«Ми збирали електронні сигарети, з яких ЗСУ робили системи скидання вибухівки». Засновниця «Україна Без Сміття» Євгенія Аратовська про те, як сортування допомогає армії та що робити з відходами руйнації

До війни чимало екодружніх українців чули про Євгенію Аратовську — співзасновницю станції утилізації сортованого сміття «Україна Без Сміття» (No Waste Ukraine) та експертку з екології відходів. Сьогодні в Україні до різних типів відходів додався ще один — руйнація. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова поговорила з Аратовською про те, як утилізувати ці наслідки війни, чи можна використовувати сміття як джерело енергії цього зимового сезону та як сортування сміття може допомогти перемозі над окупантами (в прямому мілітаристському сенсі). 

Як виглядає проблема відходів під час війни?

Додалися відходи від руйнації. Це питання [утилізації відходів] поки що не розв’язується, тому що закон [2207–1д, який має опікуватися у тому числі й відходами від руйнації], набере чинності тільки через рік. Зараз будівельні відходи могли б бути розібрані зусиллями підприємців. Але для того, щоби їх переробити, має долучитися місцева влада й провести маніпуляції з будівельними відходами: залучити ДСНС і саперів, які пересвідчаться в тому, що серед них немає вибухових предметів. ДСНС мають вилучити коштовності, можливо, залишки тіл. Також мають долучитися комунальники — це муніципальні компанії, які відберуть звідти меблі, техніку, текстиль, залишивши підприємцям лише бетон і цеглину. 

Але немає проактивної позиції. Міністр [закордонних справ] просить кошти в урядів інших країн, щоби подолати цю проблему. Очільник Київської області анонсує прихід ізраїльського інвестора. Який у нас план: залучати український бізнес чи шукати іноземні компанії?

Ми з командою часто подорожуємо сходом і півднем країни, де зараз відбувається руйнація. Там доволі швидко працюють ДСНС і комунальники…

Одна з гіпотез, [яка може пояснити рішення залишити руйнацію неприбраною], — треба показувати нашим гостям з-за кордону, що страшного відбувається в Україні. Якщо все буде прибрано, куди возитимуть численних гостей?

Чому не починається цей процес [маніпуляції з відходами від руйнації]? Незрозуміло. Наскільки мені відомо, підприємці вже навіть зверталися в обласні адміністрації. Достатньо підписати меморандум, щоби голова населеного пункту чи ОМС виділили майданчик [для перероблювання відходів]. Там може навіть не бути асфальтного покриття. Заїжджає переробник, ставить подрібнювальне обладнання, переробляє, забирає із собою матеріал. 

Але потрібен дозвіл?

Так, дозвіл працювати на певній території. Мають бути гарантії, що це вже перевірені відходи, в яких немає вибухівки. Якщо станеться інцидент під час подрібнення, хтось має нести відповідальність. Я вважаю, що через це чиновники не люблять брати на себе відповідальність.

Має бути пройдено три етапи: перевірка на безпечність; розуміння, що там немає всередині грошей, коштовностей і, можливо, людських останків; прибрати звідти техніку, текстиль, меблі — те, що не є суто будівельними відходами. Далі працює переробник.

Розкажіть, як виглядає євроінтеграційний закон про відходи, який має наблизити нас до європейських стандартів?

До війни Україна готувалася до прийняття євроінтеграційного закону про відходи 2207–1д. Наша організація не очікувала, що ним почнуть займатися під час війни. Це відбулося надто швидко. Ми не змогли вплинути на думку законотворців і попередити їх про певні ризики. На сьогодні ми маємо закон, який не євроінтеграційним. Тому що за вимогами Угоди про асоціацію ЄС ми мали прийняти закон, у якому будуть імплементовані певні важливі директиви. 

Законотворці пішли іншим шляхом. Ми отримали майже той самий закон 1998 року, який цементує монополію і ніяк не відкриває можливості для роздільного збору через систему розширеної відповідальності виробника. Законотворці підходять до створення законів, не розуміючи, за якою моделлю вони працюватимуть. Завдяки цьому ухваленому в України закону ми отримаємо ще одну монополію сміттєспалювальних або сміттєпереробних заводів. Яким буде тариф — нам не повідомляють. Але він буде значно вищим. 

Краще коли в споживача є вибір. Коли він сортує сміття й утворює менше відходів, які будуть спалюватися — тоді він буде більше заощаджувати. Але ж ні. За цим законом у вас забиратимуть сміття на завод безальтернативно, і ви будете платити стільки, скільки вимагатиме завод. Це те, про що «Україна Без Сміття» попереджала змінотворців. Можливо, за цей період — до старту дії закону ще майже рік — будуть внесені зміни.

Чи кожен буде заключати якусь угоду згідно зі способом утилізації?

Це питання до наших адміністрацій, до Міністерства, до законотворців. Чи вони можуть відповісти на нього? Я впевнена, що ні. Це імпровізація, але заплатить за неї споживач. Я переконана, що коли Єврокомісія побачить цей закон, вона зрозуміє, що це не те, що вона очікувала отримати.

Наразі всі говорять про зиму. Один зі способів використання сміття — спалювати й отримувати енергію. Чи може сміття стати суттєвим внеском в енергетику країни в такий кризовий час? 

Дійсно, можна використовувати побутові відходи як альтернативне паливо, отримувати опалення або електроенергію. Для того, щоби побудувати безпечний завод, який не утворює діоксинів — супертоксикантів, які через трубу йдуть у повітря, — потрібні надзвичайно серйозні інвестиції. Спалити [сміття] можна тільки один раз. Тобто цю вторсировину вже не можна буде використати знову і знову, а циркулярна модель економіки говорить про те, що ми маємо шукати шлях використання вторинних ресурсів знову. 

Коли спалюють відходи, споживачі послуги сплачують гроші за спалені відходи. Коли збирають вторинну сировину, її продають і отримують гроші за зібрану вторсировину. Проблема в тому, що так можна отримати електроенергію, але за неї споживач заплатить навіть більше. Для прикладу, сміттєспалювальна система дуже поширена в Австрії — у центрі Відня стоїть завод Spittelau, який спалює сміття. Спалювання однієї тонни відходів коштує приблизно 200 євро за тонну. Якщо це порівняти з вартістю захоронення [відходів] в Україні, то воно коштує 200 гривень за тонну. Дуже важко переконати споживача, що він має більше заплатити за цю послугу, тому що сміття буде спалюватися за 200 євро/тонна. Такого дешевого тарифу, як захоронення за 200 гривень, більше не буде. 

Я б хотіла повернутися до довоєнного стану. Все більше українців почали сортувати сміття. Серед активних людей з’явилася екотенденція — попри те, що владою не приймалися певні закони й норми. Чи війна вплинула на цю нову звичку людей?

Спочатку [війни] «Україна Без Сміття» закрилася з міркувань безпеки. Ми не працювали майже 3 місяці. Люди почали звертатися до нас: «Коли ви відкриєтеся, щоби привезти відсортовані відходи?» «У мене вже повний балкон, ми не припиняли ані дня сортувати, можна вже до вас привезти?» «Коли запрацює ваш кур’єр та пікап-сервіс?» Під запит цих людей ми і відкрилися. Ми відчували, що він є. 

Пізніше з пакунками із відсортованими відходами до нас навіть почали приїжджати люди з Харкова, які або їхали проїздом, або тимчасово переселялися в Київ. Звичайно, потік людей значно зменшився. Якщо до війни на день було десь 200 родин, то зараз — в три-чотири рази менше. Це видно за кількістю вторсировини, яку ми збираємо, за продажами в нашому магазині. Людей стало значно менше, а наші витрати не зменшилися, тому ми позбулися великого простору, який орендували.

Не можна сказати, що люди, які звикли до сортування, кинули сортувати. Якщо вони лишаються в Україні, вони все одно шукають можливості сортувати далі. Ті, хто виїхав за кордон, теж нам пишуть: «Ми настільки підготовлені, що нам тут не страшно, усе зрозуміло. Ми навіть не бачимо тут таких крутих рішень, як в «Україні без сміття». Бо сортування [в Європі] насправді примітивне: не на 40 фракцій, а на 5–6.

Ви втратили третину аудиторії. Що плануєте далі робити? 

Попереду в нас ще один великий проєкт. Ми розуміємо, що обставини штовхають нас до інновацій. Тому вже цього року ми покажемо новий концепт станції сортування, яку можна легко відкрити в будь-якому місті країни. Ми хотіли співпрацювати з локальними підприємцями — залучати активну спільноту, яка, наприклад, живе у Львові, у Чернівцях. Поки що це буде Західна Україна.

Також наші плани стосуються інших країн: це насамперед Євросоюз.

В чому інфраструктурна складність реалізації подібних проєктів?

Справа в тому, що відкрити громадську станцію сортування в місті надзвичайно складно. Чому? У Києві дуже тривалий час не будуються складські комплекси в межах міста. Вони за містом, і це нормально. Нас влаштовують невеличкі простори на 1000 м² у межах міста, краще — у межах району, де живуть люди. Сьогодні таких складських комплексів майже не лишилося, тому що забудовники надають перевагу саме житлу. Воно швидко продається. Складські комплекси в межах міста будувати недоречно, тому склади просто зникають. Це перша причина.

Друга причина — ніхто [з підприємств, розташованих поруч] не хоче мати справу з таким сусідом. Коли ти кажеш, що будеш займатися відходами, що вони будуть бездоганно чистими і не буде жодного запаху, перед нами одразу зачиняють двері, бо ніхто в це не вірить. Такі ризики на нас будуть чекати, на наших партнерів у інших містах вони теж будуть чекати, тому ми вирішили зробити новий концепт, над яким працюємо вже три роки.

Чи правильно я розумію, що цей концепт стосується локальних спільнот?

Так, він дозволяє масштабувати наші цінності, нашу історію в будь-якому населеному пункті. Є певні показники — це кількість населення і відсоток населення, який готовий сортувати. Це не надприбуткова справа. На цьому не можна заробити мільйони-мільярди, але це необхідна інфраструктурна річ, яка об’єднує небайдужих людей. Тому ми будемо очікувати на підтримку саме районних місцевих адміністрацій.

І знову повернемося до війни. Кілька місяців тому ви запустили акцію збору жесті, використаних електронних сигарет та інших дивних речей для ЗСУ. Для чого?

Ми так хочемо, щоби ЗСУ нарешті вигнали всіх окупантів із нашої країни, що навіть готові іти від ресайклінгу в бік зброї. Ми почали збирати електронні сигарети на запит від команди волонтерів з КПІ. ЗСУ виймають [з сигарет] зарядні пристрої і потім роблять з цього системи скидання вибухівки з дронів. 

Ми навіть придумали лозунг: «Вбивай окупантів, а не себе» — кидай курити. Він із чорним гумором, не дуже в нашому tone of voice, але ми про це жартували.