Читаєте зараз
Жити в Києві було складно і до війни, але тепер стало ще гірше. Які урбаністичні проблеми викрило вторгнення та чи можна їх вирішити? Заборона поговорила з експертами

Жити в Києві було складно і до війни, але тепер стало ще гірше. Які урбаністичні проблеми викрило вторгнення та чи можна їх вирішити? Заборона поговорила з експертами

Anastasiya Oprishchenko

Ще до 24 лютого містобудівна та житлова політика великих міст робила життя в них некомфортним та незручним. Торік Заборона вже писала про те, як, зокрема, у столиці проблеми відсутності інфраструктури, старих комунікацій та навантаження на транспортну сферу збільшувалися щороку і робили життя в Києві нестерпним. Повномасштабне вторгнення та його наслідки тільки підсвітили помилки минулих років. Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко разом з експертами дослідила, наскільки гірше стало жити у великих містах за останні 10 місяців та чи можливо покращити ситуацію.


Що було не так із розвитком міст до 24 лютого?

До повномасштабної війни українські міста розвивалися довільно, підкреслює в розмові з Забороною урбаніст та засновник компанії ReStart Ukraine Олександр Шевченко. На його думку, керівникам міст було зручно не дотримуватися окресленої стратегії розвитку, адже це дозволяло робити в місті «щось», що неможливо буде перевірити. Йдеться про корупційні схеми, пов’язані з урбаністичним сектором.

Складним життя в Києві та інших великих містах робила нерегульована забудова в усі сторони, розповідає Забороні архітектор та співзасновник проєкту Urbanyna Максим Головко. Він наголошує: через неконтрольоване зростання міста втрачається щільність простору, який натомість суттєво втрачає у якості.

Головко пояснює: більшість помилок українських міст — це наслідування радянських принципів проєктування, коли місто просто розширювалося і захоплювало купу території.

«Здавалося б, нам нічого не вартує прокласти автомагістраль на Виноградар з нуля, побудувати район, підвести туди всі комунікації. Але що далі місто розширюється, тим більше грошей треба вкласти в мережі та інфраструктуру і тим складніше людям користуватися містом, оскільки збільшується простір, яким ти маєш пересуватися». 

На думку Олександра Шевченка, покращити ситуацію в містах могло б повторне використання простору там, де це можливо, — наприклад, трансформація закинутих постіндустріальних територій у місця для житла, роботи та відпочинку.«Не потрібно буде дуже збільшувати місто чи інвестувати в дорожню інфраструктуру», — додає він.

А як на місто вплинула війна? Чому Київ став ще незручнішим (і як цим користуються російські війська, що запускають ракети)?

Війна як режим стрес-тесту підсвітила всі наявні проблеми. Зокрема, хаотичну містобудівну політику, інфраструктуру комунікацій і транспорту.

«Київ — завжди чудовий приклад, як краще не робити, але і в інших містах зазвичай не ліпше, — наголошує Максим Головко. — Наприклад, можна було будувати житло мало- або середньоповерховим, щоби люди не йшли під час блекауту пішки на 20-й поверх. Не зводити окремі будинки, навколо яких немає соціальної інфраструктури».

За його словами, містобудівна політика — це основна причина проблем. Раніше на противагу засиллю висоток ставили наявність у них ліфтів, а перевагою відверто поганих квартир була відносно надійна система опалення. Неадекватна урбаністична політика до війни призвела до проблем з мережами — водопостачанням та електроживленням. В Україні більшість комунікацій централізовані, достатньо кількох влучних ударів, щоб відключити місто від мережі — як водної, так і електричної. 

«Наприклад, можуть ударити в одне місто — і, оскільки система пов’язана, сусіднє теж відчує наслідки. Існує проблема надмірної централізації всього — це результат радянських часів, коли будують одну велику станцію, яка живитиме [потреби] пів країни. На жаль, з точки зору ризикового менеджменту це не завжди оптимальне рішення», — пояснює Шевченко.

Максим Головко окреслює іншу проблему — мережі водопостачання. Одна з розповсюджених стратегій — латання труб на місці аварій замість їх оновлення. Часто взимку можна побачити зелені шматки землі посеред снігу — через старі труби в таких місцях випаровується вода. Окрім того, мережу ще до війни перенавантажили нові багатоповерхівки, які приєднали до старих комунікацій. Через постійні обстріли української інфраструктури вода та тепло, які частково доходили до будинків, тепер не доходять узагалі.

Знесення житлових об’єктів — це не тільки адміністративна, але й громадська проблема житлової політики. В 90-х роках відбулася приватизація будинків: українці автоматично отримали житло. Фактично міське населення мало частку власності в будівлі у вигляді квартири, при цьому не вкладаючись ні у спорудження, ні у будинок, щоби мати на нього право. З часом усі будинки старіють, а належного ремонту не відбувається, тому що в Україні скасували податок на їх утримання. 

«Ми опинилися в ситуації, коли будинки розсипаються, виходять зі свого 50-літнього строку експлуатації, і грошей на їхній ремонт немає. Люди, що в них живуть, мають самі вкластися в ремонт. Зрозуміло, не кожен хоче чи може це зробити. Як результат — неенергоефективні старі будинки. І проблеми з енергетикою через повномасштабне вторгнення тільки погіршують ситуацію, бо тепер ці всі помешкання стають надзвичайно холодними», — пояснює Головко.

Чому непропрацьована урбаністична стратегія робить Київ небезпечним?

Ще до війни урбаністи радили відмовитися від використання власного транспорту і перейти на громадський, щоб покращити екологічну ситуацію та зменшити навантаження на місто. З початком блекаутів дорожній рух став ще й небезпечним. Дефіцит електроенергії змушує країну її заощаджувати — навіть у темний час доби вуличне освітлення приглушене або взагалі вимкнене. Через це почастішали летальні ДТП з пішоходами: з 10-го до 23 жовтня на вулицях українських міст загинув 51 пішохід, з них 38 — у темний час доби. Загалом кількість ДТП із загиблими пішоходами в цей період зросла на 25%.

Проблему з ДТП неможливо розв’язати, змусивши людей надіти світловідбивні елементи (катафоти), вважає Головко. Коли зникло освітлення, стало зрозуміло, що проблема полягає в неправильному плануванні транспортних розв’язок, доріг та безвідповідальності водіїв. Київ створив комфортні (зокрема ментальні) умови для автомобілістів, забувши про всіх інших — через це водії звикли вести машину 70 і більше кілометрів навіть увечері. Тому відсоток аварій та смертей на дорозі без світла зріс. 

«Ми повертаємося до головної проблеми — містобудування. Історія про ДТП — це історія про маленьких Януковичів, яких ставили біля шкіл і переходів [для підвищення безпеки на нерегульованих пішохідних переходах в Україні встановили пластикові манекени у вигляді хлопчика, зовнішність якого порівнювали з експрезидентом Януковичем — прим.ред.]. Мовляв, водій побачить і зупинить машину. Хоча треба створити умови, за яких водії будуть їхати з визначеною швидкістю, — створювати фізичні бар’єри», — підкреслює Головко. 

Тоді як перебудувати Київ у розумне місто? Ось декілька урбаністичних порад на майбутнє

Розумна житлова політика та якісне містобудування мають ущільнювати місто саме в собі, використовуючи наявні комунікації та маршрути й робити простір ефективнішим, підкреслює Максим Головко. Експерт наводить приклад зеленого поясу Лондона, за межами якого заборонено будівництво. В Києві цією зоною-табу могла б стати Окружна, але місто вже розрослося за її межі. Йдеться про щільне наповнення вже забудованих районів новими об’єктами соціальної інфраструктури. 

Головко посилається на концепцію «15-хвилинне місто»: все необхідне для мешканця має розташовуватися за 15 хвилин пішки або велосипедом. Це передбачає екологічну складову — мінімум пересування автомобілями допоможе знизити викиди CO2 та досягти чистішого повітря.

«Сучасні міста намагаються насичувати інфраструктурою, щоб людина могла жити й отримувати все необхідне у своїх мікрорайонах. Це позитивно впливає на трафік і могло б допомогти Києву, бо він посідає третє місце за заторами — і йому світить лідерство у світі [на першому місці Стамбул, на другому — Москва — прим.ред.]», — вважає Головко.

Олександр Шевченко у розмові із Забороною згадує, що більшість сучасних міст мають «замкнуте кільце», або повторне використання водних ресурсів. «Воду з річки очистили й відправили в початкову точку циклу. Ми говоримо про якість очисних споруджень, це, своєю чергою, дає більшу потужність водних ресурсів, які можна використовувати повторно. Навіть візуально ми побачимо, що річки стануть більш повноводними, і у нас з’явиться простір для відпочинку», — пояснює експерт.

Щоби покращити ситуацію з електроенергією в містах, варто максимально децентралізувати всі ці системи. «Мають бути маленькі котельні, які забезпечують невеликі райони, і коли з ладу вийде одна з них, у місті не станеться колапс потужностей. Очевидно, що перехід з однієї системи, у яку інвестували понад 100 років, на іншу не може бути зручним, приємним та простим. Але сучасні технології дозволяють це зробити навіть для України, тому що ми не є бідними в плані природного потенціалу», — зазначає Шевченко.

А як щодо логістики?

Шевченко вважає, що для покращення мобільності транспорту варто не тільки розвивати дорожнє і залізничне сполучення, але й доповнювати його річковим і повітряним. 

«Важливим залишається швидке пересування як містами, так і між ними. Скільки б ми не критикували всю історію з “Великим будівництвом”, але вона дозволила зробити поєднаність між містами кращою. Міста в Україні вже не можуть існувати самі по собі, вони мають співіснувати як екосистема, як мережа», — пояснює Олександр Шевченко.

Не в кожному місті має бути аеропорт, однак має існувати система, завдяки якій дорога до нього буде зручною і швидкою. На думку Шевченка, річкові перевезення не повністю використані й на прикладі Чернігова можна побачити, що Десна стала більше бар’єром, аніж способом евакуації. 

Якою має бути післявоєнна відбудова України?

«Говорячи про сучасні досягнення України, про Monobank, “Нову пошту”, відбудова України — це не про ремонт, це про щось нове. Все це не може існувати у старих хрущовках і панельках. Нам потрібна цілковита нова система, тому що це можливість століття», — говорить Шевченко.

Після перемоги Україна отримає доступ до суттєвих коштів, тож у неї буде апетит до інноваційних та стратегічних проєктів. Урбаніст ділиться, що, згідно з його досвідом, прогресивні проєкти складно пояснювати в суспільствах, які не до кінця влилися в урбаністичний мейнстрим. Крім того, завжди буде інерція відкотитися назад та жити у старому будинку, який просто буде поремонтовано після ракетного удару, тому що це зрозуміліше і звичніше.

«Насамперед у людей має бути довіра до інституцій, які пропонуватимуть проєкти. Я думаю, що треба також критично дивитися на себе до війни та не списувати все на воєнні дії. І, звісно, планувати, яким місто має бути в майбутньому. Тому що зараз ми закладаємо програму на кілька десятиліть уперед і маємо думати про те, що може відбутися за цей час у світі та в Україні».

Чи зміниться колись Київ? 

«Поки що у нас немає жодних причин вірити у те, що в Києві стане краще», — говорить Головко. На думку архітектора, єдине хороше, що сталося у містобудівній політиці міста, — це ухвалена КМДА концепція інтегрованого розвитку Подільського району. Схожі стратегії були створені для Львова і Чернівців, у розробці була програма для Харкова. Увесь Київ занадто великий, тому ініціативу створено лише для Подільського району.

Експерт підкреслює, що концепція інтегрованого простору — єдина правильна стратегія. Однак на заваді їй може стати відсутність генплану міста, бо концепція мала б бути чітко прописана в генплані.

«Треба мати новий генплан, який буде більш реалістичним для розвитку Києва, але його немає і він не створюється. Також нам треба мати стратегію розвитку, щоби розуміти, чи ми розширюємося, що робимо з мобільністю, чи справді добудовуємо метро на Троєщину, чи можливо зменшити навантаження на мости», — підкреслює Головко.

Архітектор пояснює, що питання екології для міста теж залишається актуальним. Щоосені через пожежі на торф’яниках у місті неприємний запах, а паркові зони поступово зникають. 

«Загалом містобудівна політика — це питання навіть не містобудівних та архітектурних недоліків, а питання управління містом, його ресурсів і їх використання, — говорить Головко. — Якщо сприймати місто як сервіс для людей, то воно передусім створене для них і має бути їм комфортним. І те, що після дев’яти місяців цих умов не з’явилося (ідеться про бомбосховища та укриття), а з’явилася умова надівати катафоти й відблискувати від автівок — це багато про що говорить. Однак я вірю: колись Київ стане комфортним для життя».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору