Окупація схожа на хвилю води, яка затоплює землю під час потопу. Вода не доходить до всіх домівок одночасно: спочатку вона заливає дороги, а потім, тільки-но відчуває перепону на своєму шляху — домівку чи паркан, — починає підійматися, знаходить тріщини, щоб перелитися далі й захопити цілий будинок з усім його начинням.
Так сталося з третиною територій України в лютому 2022-го, коли Росія почала відкритий наступ. Немов вода під час прориву дамби, російські військові зайшли на танках у міста на півночі, сході та півдні країни, знищуючи все на своєму шляху.
Матеріал створила співзасновниця Заборони, директорка фундацій Daily Humanity й 2402 Foundation Катерина Сергацкова для журналу Mittelweg 36. Англомовну версію можна прочитати на Eurozine.
Російська пропаганда vs реальність
Коли розглядаєш кадри з перших днів захоплення українських міст, мимоволі проводиш аналогії з кінохронікою нацистської окупації України часів Другої світової. Більшість кадрів, які залишились у публічному доступі, демонструють містян, що вітають окупантів квітами й прапорами, розбирають газети та гуманітарну допомогу. Саме ці кадри використовувала пропаганда, щоби показати громадянам нацистської Німеччини й фашистських союзників, що місцеві жителі вітають окупацію.
У 2022 році російська пропаганда доклала чимало зусиль, аби так само показати своїм громадянам, що українці вітають війська окупантів. Проте реальність доводила протилежне: українці зустрічали російських військових палками, а не квітами, антиросійськими плакатами й криками: «Геть з української землі». Тому окупантам довелось обирати інші методи впливу на захоплені території.
Перший досвід окупації
Уперше українці стикнулися з окупацією 2014 року, коли російські війська зайняли півострів Крим, провели так званий референдум за приєднання до Росії (фактично анексували його) і встановили окупаційний режим.
Першою формальною ознакою цього режиму стали блокпости по Криму та на кордоні з материковою частиною України, де перевіряли документи усіх, хто пересувався по території. Доволі швидко на адміністративному кордоні з’явилися російські працівники ФСБ, які влаштовували перевірки. Якщо людина викликала в них підозру — наприклад, мала українську символіку чи була відома своєю патріотичною позицією щодо Криму й України, — її могли затримати чи арештувати. На самому півострові поширилася практика перевірок на вулицях: люди, які не мали офіційних знаків причетності до силових структур — як-от, наприклад, формування «Самооборона Криму», — могли затримати будь-кого, хто викликав у них підозру чи поводився не так, як заведено в ідеологічній рамці підтримки окупантів.
Невдовзі після анексії Криму почалися проросійські протести в Донецьку, Луганську й інших містах. Дехто з місцевих за підтримки російських політтехнологів і масштабної пропаганди волів від’єднатися від України й створити автономію чи доєднатися до Росії за прикладом Криму. Спочатку проукраїнськи налаштовані активні громадяни влаштовували масштабні акції, але ситуація швидко ескалувала. Силові структури в Донецьку й Луганську стали на бік сепаратистів. Це означало провал цивільного спротиву і початок спротиву військового.
Так розв’язалася війна між українськими силами оборони й сепаратистами, яких підтримували російські силові відомства. Так само як і в Криму, першою та головною ознакою окупації стало встановлення блокпостів у містах і по периметру територій, які контролювали сепаратисти, та спонтанні перевірки громадян на вулицях і в публічних місцях. Згодом почались арешти активістів, журналістів і місцевих авторитетів.
Щойно контроль над територією взяла сторона окупантів, активні проукраїнські місцеві жителі змушені були або виїхати заради власної безпеки, або залягти на дно, щоб вести підпільну діяльність. На арену вийшли ті, хто спромігся знайти в окупації можливості соціального підвищення та переваг.
Тимчасова окупація
З 2014 року Україна побачила три основні сценарії окупації. Перший — тимчасова окупація: тривала від кількох тижнів до кількох місяців. Він зазвичай передбачає інтенсивні бої на захопленій території, спротив і хаотичне окупаційне управління, яке часто супроводжується насиллям щодо місцевого населення.
Слов’янськ
Так було, наприклад, з містом Слов’янськ на Донеччині: там озброєні люди захопили владу у квітні 2014 року, коли в Донецьку ще тривали проукраїнські мітинги та протестні акції. Його зробили «столицею» так званої «Донецької народної республіки» і саме там зосередили всі адміністративні й військові сили.
За воєнні дії та частково управління містом відповідав співробітник ФСБ Росії та активний учасник руху істориків-реконструкторів Ігор Стрєлков-Гіркін, відомий також як один з винних у збитті малайзійського боїнга MH17 над Донецькою областю. Він установив на контрольованих ним територіях власні правила суду над місцевими жителями, які здійснили якесь порушення чи, на його думку, злочин. Найвищою карою був розстріл — і підлеглі Стрєлкова дійсно вбивали людей у рамках своїх окупаційних законів.
Окупація Слов’янська тривала три місяці. Протягом цього часу в місті були поширені насильницькі викрадення, побиття і вбивства. Насилля з успіхом використовували для залякування населення, аби стримувати громадянський спротив і підтримувати мобілізаційний ресурс. У липні 2014 року проросійські війська покинули Слов’янськ і остаточно захопили Донецьк, там встановили окупаційний режим, який діє досі.
Подібні події відбувалися і в тих містах, які були окуповані вже 2022 року.
Херсон та спротив
Мешканка Херсона Ганна Волковічер брала участь у волонтерському русі в окупації. Жінка розповідає, що на початку вторгнення містяни (вона серед них) майже щодня виходили на вулиці протестувати проти озброєних російських загарбників. Люди були впевнені, що так зможуть показати їм, що Херсону не потрібна Росія — і тоді окупанти підуть. «Ми були наївні», — зізнається Ганна.
Невдовзі окупанти почали залякувати місцевих активістів: приходили до них додому, проводили обшуки, арештовували. Сотні людей опинилися в тюрмах та підвалах, де їх били, катували, вибивали інформацію про співпрацю з українськими силовими відомствами та намагалися змусити перейти на бік Росії. Багато таких людей зникли безвісти або були потім знайдені мертвими.
«Людей, які протестували проти вторгнення Росії, ставало все менше і менше, а вони [росіяни] ставали все злішими й злішими, — згадує Ганна Волковічер. — А потім вони розстріляли демонстрацію: кидали шумові гранати, чоловіку продірявили ногу. Було вже небезпечно. Я зловила себе на тому, що ходжу по вулиці з опущеною головою. І мені стало огидно».
Окупантам необхідно було встановити повний контроль, і спротив українців не вписувався в ці плани. Тоді як російська пропаганда транслювала, як щасливі жителі Херсона чи Маріуполя радіють вторгненню Росії в їхні міста, звичайні неозброєні громадяни закидали російських військових камінням.
Для російського командування це виглядало як приниження. Необхідно було посилити контроль — і це мало важкі наслідки.
Наприклад, мешканка Херсона Катерина на умовах анонімності розповідала авторці тексту вже після звільнення міста, як снайпер убив її чоловіка. Він з дружиною і маленькою дитиною їхав автомобілем додому, але порушив комендантську годину: запізнювався на десять хвилин.
Того вечора окупанти навіть не намагалися зупинити машину і дізнатися, хто їде, а вирішили проблему пострілом у водія. Чоловік помер на місці, а дружина з дитиною дістали численні переломи — автомобіль врізався в стіну. Катерина намагалася встановити справедливість і подала заяву в поліцію за фактом убивства, але там їй сказали, що це може обернутися для неї серйозними наслідками. Врешті, вбивство чоловіка виставили як серцевий напад. Ніхто не збирався з’ясовувати, що насправді сталося.
Окупанти й колаборанти
Містами під час тимчасової окупації зазвичай керували російські прибульці за допомогою колаборантів. На співпрацю йшли переважно ті, хто вже роками виступав за проросійський шлях України, мав давні стосунки з російськими політиками та військовими й постачав інформацію. Коли, бувало, місцеві чиновники відмовлялись іти на колаборацію, тоді росіяни призначали випадкових людей. Наприклад, у Бердянську на півдні України заступником мера поставили двірника.
Окупацію, що почалася в лютому 2022 року, в Україні часто називають «новою». І її дійсно дещо відрізняє від окупації 2014-го: території захоплювали вже не місцеві за прикритою допомогою росіян, а безпосередньо російські кадрові військові та офіцери ФСБ. Тому вони ставилися до місцевих жителів набагато жорстокіше, ніж це могли б робити тутешні. Є багато свідчень про те, що росіяни навіть до своїх «колег»-колаборантів ставилися як до розхідного матеріалу. Наприклад, бійців «ДНР» та «ЛНР» відправляли на найбільш небезпечні ділянки фронту чи на найбрудніші завдання, на відміну від російських офіцерів.
Звинувачення місцевих у тероризмі
Ще одна відмінність від «старої» тимчасової окупації полягає в тому, що окупанти були вороже налаштовані до громадян і звідусіль очікували зради. Житель окупованого на початку повномасштабного вторгнення Мелітополя Олександр провів десять днів у тюрмі через те, що був підписаний на телеграм-канал проукраїнського місцевого видання. 40-літнього чоловіка зловили на вулиці, коли він дістав з кишені мобільний телефон, щоб подивитися новини. Зазвичай, згадує Олександр, він брав з собою інший телефон, на якому не було провокативної інформації. Таку звичку сформувала окупація: більшість активних людей, які так чи інакше чинили опір росіянам, ховали свої справжні девайси, комп’ютери чи записи вдома або у тайниках — на випадок обшуків.
Чоловіка звинуватили в тому, що він є терористом, який працює на Збройні сили України. Проте згодом відпустили, але забрали паспорт. Попри все, він зміг напівлегальними шляхами вибратися з окупації в Європу. Олександр розповідає, що в ув’язненні бачив багато таких «терористів», як він.
Тактична окупація
Трохи по-іншому ситуація складалась у містах, які російська армія захопила на початку вторгнення у 2022 році під час спроби взяти Київ, на півночі України. Окупантам потрібно було просунутися до ключової цілі. Тому захоплені міста використовували як тимчасовий ресурс, потрібний для створення командних пунктів, розвідки, ведення бойових дій та постачання зброї, амуніції і їжі. Через брак власних ресурсів вони були змушені користуватися цивільною інфраструктурою для своїх потреб: жили в школах і училищах, часто займали приватні будинки та квартири.
Але для того, щоб отримати бажане, окупанти мусили мати місцевих колаборантів чи силою примушувати лідерів громад до співпраці.
З цим тут були проблеми. Як продемонстрували численні розслідування, перед вторгненням російська влада спиралася на дані своєї розвідки й колаборантів серед українських депутатів та силовиків, які обіцяли влаштувати усе на місцях. Проте багато хто відмовився від таких обіцянок.
Там, де окупанти розуміли, що підтримки на місці немає, вони використовували тактику «м’якої сили». Наприклад, голова Ріпкинської громади, яка розташована близько до кордону з Білоруссю, Сергій Гарус розповідав, що на початку вторгнення до нього прийшли російські командири разом з білоруськими військовими домовлятися про спільні дії щодо їжі, води та інших критичних речей. «Коли ми сказали, що вони нам тут не потрібні, що ми без них розберемося й організуємося, командир Росгвардії відповів: “Тоді ми вас до Білорусі приєднаємо, раз у вас усе є”», — згадував Гарус.
Окупанти вмовили його не опиратися окупації обіцянками, що ця територія потрібна їм лише тимчасово і що вони не будуть чіпати місцеве населення. А ті, хто не хотів сидіти тихо, опинялися в катівнях, які нашвидкуруч облаштували окупанти — часто в приміщеннях шкіл, підвалах адміністративних будівель та гуртожитках. Саме так десятки українців пройшли через тортури в Бучі, Ірпені й інших містечках на півночі Київської та Чернігівської областей. Багато людей загинули через те, що активно опирались окупантам, підтримували українських військових або як волонтери допомагали місцевим жителям з доставкою їжі та евакуацією — російські військові позбувалися їх, аби не мати зайвих проблем там, де тривали активні бойові чи розвідувальні дії.
Тактична окупація також супроводжувалася масовим мародерством і сексуальним насильством. Відомо, що під час окупації містечок навколо Києва росіяни зґвалтували десятки жінок, чоловіків і навіть дітей. Це не випадково: правозахисники називають сексуальне насильство частиною російської тактики ведення війни, щоб залякати місцеве населення і знизити мотивацію до спротиву в короткій та довгостроковій перспективі.
Мародерство також стало візитівкою окупантів під час облоги Києва. Через проблеми з постачанням їжі, одягу й інших критично важливих речей російські військові в перші ж дні вторгнення розтрощили місцеві магазини та позабирали в людей з житла продукти й побутову техніку. А коли війська відходили назад наприкінці березня 2022-го, вони забрали з собою мікрохвильовки, пральні машини та одяг з помешкань українців, техніку зі шкіл і інститутів, апаратуру з лікарень. У деяких домівках окупанти залишили написи як знак своєї присутності. «Sorri, это приказ» — вималювали вони на паркані приватного будинку. В той же період один російський солдат зробив селфі на Polaroid, який вкрав у помешканні громадян в Ірпені, і випадково залишив свою фотографію. Багатьох окупантів вдалось ідентифікувати завдяки тому, що вони пограбували місцевих жителів.
Інтегрована окупація
Частина Донецької та Луганської областей і півострів Крим перебувають в окупації майже десять років. Життя в цих регіонах радикально відрізняється від того, що було за часів України, та від ситуації, в якій розташовані міста, окуповані 2022 року. Тривала окупація повністю змінює спосіб буття й мислення.
Коли настає точка неповернення? Деякі психологи, які досліджують соціальну психологію в умовах окупації, вважають, що для того, аби «звикнути» до окупації та змінити мислення й поведінку, потрібно приблизно два роки. За цей час у мешканців можуть кардинально змінитися звички, реакції та розуміння навколишньої ситуації. Але для цих змін потрібні кардинально нові умови.
Для Донецька такими умовами, імовірно, були Мінські угоди від лютого 2015 року, підписані учасниками Тристоронньої контактної групи. У цей момент точилися запеклі бої під Дебальцевим — містом на перетині Донецької та Луганської областей, яке є найважливішим інфраструктурним вузлом цілого регіону. Після його окупації стало зрозуміло, що відбитися та повернути окуповані території вже майже неможливо — значна перевага була на російському боці.
Зміна інфраструктури — це запобіжник тривалої окупації. За місяць до підписання домовленостей у Мінську українські потяги припинили пряме сполучення з Луганськом, Донецьком і Сімферополем. Потяги сполучали Київ з окупованими містами й дозволяли громадянам вільно пересуватися поділеними територіями. В той же період з’явилися постійні КПП, де почали працювати українські прикордонники. Вони фіксували, хто з українських громадян прямує на окуповані території чи на підконтрольні Україні території — і ті мали отримувати спеціальні дозволи. Тоді ж кордони окупації на Донбасі та в Криму закріпились і трималися майже незмінними до вторгнення 2022 року.
Фіксування кордонів окупації означало не тільки новий рівень контролю над пересуванням громадян, а й усвідомлення, що відтепер окупація є не тимчасовим явищем з невизначеним строком дії, а цілком постійною константою. Крім того, почали змінюватися побутові умови: замість українських продуктів на поличках магазинів з’являлися російські, замість українського бензину — російський, замість українських транспортних компаній — місцеві й російські. Ті підприємства чи державні установи, які працювали в регіоні, або переїхали в українські міста, або перереєструвалися на окупованій території. Увесь ринок почав перерозподілятися на нові рейки.
Те саме відбувалося й у Криму, але з важливим нюансом: на відміну від Донбасу, півострів одразу «увійшов до складу» Російської Федерації, і місцеві громадяни почали отримувати російські паспорти. Без нових документів проводити будь-яку активність — наприклад, легально працювати чи вести свій бізнес — стало неможливо.
Керівництво окупованих територій обирали за тим самим принципом, що й у тимчасовому сценарії: до влади приходили ті, хто вже давно співпрацював з Росією, та ті, хто зміг себе проявити під час періоду протестів і підготовки захоплення. У Криму головним став Сергій Аксьонов — маргінальний політик, який керував партією «Русское единство» («Російська єдність»), у Донецьку — Олександр Пушилін, який раніше займався фінансовими пірамідами.
З часом відбувалась інтеграція українських міст в умови постійної окупації і почалась друга хвиля вимушеної міграції (перша сталась ще 2014 року переважно через обстріли й переслідування): мешканці, які не хотіли сплачувати податки окупантам, співпрацювати з ними у квазідержавних установах чи відправляти дітей в університети, які більшість високопрофесійних викладачів покинула, виїжджали на контрольовані Києвом території. Але багато людей з різних причин залишалися.
Сформувався стереотип про мешканців окупованих територій як про тих, хто не має проукраїнських поглядів і обрав так звані «республіки» або Росію своїм новим домом, хоча насправді в інтегрованій окупації лишається чимало проукраїнські налаштованих людей. Врешті, у людей, які жили або були зареєстровані в окупації, забрали деякі права: наприклад, вимушеним переселенцям потрібно було додатково доводити державним установам чи банкам, що вони постійно проживають на території, підконтрольній Україні, і не сплачують податків окупантам. Глибока окупація поглиблювала — і продовжує поглиблювати — підозри до місцевого населення з обох боків, — та робить прірву між суспільствами все більшою.
Повсякденне життя в умовах російської окупації
Якою є головна мета окупації? З початку вторгнення у 2022 році російська влада заявила, що проводить «спеціальну операцію з денацифікації та демілітаризації» України, що в різних випадках означало різне. Наприклад, у заявах керівників Росії неодноразово звучало, що їм потрібно змінити керівництво України, яке буде виконувати волю російської влади. Однак найбільш успішною виявилась окупація півдня і сходу країни, які межують з Росією: через пів року після вторгнення там провели так звані «референдуми про приєднання до складу Російської Федерації», що ніяк не вписувалось у концепцію зміни влади в Києві. Очевидно, це потрібно було для військових та економічних цілей: окупанти зайняли позиції в Чорному й Азовському морях і отримали суттєві важелі впливу на міжнародній арені, до того ж об’єднали ті території, які були окуповані ще у 2014 році.
Що успішніший контроль над захопленим регіоном, то більше переваг отримує держава у війні проти сусіда. Важливу роль у встановленні контролю відіграє підпорядкування населення завданням окупантів. На півночі України росіянам потрібно було передусім розгорнути командні пункти й отримати доступ до базових речей якомога швидше. І водночас не потрібно було «обробляти» населення пропагандою або шукати найбільш обізнаних чи досвідчених колаборантів. Більшість ресурсів вони швидко отримували силою.
У ситуації тимчасової окупації на півдні та сході, коли території були завойовані швидко і майже без втрат та було зрозуміло, що військове командування закріпилось на місцях, у хід швидко йшла машина пропаганди. Окупантам потрібно було залучити місцеве населення на свій бік, аби економіка та інфраструктура продовжували працювати на користь загарбників.
Співробітник Державної служби з надзвичайних ситуацій у Херсоні Володимир Сафонов розповідав, що окупанти прийшли в управління служби в перші дні вторгнення та запропонували співпрацю. Можна було відмовитися, але в такому випадку пропозиція переходила до молодших чинів, які мали менше досвіду, але більше мотивації працювати на ворога — це передбачало кар’єрне зростання, більші гроші й можливість подальшого просування.
Також значною мотивацією для багатьох було те, що якби вони не зголосилися співпрацювати, місто ризикувало залишитися без служби порятунку, а значить, могли загинути люди. Такі самі процеси відбувались і в лікарнях, аптеках та інших установах, які відіграють значну роль у житті містян. Лікарі залишались в окупації, аби допомагати співгромадянам, навіть ризикуючи потрапити після деокупації під дію закону про колабораціонізм.
Евакуація з окупації
Це ж мотивувало і простих громадян з проукраїнською позицією. Ганна Волковічер розповідає, що вони разом з іншими волонтерами вирішили не евакуйовуватися з Херсона: їхня присутність була критично важлива для вразливих верств населення. Через окупацію багато людей лишились без роботи й заробітку, а мами-одиначки, пенсіонери та люди з інвалідністю — без фінансової та соціальної підтримки. Окупанти такими людьми не опікувались.
Однією з ключових проблем була медицина і ліки. Росіяни не допускали на окуповані території українські вантажівки з продуктами, фармацевтикою та взагалі відмовлялися приймати гуманітарну допомогу з українського боку. У південні та східні регіони, які мають кордон з Росією та з окупованим Кримом, вони налагодили постачання власної продукції та гуманітарки. Проте волонтерка розповідає, що російські ліки стали проблемою: більшість таблеток — поганої якості, деякі не відповідають запитам пацієнтів та рецептам, а частини ліків узагалі не було на російському ринку через власні заборони та закони, створені для заміни санкційних товарів на ліки місцевого виробництва. «Багато таблеток просто не дають ефекту: наприклад, таблетка проти тиску — як товчена крейда, ламається і розсипається», — розповідає Ганна Волковічер.
Гуманітарна допомога
Важливою складовою окупації в регіонах з тимчасовим сценарієм є гуманітарна допомога. Механізм роздавання продуктових наборів, одягу, медикаментів та інших критично важливих речей активно використовують для того, щоб знизити градус невдоволення місцевого населення та водночас отримати гарну картинку для пропагандистського мовлення.
Мешканці Маріуполя розповідали, як під час облоги міста в березні — квітні 2022-го у житлові будинки приїжджали російські чиновники, політики та волонтери й роздавали хліб, чай і шоколад, а разом з цим — пропагандистські газети, у яких описували, як гарно живеться за російської влади. Роздавання гуманітарної допомоги завжди супроводжувалась відео- чи фотозйомкою, а разом з волонтерами був співробітник пропагандистського видання або пресслужби.
Пропагандистська робота
Окупація потребувала пропаганди, аби знизити соціальну напругу, заперечити воєнні злочини, виправдати інтервенцію і створити символи майбутнього. «Росія тут назавжди» — так звучав найпоширеніший лозунг російської пропаганди, і для того, щоб йому відповідати, треба було докладати зусиль у всіх гуманітарних сферах: від мас-медіа до шкільних підручників.
Механізми пропагандистської роботи з населенням в окупації росіяни відпрацювали ще у 2014–2015 роках в Криму і на Донбасі. Окупанти створювали департамент інформації, який продукував пропагандистські матеріали для місцевої преси, а наявні видання переводили на службу «державі». У Донецьку, наприклад, 2014 року місцеві телеканали майже одразу перейшли під контроль «деенерівців». Під час вторгнення у 2022-му російські військові намагалися в перші ж дні захопити телевежі, які транслювали українські телеканали, і місцеві відділення державних ЗМІ, а там, де не могли цього зробити, обстрілювали або блокували сигнал, аби перекрити населенню доступ до інформації ззовні. У Маріуполі росіяни повністю захопили місто після тривалих боїв і знищення тисяч жителів, потім зробили пересувну трансляцію російського телебачення, яке розповідало маріупольцям, що інші українські міста здалися і перейшли під контроль Росії.
Окупанти клеїли плакати й малювали графіті зі своїми лозунгами по вулицях міст, у такий спосіб прокламуючи свою присутність у просторі так, щоб її неможливо було не помітити. Якщо російських прапорів на будівлі місцевої адміністрації у центрі міста звичайні жителі могли б і не зауважити, то величезні білборди можна було розмістити всюди. Можливо, тому одним з перших символів визволення українських міст під час контрнаступу став зрив плакатів з цими пропагандистськими лозунгами, а зображення, як українські військові віддирають банер «Росія тут назавжди», увійшло в українську жартівну культуру.
«Виховна» робота
Тимчасовий та інтегрований сценарії окупації передбачають також «виховну» роботу з населенням на інституційному рівні. Після того, як окупанти закріпилися у містах на сході й півдні у 2022 році, вони почали змінювати освітню програму за прикладом Донбасу. Наприклад, у «республіках» замість історії України викладають «історію рідного краю», де розповідають історію Донбасу без згадування України як держави. Різниця лише в тому, що кілька років після початку окупації Донбасу й Криму вчителі в школах і університетах могли викладати українську та українською, але у 2022-му українська мова стала «мовою ворога» — і викладати нею стало небезпечно для вчителів.
Водночас росіяни почали завозити на окуповані території своїх педагогів, тому що багато українських шкіл закрилось, а вчителі евакуювалися. Проте російські викладачі стикнулися з тим, що багато школярів на півдні не знали російської мови й не могли спілкувати російською. Картинка, яку намагалась намалювати російська пропаганда, постійно руйнувалася через безліч дрібниць.
Чого вчить окупація
В окупації можливо навчитися жити, залишатися хорошою людиною і навіть захищати свої цінності, але це потребує набагато більших зусиль та обережності, аніж можна собі уявити. Навіть в авторитарній державі, можливо, жити легше й безпечніше, аніж на тимчасово захопленій території. Окупаційний режим формує ситуацію, в якій місцева влада підпорядковується військовому командуванню й ухвалює рішення, які допомагають конкретним завданням, і населення в цьому рівнянні — це розхідний матеріал, у якого немає прав.
Під час окупації півночі України місцеві жителі наводили українську армію на російські колони, робили засідки й власноруч брали в полон солдатів. Жителі міст і селищ виходили з вилами проти російських танків та закидали їх камінням. Рівень спротиву був дуже високий. Наприклад, у Чернігівській області росіяни прийшли додому до чоловіка, який керував асоціацією мисливців у районі й мав контакти усіх людей, які володіли мисливською зброєю. Він підірвав гранату, якою вбив кількох окупантів — і загинув сам. Такою була ціна спротиву.
На півдні й сході країни діє підпілля, яке влаштовує підриви військових баз та автомобілів ватажків окупантів, робить замахи на російських командирів і колаборантів. Партизани називають цей рух «жовтою стрічкою». Багато мешканців окупованих регіонів після деокупації зізнавалися, що допомагали українській армії наводити зброю на російські об’єкти. Траплялося навіть, що громадяни наводили вогонь навіть на свої склади, які опинилися під контролем армії РФ, аби українська армія могла їх знищити. Така самовідданість могла мати фатальні наслідки — і в багатьох випадках мала.
Безробітна Лілія демонструє свій будинок, де стоїть по щиколотку води, одразу після підриву російською армією Каховської гідроелектростанції в червні 2023-го. Вона прожила в цьому будинку весь час протягом дев’яти місяців, поки під окупацією перебувала Снігурівка. Більшість домівок, зокрема її, постраждали від обстрілів, і після деокупації жінка зробила капітальний ремонт. Її чоловік загинув у лавах захисників під час контрнаступу, вона лишилась без роботи з двома дітьми. Через підрив Каховської ГЕС Лілія зосталася без дому і перспектив на покращення. Вона зізнається, що втратила віру і не знає, як жити далі, бо окупація зламала її життя й життя усіх навколо, позбавила відчуття можливості майбутнього.
Окупація руйнує суспільства і шкодить людським життям, навіть якщо вони підтримують загарбників, бо такий стан помітно знижує якість життя і обмежує права і можливості людини. Що довше триває цей стан, то важче потім повертати суспільство у стан норми. Окупація залишає по собі розруйновані будівлі, розламані сім’ї та розірвані зв’язки між сусідами. Найбільше від цього страждають уразливі групи: діти, старші люди й люди з інвалідністю.
Окупація схожа на хвилю води, яка затоплює землі під час потопу. Вода просочується усюди, де тільки може дістатися. А коли відступає, то залишає по собі сліди, яких неможливо позбутися. Будинок разом з меблями й речами стає сирим, втрачає роль надійного укриття для людини. До життя в окупації можна пристосуватися, хай як це нестерпно. Але це змінює людину назавжди.