Забута архітектура 1930-х. Що варто знати про міжвоєнні проєкти у Києві | Заборона
Читаєте зараз
Забута архітектура 1930-х. Що варто знати про міжвоєнні проєкти у Києві

Забута архітектура 1930-х. Що варто знати про міжвоєнні проєкти у Києві

Забута архітектура 1930-х. Що варто знати про міжвоєнні проєкти у Києві

Архітектурна й містобудівна спадщина 1930-х років мало вивчена й зараз здебільшого ігнорується. Одна з причин — посттоталітарна травма, яка підштовхує суспільство до заперечення минулого, а також наслідки боротьби з надмірностями в архітектурі після смерті Сталіна. Усе це призвело до того, що цей період взагалі викреслили з обговорень.

Дослідник архітектури Семен Широчин написав серію книг про міжвоєнну архітектуру Києва й зібрав величезний архів проєктів та ескізів, а зараз готує до виходу нову книгу — «Місто, якого немає». Спеціально для Заборони він розповідає про головні проєкти Києва міжвоєнного періоду, що так і не здійснилися.


Головна міжвоєнна подія

Генеральний план Києва з’явився в 1935 році — він став грандіозною подією в житті нової столиці України й найважливішим етапом її розвитку. Саме він заклав низку тенденцій, які визначили забудову міста на кілька майбутніх десятиліть. Генплан враховував як наявні проблеми, так і нові виклики. Наприклад, попри відсутність приватних автомобілів у той час, туди було закладене майбутнє зростання автомобільних потоків і необхідні для них магістралі. Саме тоді сформували багато ключових транспортних артерій, що вже стали звичними для киян.

Функціонально Генплан пов’язував розрізнені міські периферії з центром і між собою, створював нові дороги та інфраструктуру. Планувалося побудувати безліч лікарень, поліклінік, кінотеатрів, бібліотек і шкіл. Особливо важливі школи, оскільки саме в 1930-х роках у Києві спостерігався максимальний за всю історію темп будівництва дитячих освітніх установ.

Школи покривали місто мережею: необхідно було зробити так, щоб учень міг пішки або на трамваї дістатися туди з будь-якої точки міста. Вони будувалися в центрі та на периферії, де височіли серед одноповерхової приватної забудови.

У 1930-х також почалося масове будівництво ясел і дитсадків, багато з яких зараз перепрофільовані. Значна частина цієї структури за роки зруйнувалася або спорожніла, хоча сьогодні в Києві як ніколи гостро не вистачає дитячих садків: люди записуються в чергу за кілька років.

Генплан 1935 року вирізнявся не лише силою свого впливу на розвиток міста, а й амбітністю. Тоталітарне суспільство прагнуло до остаточного розв’язання питань — у тому числі урбаністичних. Тому Генплан був неймовірно масштабним і грандіозним: реалізація всього задуманого за 10–15 запланованих років навіть без війни була сумнівною. Водночас важливість і правильність низки підходів підтверджується тим, що багато ідей цього документа будуть використані й у наступних генпланах.

До чого не дійшли зовсім — то це до оформлення ансамблів центральних районних площ. Через грандіозність Генплану грошей на все не вистачило б, а інфраструктурне будівництво мало вищий пріоритет. Частину планів було перекреслено війною, багато що в місті довелося будувати наново.

Лук’янівка

Крім загальних містобудівних ідей увага приділялася й деталям. Генплан передбачав формування районних центрів Києва з адміністративними та інфраструктурними об’єктами. У кожному районі проєктувалася центральна площа — простора, озеленена та архітектурно узгоджена у вигляді цілісного ансамблю.

Найцікавіший приклад — Лук’янівська площа, яка від початку 20 століття й до сьогодні залишається неприємним нагромадженням торгових приміщень і транспортних шляхів. У середині 1930-х років було розроблено проєкт реконструкції Лук’янівки, що передбачав єдиний ансамбль із чітко вираженою домінантою — 16-поверховою адміністративною будівлею зі ступеневим силуетом. Її планували побудувати на місці кінотеатру «Київська Русь» і низки сусідніх будинків — бічним фасадом вона мала виходити на зелений сквер біля вулиці Глибочицької, де зараз розташований візовий центр Великобританії. Сама площа мала забудовуватися будинками однакової висоти, щоби створити єдиний ансамбль. Ринок із площі прибирався, поступаючись місцем вільному простору.

Частину транспортного навантаження планувалося перенести на випрямлювальну магістраль, що починається від вулиці Кудрявської і примикає до траси початку сучасної вулиці Іллєнка. Планувалося, що вулицю Глибочицьку магістраль переходитиме віадуком, з якого мав відкриватися вид на далечінь київських пагорбів.

Подібні проєкти реконструкції були розроблені для багатьох ключових площ Києва. У повоєнний час архітектори задумували нові варіанти оформлення: під площею пропонувалося побудувати тунель, що сполучав би сучасні вулиці Чорновола і Глибочицьку. Але все це так і не було реалізовано: Лук’янівська площа залишається хаотичним простором — сумішшю ринку й зупинок транспорту без естетично узгодженого й комфортного публічного простору.

Татарка

Планувалася в 1930-х і реконструкція сусідньої Татарки. Замість старої малоповерхової забудови задумувалися зелені житлові квартали з будинками клубу й бібліотеки, а також монументальними сходами, що спускаються по схилу на вулицю Глибочицьку. У проєкті роль головної магістралі відводиться вулиці Лук’янівській, яка здобуває новий профіль і продовжується мостом через вулицю Соляну, об’єднуючись із Підгорною і продовжуючись через Кмитів Яр. Вона мала стати ще однією артерією, що з’єднує Поділ та Лук’янівку. Вулиця Печенізька й Татарський провулок оформлювалися у вигляді бульварів.

На вулиці Татарській мали побудувати віадук для зменшення кута її нахилу. Найбільш грандіозною ідеєю проєкту реконструкції було будівництво тунелю, що сполучає вулицю Глибочицьку (біля заводу «Електроприлад») з Нижньоюрківською (там, де вона повертає біля котельні). З боку Глибочицької в’їзд у 500-метровий тунель збиралися оформити статуями. З огляду на наявну транспортну напруженість на цій вулиці, подібна ідея не втрачає своєї актуальності й нині.

До реконструкції Татарки дійшли тільки в 1980-х, забудувавши її типовими проєктами свого часу. Жодні ансамблеві ідеї, так само як і спроби обіграти рельєф, тут уже не застосовувалися. Стандартизація й типізація зіграли своє.

Ще одна характерна риса епохи — ансамблеве містобудування. В проєктуванні будівлі враховували просторову роль вулиці (магістраль завжди важливіша — отже, і будівлі мають бути урочистішими), положення будівлі у кварталі (кутове положення вимагало ретельного опрацювання, центральне — симетричної композиції), а також майбутні плани реорганізації простору. Адже будівля мала вписуватися не тільки в уже наявне оточення, а й у перспективне.

Силует району

Найбільш вдалим на Лук’янівці і в її околицях рішенням стало будівництво житлового будинку для заводу «Укркабель», який колись розташовувався на вулиці Багговутівській. Будинок, побудований на розі Овруцької та Нагірної мав восьмиповерхову кутову секцію з баштою і шпилем. Його висотна композиція вдало обігрувала положення на найближчій до схилу вулиці: будинок проєктувався так, щоби його силует було видно з Куренівки. Цікаво, що цей будинок проєктувався як частина ансамблю: уздовж вулиці Нагірної планувалося його продовження й будівництво ще однієї баштової секції, але це не було реалізовано.

Є ще як мінімум два нездійснених ансамблевих проєкти на Лук’янівці, що були створені у міжвоєнний період. Один із них планувався в 1934 році на сучасній вулиці Іллєнка. Архітектор Георгій Домашенко розробив проєкт Будинку фахівців, який мав особливе політичне значення і фінансувався з загальносоюзного бюджету. Будинок планувався в центральній частині довгого кварталу — він мав мати розгорнуту композицію з курдонером і високою аркою. Але труднощі з першим Будинком фахівців на сучасному проспекті Перемоги не дозволяли розпочати будівництво другого: перший ще не був закінчений, а виділених на його будівництво коштів не вистачало. Перший Будинок фахівців здали остаточно лише наприкінці 1935 — початку 1936 року. Другий же не почали будувати зовсім: на його місці вже в 1934 році Київський військовий округ розпочав будівництво житлового будинку (сучасна адреса — Іллєнка, 12).

Другий проєкт — житловий будинок міськради, розроблений архітектором Семеном Яхненком в 1937 році. Будинок мав розташовуватися на перетині сучасних вулиць Котарбінського й Січових Стрільців. За проєктом це був семиповерховий п’ятисекційний будинок з секціями, що виступали, та акцентованими терасами на даху. Постановка будинку, як і акцентування крайніх секцій, були невипадковими: він завершував перспективу вулиці Глибочицької і добре проглядався на повороті вулиці Січових стрільців. Будівництво кілька разів відкладалося: він переходив з одного річного плану в інший. У результаті його так і не побудували.

Культура надбудов

Ще одна тема, у якій є чому повчитися в архітекторів 1930-х, — це культура надбудов. Надбудови житлових і адміністративних будівель — не лише сучасна тенденція. Вона була особливо актуальною і в 1930-х, коли внаслідок перенесення столиці з Харкова до Києва місто опинилося в житловій кризі. Надбудова наявних будівель була одним із виходів, дешевшим за нове будівництво.

Багато будинків царської епохи отримали надбудови саме в той період. Щоправда, поглядом із 21 століття часом важко відрізнити надбудовані поверхи від оригінальних. У цьому й суть: якість надбудови визначається її непомітністю. Чим органічніше архітектор розвине думку попередника, тим цілісніше виглядатиме будинок. Нині такий підхід майже повністю забутий, а замість надбудови будівель практикується повне їхнє знищення.

У 1930-х рівень архітектурної думки дозволяв вчиняти зовсім інакше. Канонічним прикладом такої надбудови є будівля Національного банку, якому в 1934 році добудували два поверхи. Повне збереження первісного стилю й участь у роботі архітектора Олександра Кобелева, який побудував Нацбанк, дозволили зробити одну з найбільш вдалих і ефектних надбудов у Києві.

На Лук’янівці теж планувалися надбудови. Один із нереалізованих проєктів — надбудова особняка в стилі модерн на вулиці Іллєнка, 8, зведеного в 1911 році. У 1941 році архітектор Семен Барзилович майстерно розробив проєкт надбудови будівлі на два поверхи, надавши верхнім поверхам того ж стилістичного оформлення, що було у двох оригінальних. Надбудова не відбулася через війну.

Згодом культура надбудов відійшла в минуле, що добре видно з бездарно надбудованої вже у 21 столітті будівлі Київенерго на протилежному боці вулиці (Іллєнка, 31).

Архітектура міжвоєнного періоду неймовірно цікава для вивчення. Сьогодні безліч її оригінальних ідей забуті, як незаслужено забуті і їхні автори, що жили в одному місті з нами і прагнули зробити його простір більш красивим і зручним.

Нагору