«Хочу спокійно жити у рідній країні, на яку ніякі психопати більше не нападають». Як молодь продовжує будувати життя під час війни

Росія розпочала війну в Україні у 2014 році, коли окупувала Крим і частину Донбасу. Для більшості українців ці події стали частиною дорослого життя, але для молоді російська агресія триває все дитинство та юність. 2022 року молодь, яка виїхала з окупованих територій, зустрілася з російською агресією вже вдруге. 

Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко розповідає, як молодше покоління українців переживає війну, чого прагнуть підлітки та чи загрожує Україні брак спеціалістів, якщо молодь залишиться за кордоном.

Максим, 16 років

Максим з дитинства жив у Донецьку. Рік тому хлопець переїхав у Київ та вступив до коледжу Європейського університету, оскільки «хотів виїхати з Донецька до цивілізованої країни». У Донецьку в Максима залишилася тільки мама. Вона має проросійські погляди, тож про ситуацію в країні вони майже не говорили. В Києві Максим починав працювати програмістом та планував стати фрілансером, щоб заробляти дистанційно з будь-якого міста. Проте війна внесла свої корективи.

Максим пригадує: коли у 2014 році почалася війна, він не боявся, бо не розумів, що відбувалося. На думку хлопця, саме це допомогло йому не переживати більший стрес вже в умовах повномасштабного вторгнення. «Це моя друга війна, тож я зустрів події 24 лютого нормально, без паніки. Сприйняття війни стало навіть надто спокійним. Було таке відчуття, що просто нічого не змінилося», — розповідає Забороні Максим. Війна застала хлопця самого в гуртожитку. Після перших вибухів у Києві він переїхав до сестри, але вже за місяць ситуація стала складнішою і вони виїхали до Німеччини.

«Перший місяць у Німеччині я не розумів, що буде далі і як тепер жити. Але також я був шокований духом українців. Ніколи не думав, що побачу таку єдність і відвагу, — говорить Максим. — Як зрозумів єдність українців? Просто. Я бачив черги з охочих захистити батьківщину в [українських] військкоматах. Коли я жив у Донецьку, від сепаратистів таким навіть не пахло».У Німеччині Максим пішов до місцевої школи і спробував вчитися далі. До цього, зізнається хлопець, він взагалі нічого не робив і чекав якогось «дива» — чекав, що все закінчиться та повернеться на свої місця. Але потім зрозумів, що на деякий час залишиться за кордоном. У вільний час Максим продовжує вчитися — ходить на мовні курси разом з українцями. А також майже кожен день відвідує мітинги й акції на підтримку України (про те, як українські сім’ї були змушені виїхати за кордон, Заборона писала тут).

«Після того, як я поїхав з України і пішов у місцеву школу, довелося відрахуватися з мого навчального закладу. Я фізично не витримував навчання одразу в кількох місцях. Після відрахування мені нема куди повертатися в Києві. Я обов’язково хочу завершити навчання тут, можливо, трохи попрацювати і повернутися в Україну. Якщо я зможу допомогти своїй країні після повернення, я буду радий. Але далі загадувати нічого не можу», — каже Максим.

А ще хлопець дуже хоче, щоби Донецьк знову перейшов під контроль України: «Росія майже за десять років нічого там не зробила. Тільки розруха та війна. Особливо прикро за символ Донецька — «Донбас Арену», яку навіть не хочуть ремонтувати».

Що сьогодні відбувається з освітою?

Ситуація з навчанням зараз непроста. Її неможливо порівняти з тим, що відбувалося навіть під час пандемії, пояснює в розмові з Забороною аналітикиня і менеджерка аналітичного центру Cedos Юлія Назаренко. За її словами, ще під час пандемії українська система освіти зазнала значних втрат, однак через російську агресію вони набагато більші. Йдеться про відставання у навчальному процесі, погане засвоєння знань через стрес та технічну незабезпеченість або взагалі пропуск навчальної програми на тих територіях, де досі тривають активні бойові дії.

«На жаль, ми досі не маємо жодних досліджень того, які були освітні втрати внаслідок коронавірусу в Україні. Але ми точно знаємо, що вони є. Про це свідчать дослідження Світового банку, де узагальнено досвід 157 країн. Вони показали, що втрати у навчанні становлять від трьох до дев’яти місяців навчального року. На початку війни навчання взагалі було там, де велися чи ведуться активні бойові дії. Ми розуміємо, що навчання там, можливо, не відбувається й досі», — підкреслює Назаренко. 

Експертка зазначає, що дистанційне навчання погіршує якість освіти через різноманітні технічні особливості — зокрема через відсутність інтернету або гаджетів. Під час евакуації люди могли втратити персональну техніку, що фактично позбавило їх можливості вчитися. При цьому певний час внутрішньо переміщені особи могли жити в незручних умовах, наприклад, у спортзалі. В таких випадках мова про якісне навчання не йде, навіть якщо люди забезпечені технічно.

Лілія, 23 роки 

Лілія народилася у Донецьку. Здобула середню і вищу освіту — вивчилася на бухгалтерку. Проте дівчина завжди хотіла малювати, створювати анімацію. Тож під час навчання вона три роки працювала в художньому магазині, де, зокрема, створювала хендмейд-вироби та друкувала наліпки. 

Лілія розповідає Забороні, що російська агресія 2014 року була для неї катастрофою. Тоді дівчина якраз закінчила 9 клас, і її здивувало, що багато людей раптово почали фанатіти від ідеї об’єднання з Росією

«Від дорослих і навіть дітей часто можна було почути: ми зараз об’єднаємося і будемо такі ж круті, як Крим. Часто люди дорікали, ніби Донецьк всю країну вуглем годує. Досі пам’ятаю, як деякі особи йшли на референдум як на свято, а за кілька років зрозуміли: все стало гірше і навіть опустилося нижче дна», — згадує Лілія.

Після референдуму життя Лілі та її особисті плани дуже сильно змінилися. Спочатку з мамою вони виїхали до Дніпра, а пізніше перебралися до Києва та орендували квартиру у родичів. У столиці Лілія закінчила навчання і спробувала вступити до університету. Але мама все вирішила за неї і забрала додому, в Донецьк, зі словами «там тобі буде краще». 

Під час розмови Лілія згадує цей період свого життя неохоче. У Донецьку вона могла вступити хіба що в медичний коледж або технікум (про освіту в окупованих регіонах Заборона писала тут). Зрештою дівчина обрала останній. Через пів року Лілія знайшла спеціальність у Києві, на яку дійсно хотіла вступити, однак мама змусила її піти в університет і закінчувати навчання в Донецьку, хоча дівчина там не витримувала і намагалася забрати документи. Але їх не віддали: був потрібен дозвіл від батьків, і мати відмовилася його давати.

«Всі ці вимушені навчання там, де я не хотіла, не дуже добре вплинули на моє ментальне здоров’я. Іноді у мене з’являлися суїцидальні думки. Тож після спроб забрати документи я просто знайшла роботу і перестала ходити на навчання. Так і закінчила, майже не приходячи в університет», — розповідає Лілія.

Дівчина пригадує, що навіть після референдуму життя на окупованій території було доволі мирним. Хоча обстріли в різний час було добре чути за містом: «У 2017-му якраз був такий момент, коли дуже активно стріляли. Перед цим я зламала руку, і вся моя згадка про той період — більшість дня сиджу у коридорі, та ще й зі зламаною рукою. А одної ночі я прокинулася від мерзенного довгого звуку — дуже довгого, схожого на ультразвук. Наступного дня стало відомо, що з Будьонівського району пускали «Точку-У». Ніколи цей мерзотний звук не забуду».

У 2021 році Лілія зустріла хлопця і пізніше переїхала з ним жити та працювати до Ростова. Планувала вступати до університету або хоча б піти на курси анімації. Однак у лютому 2022-го було дуже багато тривожних повідомлень, а потім розпочалася евакуація з окупованих територій. Лілію дуже непокоїли новини, їй снилися кошмари. Всі її родичі залишилися у Донецьку. Поїхати не могли: бабуся та дідусь не витримали б подорожі. А вже 24-го хлопець розбудив Лілю зі словами: «Прокидайся, війна почалася». 

«Місяць пройшов як у тумані, ранок починався з перечитування новин та щоденного шоку. Все це погано позначалося на ментальному здоров’ї. Дуже шкода було всіх моїх планів. З найболючішого була відпустка, яка включала подорож Україною. Згодом ми з хлопцем переїхали до Грузії. Зараз думаємо, як хоча б батьків переконати виїхати з Донецька, — говорить Лілія. — Загалом я дуже дивно почуваюся: я наче в безпеці, але майже у повній залежності від хлопця. Постійно думаю, що комусь в рази гірше, і я не заслуговую на нормальне життя та його планування. Зараз з‘явилась можливість будувати своє краще майбутнє, але я не розумію, що мені взагалі з цим робити. Раніше все за мене вирішували, а тут раптово я дійсно можу керувати своїм життям».

Зараз Лілія мріє все ж колись вступити до ВНЗ в Україні і здобути кращу освіту. Також мріє про власну графічну роботу чи повноцінну анімацію: «Загалом дуже хочу нарешті осісти і спокійно жити своє життя у рідній країні, на яку ніякі психопати більше не нападають».

Як допомогти дитині адаптуватися за кордоном?

Найнеприємніше, що може статися з дітьми, — це дезадаптація, пояснює доктор психологічних наук, терапевтка Олена Литвиненко. Внаслідок дезадаптації можуть зникати якісь необхідні функції, а непотрібні — навпаки з’являтися. Наприклад, дитина щось вміла робити і перестала: розмовляти, читати. Якщо дитина до переїзду або евакуації засинала сама, а тепер не може, — це дезадаптація. У підлітків цей симптом проявляється так само. Дитина просто не може проявити самостійність, особливо якщо до цього вона була.

Литвиненко підкреслює: симптомами дезадаптації можуть бути агресивність та відстороненість. Однак зважати на них потрібно, тільки якщо вони виникли раптово, а не були наявні до цього. Згідно з нормою, за місяць всі ці зміни мають зникнути у маленьких чи шкільного віку дітей. У підлітків це може тривати близько двох місяців. Фактично симптоми зникають через 1–2 місяці після відновлення безпеки. 

«В основному діти мають достатньо ресурсу, щоби впоратися зі стресом і адаптуватися до змін самостійно. Для цього батькам потрібно просто відійти від дитини і не заважати їй, не метушитися. Тоді 80–85% дітей приходять в норму самостійно. Якщо дитині не хочеться вчитися або виходити з дому, просто дайте їй спокій. Важливо задовольняти дітей у цей період: дозволити їсти більше солодкого, наповнювати їхній день позитивними емоціями і, звичайно, не чіпати зайвий раз», — наголошує експертка. 

Вікторія, 22 роки 

Для того, аби молодь не втрачала час на розвиток та соціалізацію, чимало батьків, які виїхали за кордон, віддають дітей до місцевих шкіл та університетів. Також багато країн зараз пропонують українцям зручні програми для вступу в навчальні заклади. Дуже добре про це знає 22-річна Вікторія з Кривого Рогу. В Києві вона навчалася на факультеті сходознавства КНЛУ та працювала в іноземній компанії як агентка контролю якості.

Торік Вікторія спокійно будувала плани на 2022-й: тренажерний зал, лікування, додаткова робота, навчання. Мріяла про переїзд. Однак вже у січні почала думати про можливий виїзд з Києва — в разі небезпеки. Так зрештою і сталося. 24 лютого з великими складнощами дівчина виїхала з Києва і місяць перебувала в Кривому Розі. 

«Спочатку я дуже переживала за друзів і сім’ю, але потім стало простіше — після усвідомлення, що у нас [в регіоні] не все так погано. Сім’я наполягала, щоб я забрала молодшого [13-річного] брата Сергія і поїхала за кордон, але ми обидва не хотіли. Я зрозуміла, скільки всього потрібно кинути, аби потім почати все спочатку. Радію, що хоча б брат почувається нормально. На початку війни я нервувала, і він почав наслідувати мене — лягали спати в одягу. Зараз Сергій спокійно займається своїми справами, вчиться і допомагає батькам по дому», — розповідає вона в розмові з Забороною.

Вікторія пояснює, що відчуває синдром відкладеного життя. Довгий час вона нічого не хотіла робити, іноді бачилася з друзями, шукала роботу. Нещодавно дівчина повернулася до Києва і тепер постійно нервує, що потрібно буде знову тікати додому. 

«Зараз ситуація трошки краща, я перестала так сильно моніторити новини. Волонтерила — перекладала на японську відео для «1+1». Потім вирішила все ж здійснити свою ціль і подала документи на навчання в японську приватну школу. Частково я змогла досягнути її через війну в Україні. Зараз набагато простіше з програмами, Японія активно допомагає у плані навчання та розвитку відносин між нашими країнами. Головне — пройти співбесіду. Але, якщо чесно, я б краще не їхала цього року — тільки б війни не було», — розповідає Вікторія.

Вікторія розповідає, що зараз чекає на офіційне підтвердження документів для вступу від навчального закладу. Дівчина підкреслює: вона ще до війни планувала своє майбутнє за кордоном, але збирається часто повертатися в Україну. Зараз вона хоче вчитися і влаштуватися так, аби мати змогу забрати сім’ю чи підтримувати її з-за кордону. «Мені, звісно, страшно їх тут залишати, — каже Вікторія. — Якщо буде можливість допомагати — буду. Зараз я викладаю, може, і потім вийде. У майбутньому хочу знову спокійно жити, бачитися з друзями та сім’єю. Про перспективи поки що складно говорити, бо поки все у підвішеному стані. Зараз така ситуація, що будь-якої миті можуть зателефонувати рідні та сказати, що нам з братом треба їхати з країни».

Що буде, якщо війна затягнеться?

На думку аналітикині, менеджерки аналітичного центру Cedos Юлії Назаренко, не всі евакуйовані зможуть повернутися в Україну. Насамперед все залежить від того, як довго триватиме війна. Що довше вона триватиме, то довше люди лишатимуться за кордоном. Звичайно, частина дітей і досі може продовжувати онлайн-навчання. Однак діти, які навчаються онлайн в Україні та очно в школі за кордоном, отримують додаткове навантаження, і це не є корисним.

«Є значний ризик, що діти, які вступили в Європі у школи та університети, мають невеликі шанси на повернення. Діти дуже швидко інтегруються в місцеві спільноти і можуть не повернутися в Україну ні після війни, ні за кілька років. Для України це не позитивна тенденція. Це втрата наукового потенціалу, втрата для ринку праці і втрата потенційних професіоналів. Можливо, в майбутньому для таких людей доведеться розробляти окремі програми реінтеграції, аби вони поверталися в Україну з-за кордону», — додає Назаренко. 

Доктор психологічних наук, терапевтка Олена Литвиненко вважає, що саме завдяки швидкій адаптації проблем з поверненням молоді до України не має бути. Однак важливо, аби батьки правильно налаштували дитину на перебування за кордоном та повернення додому.

«Насамперед батьки мають визначити, як виглядатиме майбутнє, а потім розповісти про це дитині. Якщо ви вирішили залишитися назавжди, поясніть це дитині. Якщо точно поїдете додому — теж. У всіх випадках важливо зрозуміло та чесно розповісти дитині про ситуацію. Звичайно, вона може чинити опір і бути проти якийсь час. Але це і є місія батьків — чітко окреслити ситуацію», — наголошує експертка.