з букіністичних магазинів. 

Архів Христини складається з близько 4000 відсканованих під час подорожей фото — якщо їй щастить, архів сільських родин, які вона відвідує, може налічувати від 50 до 200 фотографій. Так під час однієї з поїздок у село Волова Верховинського району Христина познайомилася з Марією Татарчук. Марія поділилася сімейними фотографіями з Сибіру 1950-х років. На трьох знімках, що виконані на тлі стіни дерев’яного будинку, де як декорацію повісили хустку, у вишиванках позує її родина. Регіони Верховинщини та Косівщини відомі активним партизанським рухом. Тому в післявоєнні роки з Волової радянський режим виселив чимало мешканців до Сибіру. У рідному селі, в яке Марія з сім’єю змогла повернутися лише після 20 років заслання, залишилася сама бабуся.

Для Христини кожна сім’я з гірського села, що зберегла фото своїх предків, робить внесок у доповнення історії регіону. Фотографія економна: тоді як тексту або усній промові треба час, щоб розповісти історію давнини, а уяві все відтворити, світлина вже показує, яким було життя, нічого не закриваючи та не вдаючись до неточностей. carpathiancult намагається зробити саме це — зберегти точність оповіді й свідчення.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору