За нашу і вашу свободу. Як білоруси воюють за Україну | Заборона
Читаєте зараз
За нашу і вашу свободу. Як білоруси воюють за Україну

За нашу і вашу свободу. Як білоруси воюють за Україну

Із часів війни в Афганістані білоруси не брали масової участі у бойових діях. На Донбасі вони стали третьою за чисельністю національною групою бійців після українців та росіян. За білоруськими законами, як добровольці, так і ті білоруси, що воюють на боці проросійських бойовиків, однаково є найманцями, на яких вдома чекає покарання. Журналіст Заборони Самуїл Проскуряков дізнався, що спонукало громадян Білорусі їхати в Україну і чому «нейтралітет» білоруської влади діє в інтересах Росії.


Дмитро Палойка родом із Барановичів Брестської області. До війни працював на пітерську фірму, їздив у тривалі відрядження в Росію. Роботу на батьківщині не міг знайти через політичні переслідування: Дмитро був опозиційним активістом. Після анексії Криму чоловік зрозумів, що насувається війна.

«Деякі знайомі і друзі у Росії здогадувалися, навіть говорили: не здумай їхати на війну, – розповідає Забороні Палойка. – Типу там «хохли, Бандера і фашисти», все у такому дусі. Звільнився, розрахували – і поїхав до Білорусі зібрати речі».

Фото з особистих архівів героїв тексту

Звідти Дмитро телефонував українським військкоматам, але вони брали виключно громадян України. Тим часом тодішній комбат Семен Семенченко закликав іноземних добровольців вступати до лав новоствореного батальйону «Донбас».

Від початку літа 2014 року Палойка чергував на блокпостах, виїжджав на спецоперації в Слов’янському, Артемівському (з 2016 року перейменований у Бахмутський) та Мар’їнському районах Донецької області. У складі штурмової роти брав Попасну та Лисичанськ Луганської області. Під час боїв отримав легке поранення лівої руки. В Кураховому (Донецька область), яке він разом із іншими бійцями патрулював, Дмитро знайшов наречену – Віту Іванову, що працювала вчителькою музики.  

«Мені початково подобалась ідея Балто-Чорноморського союзу, і я не бачив між нами [білорусами і українцями] великої різниці. Білорусь, Україна, Польща історично і культурно близькі, і мови схожі. Коли почався Майдан, я дуже переживав. Ну, а коли почалася російська агресія проти України – вважав своїм обов’язком допомогти».

Фото: Ольга Іващенко

У грудні 2014-го доброволець вирішив переїхати в Україну остаточно. Дав оголошення про продаж своєї квартири у Барановичах, яку придбав на зароблені у Росії гроші. Коли відгукнулися покупці, Дмитро поїхав на батьківщину. Але сталося те, чого він не очікував.

Ізолятор КДБ

На вокзалі рідного міста ексбійця «Донбасу» затримали працівники КДБ Білорусі. За словами білоруського добровольця, його здав брат, який хотів привласнити спільну квартиру, що дісталася від рідного батька Дмитра. Силовики тримали добровольця в ізоляторі 10 днів, а потім заборонили виїжджати з країни.

Працівники КДБ психологічно тиснули на Дмитра. Допитували про участь у війні та про інших білорусів-добровольців. Чоловік вдавав, що лише їздив до дівчини і планує одружитися.

«Тоді вони почали погрожувати, що я більше ніколи не повернуся в Україну, а якщо дівчина приїде до мене в Білорусь – посадять і її».

Один із працівників КДБ, каже він, видаючи себе за родича Палойки, телефонував Віті, аби дізнатися, чи воював її наречений на сході України. Але дівчина нічого не розповіла. Доказів було мало, тож добровольця відпустили. В квітні 2015 року Дмитро із Вітою одружилися в Білорусі, що дало змогу зняти заборону на виїзд і повернутися в Україну.

Фото: Ольга Іващенко

«Коли дозволили служити іноземцям, я пішов і домігся військового квитка. Ніхто не хотів цим займатися. Мені допоміг командир взводу на той момент [це був В’ячеслав «Філін» Власенко, полковник Збройних сил України, командир 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» з 2015 року Заборона]. Потім отримав учасника бойових дій, адже закон це дозволяв».

«Прикро, коли ти ризикуєш життям, а цього не помічають»

Іноді звитяги іноземних добровольців на Донбасі залишаються непоміченими. У липні 2019 року командир 24-ї окремої механізованої бригади наказав підготувати документи для нагородження вже молодшого сержанта Дмитра Палойки орденом за мужність третього ступеня. Білорус зрадів такій перспективі, адже нагорода мала б пришвидшити набуття українського громадянства. 

Напередодні Палойка під прицілом ворожого снайпера відтягнув в укриття і надав першу медичну допомогу важко пораненому солдату Олександру Шаровському, поки охоплений панікою старший лейтенант Олег Константінов на позивний «Француз» бездієво лежав на землі. 

Потрібні для нагородження документи зібрали, але звістка про орден не надходила. Коли білорус звернувся до військкомату, виявилося, що, зі слів старшого лейтенанта Константінова, саме він відтягнув Шаровського у безпечне місце, а Палойка лише «надав першу медичну допомогу».

Фото з особистих архівів героїв тексту

«Чи отримав хтось у підсумку нагороду, мені невідомо, я тоді вже пішов із армії, – каже Палойка. – Але ситуація засмучує. Прикро, коли ти ризикуєш життям, а цього не помічають. Це точно не мотивує інших на подвиги».  

Версію білоруса підтвердив Забороні врятований Олександр Шаровський. «Усі дії щодо моєї евакуації проводив Діма, адже офіцер, який був із нами, мабуть, злякався, або у нього були якісь інші проблеми, – каже він. – Але він залишив мене на поле бою, ліг у посадці і просто плакав».

За словами Олександра, старший лейтенант Константінов підробив документи і почав гальмувати справу. «Доходило до того, що він погрожував мені в’язницею, якщо буду далі добиватися правди», – каже Шаровський.

Палойка все ще не полишає надії здобути орден.

Після виходу тексту, з редакцією Заборони зв’язався старший лейтенант Константінов. Він підтвердив версію Палойки і Шаровського про те, що саме білорус відтягнув пораненого солдата в укриття і надав першу медичну допомогу.

“Неправдою є те, що я нібито злякався і плакав. Це токсична брехня, яка кидає тінь на офіцера Збройних Сил України”, – пояснив Забороні військовий.

За словами старшого лейтенанта, він дотримувався інструкцій – впав на землю і викликав підкріплення, а Дмитро Палойка був поряд із Шаровським, тому зміг його відтягнути. “Тут він молодець – я з цим не сперечаюся”.

Старший лейтенант дивується, як взагалі Шаровський міг розгледіти його обличчя, якщо був напівнепритомним. Слова пораненного вважає помстою за муштру та неодноразові дисциплінарні стягнення. Сам Шаровський підтвердив, що до інциденту мав проблеми із дисципліною, однак переконує, що це ніяк не вплинуло на його свідчення. 

Константінов також зазначив, що не підробив жодного документа. Військовий не знає, чому в розслідуванні Міноборони, копії якого надали Забороні Шаровський і Палойка, зазначено, що, зі слів старшого лейтенанта, саме він відтягнув Шаровського разом з Палойкою. Офіцер стверджує, що у довідці про обставини такого не писав. 

«Невідомо, через скільки ти станеш сєпаром»

Наприкінці 2019 року контракт Палойки із ЗСУ закінчився. 7 квітня 2020 року ексдоброволець одержав український паспорт. Вже у червні 2020 року він завітав до ставки 79-ї бригади у Кураховому. Хотів підписати новий контракт на пів року, але, каже, йому відмовили зі словами: «У вас тут чи не всі сєпари. Якщо ми тебе візьмемо, то невідомо, через скільки ти станеш сєпаром».

Фото: Ольга Іващенко

Зараз Дмитро намагається знайти роботу в Кураховому, де живе з дружиною. Є варіант, каже він, працювати у судовій охороні. Екс-доброволець все ще сподівається отримати зароблену в бою нагороду. Згадуючи Білорусь, Дмитро зізнається, що сумує за природою, лісом, грибами й ягодами.

«Майбутнє, [яке б хотів для Білорусі], – рівень життя як у Польщі чи Литві. Демократія, європейські цінності, дотримання прав людини. Гарного президента і чесно обраний парламент. Історичні національні цінності щоб пам’ятали завжди».

Техніку списати важче, ніж людей

Білоруський доброволець Кастусь родом із Несвіжа, що в Мінській області. Його позивний відсилає до національного героя Білорусі Кастуся Калиновського, одного з керівників Січневого повстання проти Російської імперії у другій половині XIX століття.

Фото з особистих архівів героїв тексту

Доброволець пригадує, що коли розпочався Майдан, в інформаційному просторі Білорусі домінувала російська пропаганда. Він відчував фальшивість наративів про державний переворот і фашистів, тому почав шукати альтернативні джерела інформації про події в Україні. Стежачи за новинами, зростало бажання приїхати на допомогу, «але вдома родина, робота, мільйон справ – паркан поставити, сарай добудувати, ремонт зробити».

«Зрештою прийшов до висновку, що себе не обманеш. Я не міг далі лишатися осторонь. Якщо ми не допоможемо одне одному в боротьбі з путінською навалою, нас просто зжеруть по-одному». 

Читайте також
стан

14 жовтня 2016 року Кастусь прибув до Києва, а за два дні опинився у Мар’їнці.

Родина не підтримала добровольця. З колишньою дружиною Кастусь практично не спілкується. Раз на два-три місяці телефонує мамі та доньці. Частіше не може, оскільки побоюється переслідувань рідних білоруським КДБ, «там же навіть SIM-картки прив’язані до паспорта».

Фото з особистих архівів героїв тексту

На фронті Кастусь був навідником–оператором бойової машини піхоти (БМП), «але техніку на нульовку [фронт, передова – прим. Заборона] ніхто особливо не посилає, тому брав автомат, гранатомет. На жаль, з радянських часів повелося, що техніку списати важче, ніж людей».

Дай паспорт

Білорус пішов із фронту 1 липня 2020 року і переїхав у Дніпро. Тут живе його наречена, з якою Кастусь познайомився у фейсбуці. Одружитися не можуть, оскільки ексдоброволець втратив паспорт на Донбасі. З документів лишилися лише військовий квиток і водійське посвідчення. Кастусь звертався до Державної міграційної служби у надії отримати український паспорт замість втраченого білоруського.

«У ДМСУ мені кажуть: дай паспорт. А я відповідаю, що він втрачений. Що робити? Вони там щось вичитали і дізналися, що можна без паспорта. Але потрібна посвідка на тимчасове проживання в Україні. Я пояснив, що служив у ЗСУ – мені посвідка не потрібна. І вони мені кажуть: «Виходить, що три роки ви незаконно перебували в Україні». Якби стояв, можливо, і впав би».

Фото: Ольга Іващенко

Коло замкнулося. Посвідку не можуть дати, оскільки немає білоруського паспорта. Новий український паспорт доброволець не може отримати, оскільки немає посвідки. Водночас міграційна служба, за словами Кастуся, має завірені нотаріусом копії паспорта, «але ж це треба піднімати справу, морочитися, працювати». Доброволець звернувся до Міністерства у справах ветеранів і сподівається, що там йому допоможуть.

«Якщо Росія скористається моментом і вторгнеться в Білорусь – ми всі поїдемо захищати батьківщину. Я знаю багатьох українських хлопців, які вчинять так само, бо ворог у нас один. А вусатий тарган [Олександр Лукашенко – прим. Заборони] однозначно має піти».

Проросійський нейтралітет

За словами Ігоря Ілляша, співавтора книжки «Білоруський Донбас» про роль білорусів у війні на сході України, поширена думка, що білоруські силовики однаково переслідують як добровольців, так і бойовиків псевдореспублік на сході України. Практика розійшлася з публічними деклараціями Олександра Лукашенка та силовиків: насправді спецслужби Білорусі переслідували проукраїнських добровольців, але поблажливо ставилися до проросійських бойовиків. Останнім, каже він, дозволяли спокійно приїжджати додому з Донбасу, відпочивати, змінювати документи, спілкуватися з журналістами – і знову повертатися на війну.

Ігор Ільяш. Фото з особистих архівів героїв тексту

«Немає жодного випадку, коли б людина, що засвітилась у публічному просторі як учасник війни на Донбасі на боці України, не наразилася на переслідування в Білорусі, – пояснив Забороні білоруський журналіст. – І навпаки: відомі десятки випадків, коли бойовики демонстративно заявляли про свою участь у війні на боці «ЛДНР» і навіть розповідали про це пресі, аж до того, які гроші вони за це отримували і як убивали людей, – і при цьому продовжували спокійно жити у Білорусі».

Рівновіддалений нейтралітет Білорусі в конфлікті на сході України – ще один міф, каже Ілляш. Завдяки тотальному пануванню в Білорусі російської пропаганди, яку Лукашенко жлдним чином не намагався обмежувати, сотні білорусів долучилися до незаконних збройних формувань на Донбасі. До проросійських бойовиків і найманців спецслужби ставилися лояльно, зате переслідували добровольців, які захищали незалежність України. Крім того, влада видала державним і приватним підприємствам карт-бланш на нелегальну торгівлю з ОРДЛО, не гребуючи співпрацею навіть із тими структурами, які в Україні підозрюються в прямому фінансуванні тероризму. Всі ці дії важко вписуються в імідж нейтральної держави, яка визнає суверенітет і територіальну цілісність жертви агресії.

Фото: Ольга Іващенко

«У ході війни Лукашенко, безумовно, майстерно лавірував між Росією, Заходом і Україною, – каже Ілляш. – Але свобода маневру не була безмежна. Насправді, зовнішня політика Білорусі щодо російсько-українського конфлікту була незалежною рівно настільки, наскільки цю незалежність був готовий терпіти Кремль. У ключових питаннях Мінськ йшов строго в фарватері Кремля».

На думку журналіста-дослідника, активна залученість білорусів у війну на сході України обумовлена ​​історичними, географічними та інформаційними чинниками. Однак більшість білоруських громадян, які поїхали на Донбас, воювали на боці псевдореспублік. Співвідношення, за даними дослідницького центру The Soufan Center, приблизно 3 до 1. Подібний дисбаланс, каже журналіст, – прямий результат проросійської політики Лукашенка, для якого імперська Росія набагато ближча, ніж Україна з її євроінтеграцією.

«Під час війни на Донбасі в Білорусі панувала Лозовська-Кисельовська пропаганда, – каже Ілляш. – Тобто офіційний Мінськ хоч і оголосив про свій нейтралітет, проте транслював у себе тільки російську точку зору на події і ніколи – українську. Практично всі білоруси-бойовики, з якими нам доводилося спілкуватися в ході підготовки книжки «Білоруський Донбас», зізнавалися, що вирішили поїхати на війну саме під впливом сюжетів російських телеканалів».

Нагору