«Заново» — нова робота Надії Парфан у колаборації із проєктом «Сука-життя» - Заборона
Читаєте зараз
Заново: як «Вуді Гаррельсон» із лівого берега повернувся додому після довгих років бездомного життя

Заново: як «Вуді Гаррельсон» із лівого берега повернувся додому після довгих років бездомного життя

«Заново» — нова робота Надії Парфан у колаборації із проєктом «Сука-життя»

На YouTube-каналі Заборони стартує прем’єра документального серіалу Надії Парфан «Заново», створеного благодійним фондом Suka Zhizn разом із Phalanstery Films та за підтримки Zagoriy Foundation. Впродовж п’яти серій — по одній на день — серіал розповість історію 57-річного Вови, для якого поїздка до Києва на заробітки обернулася багаторічним досвідом бездомного життя. Зараз Вова в сім’ї та в безпеці, а допоміг йому в цьому проєкт «Сука-життя», який за 4 роки виріс із фотоблогу у громадську організацію. Про те, як це стало можливим, розповідає редакторка Заборони Марія Педоренко.


Центральний вокзал Києва. Полудень. Навпроти входу, прямо посеред автобусної зупинки, стоїть складаний стілець. На нього не без зусиль намагається вміститися чоловік із милицями. Він обережно сідає, відставляючи убік хвору ногу. Поруч на лавці зупинки троє чоловіків та жінка, але вони не чекають на автобус. Роззуті, у брудному одязі, вони були тут пів години тому і сидітимуть біля вокзалу навіть за кілька годин.

Нещодавно серед них міг бути й Вова — той самий чоловік із милицями. Але сьогодні він в об’єктиві камери: про Вову та складну історію його життя знімає кіно документалістка Надія Парфан.

«Це наше вухо. Це наші очі», — знайомить вона Вову із членами своєї команди.

Усього їх шестеро, але віддалік за підготовкою до зйомок стежить сьомий. Він просить не називати його імені та не описувати зовнішність. Останні чотири роки він займається проєктом «Сука-життя», який за короткий час із фотоблогу про людей без дому виріс у благодійну ініціативу. Його знайомство з Вовою несподівано для всіх обернулося поверненням останнього додому. Зараз Вова готується розповісти свою історію зі щасливим кінцем.

«Надю, ну як? Порядок? — Запитує він, займаючи місце на стільці.

У кадрі Вова сидить в обрамленні вокзального купола — серйозний, у круглих чорних окулярах та синій кепці. Парфан шукає вдале світло — щоб обличчя не було сильно освітлене, щоб «як у Рембрандтика». Вова хусткою відганяє від режисерки бджолу, що залетіла на знімальний майданчик. Нарешті всі займають свої місця й затихають. Звучить перше запитання:

«Розкажіть день, дату та рік, коли ви вперше опинилися на київському вокзалі».

«Сука-життя»

«Коли я зустрів Вову, коли я написав першу публікацію про нього, то, чесно кажучи, не сильно вірив, що можу тут щось зробити. Він був абсолютно важким у плані змін, які можна було внести в його життя. Це була травмована людина, яка не могла пересуватися. І документів він не мав жодних. Таку людину дуже складно працевлаштувати», — згадує автор проєкту «Сука-життя».

Ми знайомимося на тому ж вокзалі, тиснемо руки, обмінюємося іменами, але своє він просить у тексті не згадувати — тому нехай буде Сергієм. Йому важлива анонімність, оскільки він не хоче перетягувати увагу з проблеми стигматизації безпритульних людей на себе. Не хоче «здаватися класним» на тлі допомоги людям.

«Сука-життя» розпочалося 4 роки тому з бажання показати нутро Дніпровського району Києва. Сергій замислював цю історію як артпроєкт. Він хотів відкрити аудиторії реальну сторону цього місця — ту, що не побачиш по ТБ, або побачиш у найгіршому світлі.

«Там не тільки світ, де «нігтики» і все красиво. Там звичайні люди зі своїми звичайними проблемами, — каже він. — Бабусі, які збирають вторсировину в баках. Люди, які не можуть витримати своєї реальності, і п’ють із самого ранку. Люди, які все життя намагаються знайти роботу та пропадають у цьому пошуку».

Сергій робив фотозамальовки на телефон і викладав їх в Інстаграм із коротким підписом — то іронічним, то сумним, — як відчував у той момент. Одного дня він вийшов на вулицю і майже відразу зустрів біля церкви неподалік свого будинку побитого чоловіка. Сергій не знав, як зав’язати розмову, тож просто привітався й запитав, чи йде чоловік до церкви.

«Та яка церква! Мене так відмудохали за пів чекушки горілки, що я вже ні в бога, ні в диявола не вірю!» — відповів той.

«Розмова далі не продовжилася, але я побачив для себе інсайт: усе, що я фотографував і підписував, нічого не означає. Я знімав усе як третя особа, я не підходив до цих людей, не знав їхніх історій, не знав, чому вони лежать на землі, чому спиваються», — пояснює Сергій.

У той момент він зрозумів для себе, що за кожним його випадковим кадром із бездомною людиною стоїть ціле життя. Після цього Сергій почав спілкуватися з героями своїх фото, заводити смол-ток на пару хвилин та розповідати почуті історії в Інстаграмі: «У цьому було більше правди, про яку я хотів розповідати».

Пошуки правди свого часу привели Сергія на телебачення. На той час він уже встиг кинути навчання у медичному та закінчити операторський факультет у КНУКіМ. Але й на ТБ він швидко зрозумів, що правди там мало. Головним було донести потрібну інформацію, а наскільки вона була чесною — справа десята.

«Я хотів справжнього. І це справжнє сталося, коли я почав займатися своїм проєктом. У ньому я зміг синергувати своє бажання допомагати людям завдяки тому, що вмію розповідати ці історії, можу сам зняти, написати та донести до людей», — розповідає він.

20 вересня 2018 року на сторінці «Сука-життя» з’явилися фото засмаглого чоловіка із сивою бородою та великими блакитними очима. «Мене звуть Вова, мені 55. Бездомний уже 4 роки, — розпочиналася його історія. — Мені вже нема куди йти, всередині мене повна порожнеча й жодної надії. Цієї зими ще ногу пошкодив, коли спускався спати в люк на теплотрасу. Тепер працювати нормально не можу — навіть вантажником. Просто дотоптую своє».

Таких публікацій про Вову згодом було не одна і не дві. А одна з останніх у вересні 2021-го починається словами: «Я повернувся додому».

Одинак

«Це така дупа була… Вийшов попісяти — хлоп — тобі ніж під горло, вивертай кишені», — згадує Вова свої перші дні в Києві.

Пів години тому він, затягуючись цигаркою, скаржився на втому від першого знімального дня. Одна річ — повертатись у добрі спогади: як перед поїздкою до Києва відвідав друга у Дніпрорудному, як відпочив на річці, як побачив колишню дружину. І зовсім інше — згадувати події останніх п’яти років: «Питання Наді — як тортури. Морально я сильно втомився. Валер’янки випив дві пігулки».

Як він опинився в Києві? Із сестрою, каже, посварився, — довга історія. Сергію Вова спочатку розповідав версію про обман із квартирою, що залишилася після смерті матері. Мовляв, сестра продала тишком-нишком, а гроші поділила на двох з іншим братом. Але зараз Сергій припускає, що Вова за довгі роки виробив свій спосіб розв’язання проблем — тікати від них. Проблеми на роботі? Рідня під гарячу руку назвала тягарем? Зібрав речі та поїхав.

«Я питав [сестру] — чого не подала в розшук? Я поїхав. Мене рік нема, два нема», — роздумує Вова. І сам відповідає: «Але я й раніше так робив. Бувало, посварилися, я — хлоп — і збирати виноград до Криму поїхав. А зв’язок не тримав. Це вже у звичку входило. Поїхав і поїхав».

Спочатку Вова опинився під Києвом. Сім років тому його знайомий із рідного Токмака збирав команду різноробів на будівництво ЖК у Фастові. Платили по 150 гривень на добу — і платили справно. Але згодом зарплату почали затримувати. А коли обурені робітники прийшли до начальника, той коротко відповів: «Та хто ви взагалі такі?!»

«Посварилися, — підсумовує Вова. — Я сів на електричку та погнав до Києва».

Столиця зустріла його максимально негостинно. За словами Вови, «грабанули» майже одразу. Центральний вокзал зрештою став йому новим домом. Ніч Вова проводив там з іншими людьми без даху над головою, а вдень їздив на лівий берег до центру допомоги «Стефанія», де можна було отримати їжу та привести себе до ладу.

«Я так два роки провів», — каже він, закурюючи нову сигарету.

Себе Вова на той час описує словом «одинак». Компанії інших не шукав, оскільки постійно ставав свідком розборок серед бездомних — хто гроші заховав, хто зайву чарку випив. На так званий «пробій», коли шукаєш у сміттєвих баках вторсировину, щоби потім здати приймальнику, Вова ходив теж сам.

«Знаєш, як у Омара Хаяма: «Щоби мудро життя прожити, знати треба чимало. Два головних правила запам’ятай для початку, — цитує він. — Ти краще голодуй, ніж їсти абищо, і краще будь один, ніж разом з абиким». Мудра філософія, і я її дотримувався».

Одного зимового вечора Вова спускався в люк, щоби погрітися біля теплотраси. У результаті нога застрягла й чоловік завис головою донизу. Так він провів кілька годин, а коли прийшла допомога, виявилося, що права нога сильно травмована. Повернути її рухливість Вові не вдалося навіть після часу, проведеного в лікарні.

Саме таким, на милицях та з пошкодженим коліном, три роки тому Вову на вулиці зустрів Сергій.

«Це мій дядько»

Після першої публікації на сторінці «Сука-життя» Вову прозвали «Вуді Гаррельсоном» — за великі блакитні очі та зовнішню схожість із голлівудським актором. А заразом підписники пропонували допомогти йому — наприклад, влаштувати вахтером до гуртожитку економічного університету в Києві. Але без документів, які у Вови разом із грошима вкрали місцеві «гопники», це було неможливо зробити.

У Сергія був зрозумілий, але досить складний у виконанні план: відвезти Вову за місцем прописки до Запорізької області, подати заяву на відновлення паспорта і поселити його там на місяць так, щоби хтось міг подбати про нього. І спочатку все складалося непогано: люди, готові відвезти чоловіка на малу батьківщину й дати притулок у себе на час підготовки документів, знайшлися. Залишалося лише потішити новиною самого Вову.

«Я розповів йому все це на радощах. А він відмовився, — каже Сергій. — Мене це засмутило. Якоїсь миті я навіть був злий на нього. Адже я стільки роботи зробив, щоби це змінилося, — як же так, чому він не хоче?»

Ті свої думки він називає прикладом головної помилки, якої люди припускаються щодо бездомних: вони починають вважати, що людина просто хоче так жити. І в цей момент, на думку Сергія, народжується стигма.

Згодом він переборов свої почуття, і під час чергової зустрічі з Вовою запитав: «Ну що, не наважився?»

«Ні, не наважився. Ти розумієш, мені просто соромно. Я не уявляю, як це — поїхати до чужих людей, жити з ними. Я їх абсолютно не знаю. Як я можу влізти в їхнє життя? Я не можу собі такого дозволити. Тому — вибач», — згадує він їхню розмову.

Влітку 2019-го Вова знову пошкодив ногу — уже набагато серйозніше. Милиця застрягла між бетонними плитами, і падіння обернулося для чоловіка переломом шийки стегна. Два місяці в лікарні, гіпс до пояса після виписки, ще три тижні в «Будинку милосердя», безкоштовна операція на коліні від хірурга-ортопеда, інвалідність. Тоді ж Сергій взявся за поновлення вкрадених документів Вови. Записав його відеозвернення із проханням допомогти потрапити до Токмака. У той момент Сергій навіть уявити не міг, що крім повідомлення людини, готової відвезти їх із Вовою з Києва до Запорізької області, він отримає ще одне:

«Так це ж мій дядько!»

«Я тоді в мурашках сидів. Потім усі навперебій почали писати — його племінниця, його сестра. Я не знав, як Вова відреагує. Чи захоче він їхати до родичів? У яких він із ними стосунках? — Згадує Сергій. — Я пішов до нього, почав показувати всі ці повідомлення. Він розплакався. І зрештою сказав: «Звісно, так, поїдемо до моїх родичів».

Після цього, за словами Сергія, він пережив свого роду катарсис. У Токмаку він уперше побачив, як людина після всього пережитого знову опинилася серед своїх близьких. Сергій зрозумів, що Вову там люблять, що його сім’я готова прийняти його таким, яким він є: «Для мене було відкриттям, що так буває».

Заново

Сьогодні у житті Вови є спогади про п’ять років, проведених на вулиці, — про це він не дуже хоче говорити. Натомість одну за одною розповідає історії про зовсім інше життя: про роботу підземним електрослюсарем у шахті, про службу в Німеччині, де він возив на авто офіцерських дружин, про «непильну роботу» в котельні в Сибіру, ​​про піаністку, з якою будував життя в перервах між вахтами, про колишню дружину, з якою не пощастило в коханні тоді, але пощастило в дружбі зараз, про друзів Бабая та Шумахера, які молоді душею і в 57 років, про сестру, про племінників і онукових племінників, про те, як він не може вийти на роботу, але із задоволенням ліпить на кухні пельмені та готує печиво.

Між першою зустріччю Вови із Сергієм та моментом, коли він повернувся до родини, минуло півтора року. За цей час «Сука-життя» трансформувалася з артпроєкту у громадську організацію. Крім Сергія в команді ще троє людей: проєктна менеджерка, бухгалтерка та юрист. А також група волонтерів, які відгукуються на публікації в окремому чаті та виходять на роздачі всього необхідного бездомним людям.

«Ми годували людей на вулиці взимку, під час початку карантину, видавали різні засоби захисту та взагалі всіляко допомагали та підтримували бездомних. Але основною місією своєї організації я бачу саме дестигматизацію цих людей через розповідь їхніх історій, — пояснює Сергій. — І через історію Вови, яка, на мою думку, закінчилася добре, ми зможемо показати, що кожна людина на вулиці гідна допомоги. Зрозуміло, що не кожна людина готова цю допомогу прийняти. Зрозуміло, що не кожен, хто допомагає, знає, як надати цю допомогу. Але можна підійти, поговорити і, наприклад, купити людині поїсти сьогодні».

Великий план організації — побудувати центр, який би допоміг людям без даху над головою реінтегруватися в суспільство. Не тільки дати їм тимчасове житло та відчуття безпеки, але й надати медичну, юридичну та психологічну допомогу, а заразом скласти алгоритм виходу із ситуації, що склалася, і навчити необхідним для майбутньої роботи навичкам. Поки що це питання не зрушило з місця. Сергій ходив до КМДА, але там відповіли, що подібна ініціатива «не на часі».

«Але ми працюємо в цьому напрямі, лупаємо цю скалу», — каже Сергій.

Він пояснює, що щасливий фінал в історіях людей без дому полягає не в тому, щоби повернути їх до родини, як вийшло з Вовою. Не у всіх ці сім’ї є й не всім є куди повернутися. Основна мета тут — навчити людей жити. Тому що, перебуваючи на вулиці, вони не думають про те, як виглядати чистими, розумними та охайними — вони думають лише про те, як вижити.

«Тому це історія про те, як навчити цих людей жити інакше. Заново», — зазначає Сергій.

«Заново» — саме так називається п’ятисерійний документальний фільм про історію Вови й те, як втратити дім і віднайти його.

«А як ти по Вові відчуваєш — він уже інтегрувався?» — питаю в Сергія.

«Звичайно, проблеми є. У нього довічна третя група [інвалідності]. Він живе в не дуже заможній родині. Отримує мінімальну пенсію — 1850 гривень. Попри те, що йому 57 років, він не може нікуди влаштуватися на роботу, йому важко пересуватися. Він у якомусь плані також ізольований, як і багато людей з інвалідністю в нашій країні, — розмірковує Сергій. — Він каже, що йому важко зараз згадувати про минуле життя — а це означає, що людина вже не є частиною цього бездомного ком’юніті. Він уже асоціює себе з людиною, яка живе вдома, яка має сім’ю, якій є до кого звернутися по допомогу. Він змінився за цей час. І те, що його життя вже не буде таким, як раніше, — це точно. Він більше не повернеться на вулицю. Принаймні, в мене таке відчуття».

Сподобався матеріал?

Підримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору