Чи є в храмі мистецтва місце для цензури? Колонка Кіндер Альбум

Вранці 13 лютого невідомі напали на Львівський мистецький центр, де в той час проходила виставка українського художника Давида Чічкана. Нападники з прихованими обличчями, зокрема, вимагали закрити експозицію та зірвали веселковий прапор, що висів у гардеробі. Для Львова подібний випадок агресивної реакції на мистецтво не перший, але чому це взагалі відбувається? На прохання Заборони львівська художниця Кіндер Альбум розмірковує про причини і наслідки.

У Львові в мене була єдина персональна виставка — перша і остання — в галереї «Дзиґа» у 2013 році. Передбачаючи негативну реакцію деяких відвідувачів, я залишила на виставці фломастери й альбомні аркуші. Так я отримувала фідбек: просто на тих аркушах мені лишали скарги і коментарі. Зрештою все пройшло без інцидентів. Хіба що невідомі вкрали три листи графіки, і галерея жодним чином не компенсувала мені це.

Ще двічі я робила у Львові стріт-арт проєкти.

Перший — серія малюнків про громадський транспорт. Я зробила постери і наклеїла їх вночі на трамвайних зупинках. Найстійкіші провисіли від сили добу — зазвичай їх здирали зранку люди, які чекали на трамвай.

Другий — стікери на фасадах будинків. Зображення на них так чи інакше торкалися теми сексу. Вони також провисіли дуже недовго: цим одразу ж зайнялись комунальні служби.

В принципі це весь мій досвід мистецьких проєктів у рідному місті.

Чому так? 

Тому що у Львові мало інституцій та галерей, які займаються сучасним мистецтвом. Тому що наразі моє мистецтво потребує безпечного середовища і роз’яснювальної роботи для певного кола глядачів.

А тепер — деякі замальовки з мистецького життя Львова.

У жовтні 2021 року на груповій виставці в Палаці Мистецтв з експозиції вилучають роботи художника Олега Сусленка, на які нібито поскаржилися відвідувачі. На живописних полотнах, за словами адміністрації Палацу Мистецтв, діти прочитали англійською непристойні фрази. Про те, що їх вилучили, художник дізнається випадково: одного дня він просто прийде на виставку і не побачить своїх робіт.

В січні 2022 року відвідувачка Львівського мистецького центру на гарячій лінії Львова скаржиться на художній зін «Грішниця» (де надруковані й мої роботи). Вона хотіла, щоби цей журнал забрали з приміщення мистецького центру, бо, на її думку, це порнографія (хоча є юридичний висновок про те, що журнал не містить порнографічних матеріалів). За однією скаргою йдуть інші, за ними — пости в соцмережах, місцевий священник отець Юстин Бойко присвячує «Грішниці» прямий ефір у фейсбуці, і дискусія переростає у затяжний сеанс у сексолога для цілого міста.

В лютому 2022 року Давид Чічкан відкриває персональну виставку у Львівському мистецькому центрі. Згодом до центру приходять люди у балаклавах, які навіть не дивилися виставку, проте одразу починають висловлювати обурення особистістю та ідеями художника. Вони вимагають закрити експозицію, крадуть ЛГБТ-прапор, що висів у гардеробі, поводяться агресивно й обклеюють все флаєрами з посиланням на статтю про минулі роботи Чічкана та виставку «Перший львівський квір» Яни Бачинської.

У травні 2021 року, коли у Львівському мистецькому центрі показували «Перший львівський квір», жодних нападів не було. Лише сусіди постійно зривали плакат, який висів на стіні Центру — не подобалося слово «квір». Тепер, після виставки Чічкана, його вороги згадали про Яну та її провокаційні акції.

Аби зрозуміти, чому кожна виставка Давида закінчується нападами людей із прихованими обличчями, яких називають «ультраправими», потрібно проводити окреме розслідування. Натомість я хочу поєднати всі ці випадки й поставити питання: WTF???

Що відбувається? Чому роботи знімають, виставки закривають, ЛГБТ-прапори крадуть, а в художніх журналах вишукують порнографію? 

Хіба у храмі мистецтва є місце для цензури? Хіба художник має боятися виставляти свої роботи через погрози або побоювання, що їх знищать?

Я сама працюю з провокативним мистецтвом, я добре знаю, для чого воно існує, як воно працює, і вірю в його силу. Так от: я вважаю, що художник має право на будь-яке художнє висловлювання, і це висловлювання створене для дискусій, роздумів та діалогу. Не може культурна, освічена людина зняти роботи без дозволу художника чи прийти у балаклаві й агресивно, з погрозами вимагати закрити виставку. Мені особисто не подобається більшість робіт, які присутні у художньому полі, але я дуже рада, що вони є, що художники думають, шукають, створюють, виставляють, і таким чином суспільство рухається вперед. Бо сила візуального мистецтва у тому, що неможливо сказати словами — лише Образами. 

Які ми маємо цивілізовані шляхи вираження свого незадоволення чиїмось мистецтвом?

Найпоширеніша претензія глядачів, які залишились незадоволеними побаченим на виставці, — це гучний вирок «Це не мистецтво!». Але ж переважна більшість не заглиблювалася в питання, що є мистецтвом. Тому кожен має своє уявлення, яким це «справжнє мистецтво» має бути. Натомість «немистецтвом» вважають такі твори, які не подобаються або незрозумілі.

Якщо твір несе мистецьку функцію, значить, це мистецтво. Мистецьких функцій багато, і, окрім естетичної, є ще соціальна, яка ідейно впливає на суспільство, змінюючи його. Саме тому воно знаходить відгук у глядача: позитивний чи негативний. І головне — якщо художник стверджує, що це мистецтво, значить, це є мистецтво.

Чи має мистецтво бути політичним, аполітичним, пропагандистським чи соціально-критичним?

Мистецтво має право бути будь-яким. Історія знає багато політичних художників, таких як Дієго Рівера, Ай Вейвей, Бенксі, Pussy Riot та інші.

Мистецтво — це простір свободи. Захищаючи цей простір від цензури й нападів, ми водночас розширюємо його. Можливо, колись вся Україна стане територією свободи, територією вільних, толерантних, неупереджених людей, які сідають говорити і слухають один одного.